«День» уже писав, що вистави «Солодка Даруся» та «Нація» за однойменними творами Марії Матіос, поставлені на сцені Івано-Франківського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка, мають широку гастрольну географію. Нещодавно виставу «Солодка Даруся» презентували містами Канади, у середині травня постановка вже вп’яте була зіграна у Києві, пройшла аншлагом, а виставу «Нація» 28 травня показали в рамках XIII Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» у Херсоні. Потім івано-франківці вирушать на гастролі до польського міста Жешова.
Цікаво було поговорити з учасниками цих знакових спектаклів, які називають «камертоном душі», та режисером-постановником Ростиславом Держипільським. Івано-франківці розповіли про свої гастрольні враження за океаном, про їх особистісні стосунки із текстами Марії Матіос, про долі їхніх родин, що часто тісно переплетені із долями сценічних героїв...
«КОЛИ ГЛЯДАЧІ ПІСЛЯ ВИСТАВИ ПОЧАЛИ СПІВАТИ ГІМН УКРАЇНИ, ТО ГОРЛО ПЕРЕХОПИЛО ВЖЕ У НАС»
Галина БАРАНКЕВИЧ, актриса:
— Для мене в кожному місті своя неповторна атмосфера, своя аудиторія. Коли починається вистава, наприклад, «Солодка Даруся», на початку можна почути ще різні вигуки, шум, розмови або мертву тишу... Протягом вистави реакція у всіх найрізноманітніша — сміх і сльози в кожному місті свої. Схід і Захід бурхливо реагують на різні сцени протягом вистави. Але в фіналі все однаково... Довга пауза, люди сидять принишклі й інколи навіть не знають, чи можна нам уже аплодувати. Наприклад, у Канаді нас знімав на камеру афроамериканець і плакав, казав, що слів він не розуміє, але щось йому починає боліти. А коли у Монреалі глядачі після вистави почали співати Гімн України, то горло перехопило вже у нас. Тому що дійсно розумієш, що всі ми — рідня (як це звучить у фіналі «Нації»). І неважливо, де ти живеш — на Прикарпатті чи на Донбасі, тут чи навіть за океаном.
«У МОЇЙ РОДИНІ ОДИН МІЙ ДІД ВОЮВАВ У РАДЯНСЬКІЙ АРМІЇ, А ІНШИЙ ПЕРЕХОВУВАВСЯ ВІД УПА»
Олексій ГНАТКОВСЬКИЙ, актор:
— І є ще такий нюанс, ми помітили, що і в Івано-Франківську, і на виїздах із «Солодкою Дарусею» спочатку в залі чути шум, але всі замовкають і починають уважно слухати, коли звучить перший ірмос «Апостоли от конец землі». Бо це — молитва, і всі розуміють, затихають, поступово зацікавлюються... Але не можна сказати, що на Сході не сприймають цю виставу або сприймають не так прихильно, як у нас, — абсолютно ні. А самі вистави, і «Нація», і «Даруся», несуть у собі просвітницьку місію, вони згуртовують людей. Значить, щось там таке всередину закладене, що воно спрацьовує на конструктивне, а не на деструктивне... Я в обох виставах граю емгебіста Дідушенка, а в моїй родині один мій дід воював у Радянській Армії, а інший — переховувався від УПА, його брати були в УПА, а мій прадід був у «СС Галичина». Але вони всі сиділи за одним столом, любили одне одного, народжували дітей, і зараз ми, їхні онуки, вже можемо іншими очима поглянути на цю історію...
«І В РОСІЙСЬКИХ СЕЛАХ БУЛИ ТІ Ж ІСТОРІЇ»
Надія ЛЕВЧЕНКО, актриса:
— Спочатку в мене перед «Солодкою Дарусею» і «Нацією» була пересторога щодо політичних питань, бо я сама з російськомовної родини. Мій тато — військовий, діди — теж військові, а жіноча лінія — це вчителі російської мови і літератури. Тобто, мої батьки знають іншу правду. І коли моя бабуся дізналася, що я буду грати в «Дарусі» і в «Нації», вона прочитала книги Марії Матіос, але жодного опору не було... Ростислав Держипільський зробив дві вистави, настільки тонко уникаючи будь-якої спекуляції на політичних темах, що це вже на совісті кожного глядача: чи сидіти і вишукувати «політику», чи співпереживати долі простих людей — і українців, і росіян. Скажімо, кілька років тому ми їздили до Полтави, а перед гастролями наслухалися, що в місті були якісь сутички між українцями і проросійськими групами, словом, якийсь «бардак».
У «Солодкій Дарусі» є сцена, де ми з дівчатами виходимо у шинелях, пілотках і зображуємо таку собі сільраду, як уособлення радянської влади. Я в цій сцені починаю говорити російською, але нарочито з розв’язним московським акцентом, бо вся сцена трохи комічна, а у Полтаві зіграла скромніше, бо дуже не хотілося, щоб це сприйняли як виклик чи образу. Я розумію, що радянські військові і просто громадяни свято вірили в певну ідею, за неї боролися, за неї гинули, і, мабуть, тому ще до сьогодні багато людей усі випади проти «радянської системи» сприймають як особисту образу. У мене бабуся побачила цей уривок і каже: «Ти навіть не знаєш, яка була радянська влада, а ось так її показуєш»... І їй боляче... А мої однокласники кажуть: «Ти ж ніколи українською не розмовляла, а тут граєш, та ще й на таку тему!». А я завжди питаю, на яку це «таку» тему?
В «Дарусі» розповідається про життя однієї жінки, що, як і мільйони, втрапила в історичний катаклізм. І в російських селах були ті ж історії, бо це був «чєс такий безголовий», як кажуть у виставі. І навіть те, що відбувається у нас зараз у державі, — це теж ознаки часу, але ми можемо з тим боротися, бо нас ще не вбивають.
«ПОЧИНАЄШ ІНШИМИ ОЧИМА ДИВИТИСЯ НА СВІТ ДОВКОЛА ТЕБЕ»
Олеся ПАСІЧНЯК, актриса:
— Те, що написано у книжках Марії Матіос, мене стосується особисто: жили ми в селі, мене виховувала прабабуся. Можна сказати, що я росла разом із поверненням цієї історії, цієї реальності. Перші мої спогади, десь у віці чотирьох або п’яти років, коли до прабабусі сходилися сусіди і починали розповідати і про репресії, і про «ліси», і про те, як вони намагалися вижити, вціліти, зберегти свої родини. Тому, якщо говорити про моїх героїнь, то це, по суті, і мої історії, бо, як батьки вчать дитину молитися, а вона, відповідно, на все життя запам’ятовує ці слова й уже ніколи не забуває, так і я була вже підготовлена до цих ролей. Але після «Нації», наприклад, починаєш іншими очима дивитися на світ довкола тебе, по-іншому ставитися і до життя, і до смерті...
«УСІХ ЦИХ ЛЮДЕЙ ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ»
Мирослава ГУСАК, актриса:
— Історія моєї бабусі дуже близька до історії моєї героїні, що лежить вагітна у схороні, в криївці, у виставі «Нація». Моя бабуся розповідала мені, що вона в свої 24 роки теж лежала у такій викопаній ямі, закладеній зверху гілками, і тримала на грудях свого синочка, якому ще й року не було, щоб він міг хоч щось смоктати і не плакав. Так вона просиділа два дні, не знаючи, чи виходити звідти, бо за 30—40 кілометрів від них падали бомби, а по неї ніхто не приходив. І не зрозуміло, чи взагалі лишився десь хтось живий, чи ні.
Це були дійсно шалені роки. І ось зараз, коли у мене є така можливість грати цю безіменну дівчину в криївці, я згадую свою бабусю. Дай їй Боже здоров’я. Зараз вона має 90 років, але при досить гострому розумові. Тому й дотепер може цілий день розповідати просто неймовірні історії.
Всіх цих людей, і їхні історії варто пам’ятати і ніколи не забувати.
Ігор ЗАХАРЧУК, актор:
— Коли ми працювали над виставою «Нація», на мене великою мірою вплинули розповіді мого дідуся, адже багато чого я аж дотепер не знав. Але мені дуже болить, що багато хто із сучасної молоді, яка катається у нас тут, під театром, на скейтах, про все це не знає, не замислюється над тим, як багато зробили наші діди і батьки, щоб можна було сьогодні так порівняно спокійно і вільно жити.
«ТИ ПРОСТО ЗМУШЕНИЙ ЗРОБИТИ ВИБІР»
Роман ЛУЦЬКИЙ, актор:
— У моїй крові також змішалася кров тих, хто воював за радянську владу, і тих, хто боровся проти неї. Я граю у «Нації» емгебіста Леоніда Довгопола. Він не функція якоїсь політичної системи, він жива людина. І я показую у якийсь момент його напівбожевільним, гранично виснаженим, бо він губиться, не знає, до кого він ближче, чи до системи, чи до людей. Така ось внутрішня роздвоєність Довгопола, намагання відшукати якийсь компроміс, якусь рятівну середину і призводить до особистісної катастрофи, бо інколи, і дійсно, «такий чєс безголовий», коли неможливо все це поєднати, і ти просто змушений зробити вибір. Мені чомусь здається, що ті люди, ті військові, які потрапили на Західну Україну, чимось подібні до воїнів-афганців, бо їх теж змусили боротися із «невидимим» супротивником. І вдень ти із цією людиною міг приязно вітатися на вулиці, а вночі вона ж тобі стріляла у спину. У такому середовищі дуже важко зберігати тверезість розуму, це психологічно дуже виснажливо — перебувати в постійній напрузі «неофіційної» війни...
«ЦЕ СВІДЧИТЬ ПРО ВЕЛИЧЕЗНИЙ КРОК ДО ПРИМИРЕННЯ І ВІДРОДЖЕННЯ ОДНІЄЇ НАЦІЇ»
Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, режисер, директор Івано-Франківського обласного театру:
— Чим більше ми їздимо, я все глибше аналізую теми двох вистав, намагаюсь подивитися очима людей зі Львова чи Києва, Кіровограда чи Полтави, Монреаля, Балтимора, Торонто, Коломиї чи Херсона й усе більше стверджуюся в тому, що в цих виставах нема жодної політики, кон’юнктури чи загравання з якоюсь із влад. Там є тільки правда. І я з усіх сил намагався уникнути зайвої політизованості у виставах і перш за все добивався, щоб у виставах цих була історична і, головне, людська правда, яка закладена у творах Марії Матіос, а моє завдання вже як режисера відшукати якісні мистецькі засоби, щоб передати це зі сцени, щоб зробити виставу європейського стилю і форми.
Ще до того, як уперше прочитав «Солодку Дарусю», в мене була мрія, бажання зробити виставу про той час панування радянської влади на Західних землях. Я сам із Косова, це Івано-Франківська область, і, власне, прихід радянської влади, виселення до Сибіру, репресії — це все відбувалося із нашими родинами. Зокрема, моїх бабусю й дідуся в якийсь момент ні з того ні з сього виселили із землі, де жили вони, їх батьки, діди-прадіди. Завантажили людей у вагони і виселили (як у новелі «Вставайте, мамко!» намагаються вивезти родину Шандрів). І дідо мій теж був бандерівцем, але я розумію, що це були звичайні люди, які просто хотіли жити на цій землі.
На щастя, моїм дідусеві й бабусі вдалося повернутися на батьківщину, але ж скільком не поталанило! І мої дід, і баба боялися розповідати нам, онукам, історії, як вони усіма правдами і неправдами поверталися, як діду довелося записати в паспорті інші роки. Вони нам нічого цього довгий час не розказували. А мене, ще коли був маленьким, хтось на вулиці образливо почав дражнити, мовляв, а твій дід — бандерівець, бо сусіди, мабуть-таки, все це знали. І досі пам’ятаю, як прийшов додому, почав плакати, а баба мене заспокоювала і казала, що це все неправда, щоб я тільки не переживав. Але коли вже можна було про все це говорити, то баба лиш тоді мені сімейні таємниці розказала, і, мабуть, звідтам у мене і з’явилося те величезне бажання цю правду розказати людям, але, як я вже сказав, сучасною європейською театральною мовою, щоби з побуту, з плакату вивести спектаклі на вищий рівень, стати над політикою. І от коли я прочитав «Солодку Дарусю» Марії Матіос, ця книжка перевернула мене, хоча нічого нового там для себе не знайшов. Навпаки, книга вразила тим, що там було все те, що розказувала моя бабуся. Плюс геніально вирішила і Марія Матіос також не робити «плакати», не присуджувати: ці — погані, а ці — добрі, а просто показала долю людей, які потрапили у цей історичний катаклізм.
Я чудово розумію, що на певному етапі все це вже починає відштовхувати, бо начебто і знову УПА, і знову бандерівці, і знову «москалі — поганці», і нема вже заборонених тем, і вже воно все й не так цікаво. Але я намагався розповідати ту правду по-справжньому, щоб не викликати ані відрази, ані скепсису у глядача. І мені так здається, що це вдалося. Бо, коли виїжджаєш за межі Західного регіону, де цим, зрозуміло, переймаються більше, бо немає жодної родини, якої б не торкнулася ця трагедія, люди, виходячи із зали, кажуть: а ми й не знали, що так було. І вони виходять не озлоблені, не агресивні, не з якимись образами чи претензіями, а навпаки, із усвідомленням, що невинні жертви були не тільки серед вояків ОУН-УПА, а й серед вояків Радянської Армії чи простих людей, які вже народилися на Східній Україні, де вже була радянська влада.
У «Нації» дійсно багато моментів, що можна б назвати «слизькими», провокаційними для Західної України, але жодна людина, яка приходила до нас на виставу, (а це були і митці, і політики, і прості люди) ніхто не сказав, що це якийсь умисний реверанс, або кон’юнктура. Всі розуміють, що це дійсно відбувалося насправді. А мені здається, що це вже свідчить про величезний крок до примирення і відродження однієї нації, абсолютно штучно поділеної на Східну і Західну України, на православних і греко-католиків, на комуністів, націоналістів і т.д.
На гастролі їздити настільки ж важко, наскільки й необхідно. Щодо Івано-Франківського обласного театру, то практично ми вперше почали гастролювати з часів незалежності лише кілька років тому. Зрозуміло, що тут є кілька факторів. Мабуть, найперший — це репертуар. Тобто, потрібно мати з чим їхати, а по-друге, треба мати фінансування. Дякувати Богові, наш театр зараз має з чим їхати, і, наприклад, у столиці в середині травня «Солодку Дарусю» ми зіграли вп’яте і вдруге — «Націю». Наскільки знаю, на цей рік на гастрольну діяльність виділено Міністерством культури і туризму 600 тисяч... Це, умовно кажучи, по 50 тисяч на місяць на гастролі всіх державних театрів України. Чи треба говорити, що це просто абсурдна ситуація? І тут, зрозуміло, не вижити театрам без меценатів, без людей із високим рівнем освіти, виховання, культури, самосвідомості, які свідомо згодні підтримати свій український театр. На наших афішах завжди друкуємо вислів Гарсіа Лорки: «Народ, який не підтримує свій театр, або помер, або вмирає». Ось, наприклад, наші повторні гастролі у столиці відбулися за підтримки фонду «Оpen Ukraine» Арсенія Яценюка, який без жодних запрошень з нашого боку прийшов у грудні на вистави, а потім сам запропонував приїхати до Києва ще раз, знаючи, скільки охочих не змогли потрапити на вистави. Мабуть, він розуміє, що мистецтво більш ефективно впливає на людей, ніж політика, підвищує рівень самосвідомості, змінює ставлення до своєї історії. Тому, що ми не примушуємо обирати, яку позицію зайняти, чи кого звинувачувати, а просто, повторюсь, намагаємось розповісти правду. І коли люди, виходячи із зали, говорять, що чи не вперше відчули себе причетними до цієї всеукраїнської історії, згадали історії своїх сімей, відчули себе частиною нації, то є для мене найбільшою відрадою.
