На вечорі, присвяченому 100-річчю від дня народження Володимира Горовиця, на сцені Національної опери виступило сузір’я майстрів: Національний симфонічний оркестр України (диригент Володимир Сіренко), знаменитий російський піаніст Михайло Плетньов і молоді таланти — лауреати Міжнародного конкурсу ім. В. Горовиця — Олексій Гринюк (Україна), Чун Ван Чін Рейчел (Китай) та Тимур Щербаков (Білорусь). А у залі було багато політиків, бізнесменів, дипломатів, діячів культури і науки. Їх усіх об’єднувало одне — любов до класичної музики.
Олексій Гринюк віртуозно виконав Концерт для фортепіано з оркестром №1 Прокоф’єва. Після виступу він признався: «Горовиць як піаніст дуже сильно вплинув на мене. Я зібрав повну колекцію записів музиканта. Уважно їх слухав, вивчав, аналізував, захоплюючись неймовірною енергією Володимира Самійловича. Коли був молодший, навіть намагався грати у горовицькій манері, але незабаром зрозумів, що слід шукати власний шлях у мистецтві».
А для музиканта Тимура Щербакова кумиром є Михайло Плетньов. Тимур разом із Чун Ван Чін Рейчел виконував Концерт C-dur для двох фортепіано Моцарта. Можна сказати, що міжнародний дует, який народився у Києві, сподобався слухачам. Хоч обидва молоді музиканти ще мають чимало попрацювати, щоб стати «зірками». Рейчел — технічна, виконуючи навіть складні частини, залишалася чарівною та безпосередньою. Її партнер старший за віком, і, очевидно, тому Щербаков був розкутіший за роялем. Не можна сказати, що його пасажі всіх покорили, але, безумовно, Тимур має певну іскру. Він талановитий і самобутній піаніст. Не бажає сковувати себе сталими правилами, традиціями, визначеними рамками. У музиканта власне сприйняття музики, але часом його трохи «заносить». Диригенту Володимиру Сіренку довелося понервувати і докласти зусиль на репетиціях, щоб на вечорі дует звучав не тільки злагоджено, а й переконливо.
Після концерту я поцікавилася у лауреатів конкурсу ім. В. Горовиця, як змінилося їхнє життя після перемоги?
— З’явилося більше контрактів. Я частіше виступаю з концертами, — розповів Олексій ГРИНЮК (переможець III горовицького конкурсу в старшій групі). — Ця перемога дала могутній поштовх у кар’єрі піаніста. Тепер, крім української фортепіанної школи, осягаю майстерність англійської школи. Закінчую навчання у Лондоні у Хеміша Мілна в Королівській академії музики. Заняття поєдную з гастрольною діяльністю. Виступаю у різних країнах Європи й Америки, наприклад, після концерту в Києві лечу до Парижа. Виконуватиму в Національній філармонії Франції Перший концерт П. Чайковського — один із найулюбленіших моїх творів. До речі, В. Горовиць його також виконував протягом усієї своєї професійної кар’єри.
А Тимур ЩЕРБАКОВ, який завоював срібну медаль на V Міжнародному конкурсі молодих піаністів ім. В. Горовиця (старша група), з неприхованою відвертістю признався: «Я зрозумів, що грати не вмію… Чесно, я не кокетую. Коли слухаю майстрів, таких як Плетньов, у них усе високопрофесіонально, а я в ноти не завжди попадаю. Дуже болісно переношу невдачі. Продовжую навчання у Білоруській академії музики. Після конкурсу став вимогливішим до себе. Я отримав спецприз голови журі конкурсу Романа Кофмана — контракт на виступ із Боннським симфонічним оркестром (керівником якого сьогодні є Роман Ісаакович. — Т. П. ). Це має відбутися через два роки, і я ще маю час добряче підготуватися. До того контракту ще додався концерт у Роттердамі».
Дванадцятирічна Чун Ван Чін РЕЙЧЕЛ (переможниця V конкурсу в молодшій групі) до Києва приїхала разом із батьком, який записував на відеокамеру всі репетиції не тільки дочки та Щербакова, а й маестро Плетньова. Разом із Тимуром вони детально аналізували свою гру, несподіваний майстер-клас, який отримали від Михайла Васильовича, виступаючи на одній сцені. Після концерту дівчинка, ще не отямившись від хвилювання, призналася: «Після повернення до Китаю з України я стала мало не національною героїнею. Багато незнайомих людей вітали, просили дати автограф. Я дуже зраділа, коли організатори ювілейного концерту запросили знову приїхати на батьківщину Горовиця і виступити у програмі. Після Києва виступлю в Гонконгу з Симфонічним оркестром філармонії. Продовжую навчання у Гонконгівській академії виконавської майстерності. Мрію в майбутньому стати хорошою піаністкою».
А закінчив програму маестро Михайло ПЛЕТНЬОВ, виконавши Третій концерт для фортепіано з оркестром С. Рахманінова. Гра Михайла Васильовича вразила слухачів віртуозністю. Його інтерпретація Рахманінова була переконливою і не залишила слухачів байдужими. Справді, прекрасний подарунок до 100-річчя легендарного В. Горовиця зробив знаменитий російський піаніст, виступаючи в Києві.
Часто, кажучи про сучасників, ми скупимося на слова «великий» і «геніальний», вважаючи за краще опускати ці епітети або використовувати, розповідаючи про тих, хто вже залишив цей світ. Плетньов, який продемонстрував багатство тембрової палітри і бездоганний смак майстра, заслуговує на найвищі похвали.
Михайла Васильовича журналісти називають «Містером Х» за закритість. Він практично не дає інтерв’ю, але для «Дня» маестро зробив виняток і погодився трохи поспілкуватися. Коли я поцікавилася, за що він не любить пресу і телевізійників, Плетньов зі смутком зазначив, що йому не дуже щастить на тямущих і професіональних журналістів. Часто ставлять просто безглузді й дурні запитання, які не тільки дратують, але часом він навіть не знає, як на них відповідати. Його також вражає безпардонність операторів телебачення і фотографів, які можуть під час концерту залізти на сцену та в найважчий емоційний і технічний момент гри почати стрекотіти камерами або засліплювати спалахами фотоапарата. Тому контакти з пресою і ТБ він обмежує, вважаючи, що «краще за слова промовляє музика».
— Михайле Васильовичу, чия була ідея організувати концертний тур, присвячений пам’яті В. Горовиця?
— Ініціатором турне, яке стартує у Києві, виступила дирекція Міжнародного благодійницького фонду конкурсу ім. В. Горовиця (Юрій Зільберман та Ірина Полстянкіна). Вони звернулися до Національного концертного агентства з пропозицією провести концерт на батьківщині Володимира Самійловича. Під час переговорів виникла ідея розширити рамки акції та провести гастролі не тільки в Києві, а й у Харкові, Москві, Санкт-Петербурзі, тобто тих містах, де виступав маестро. А я ще до цього маршруту додав Казань — місто мого дитинства, у якому я ріс із трьох років. Це данина моїм першим вчителям. Спонсором туру виступив фонд «Музичний Олімп» (президент Ірина Нікітіна — велика шанувальниця творчості Плетньова. — Т. П. ). У Києві я виконав Концерт № 3 для фортепіано з оркестром С. Рахманінова — знаковий для Горовиця твір. Його він грав на випуску в консерваторії. А в 1928 році, коли перебрався жити до Америки, на першому своєму концерті виконав теж його. Взагалі, творчість Рахманінова — величезна частина у долі піаніста. Відомий факт, що багато нових творів Сергія Васильовича представляв публіці саме Горовиць.
У програму туру я включив «Партиту» №6 і «Чакону» Баха, «Картинки з виставки» Мусоргського та «Рондо. Концерт №20 для фортепіано з оркестром» Моцарта. У Санкт-Петербурзькій консерваторії проведу майстер- клас для учнів 11 класу.
— Ви особисто зустрічалися з Володимиром Самійловичем. Ваші враження про нього як про музиканта, людину?
— Горовиць, безумовно, великий піаніст. Його гра навіть з часом не втрачає своєї свіжості. Я був на його концерті в Москві. Дуже сильне емоційне враження залишилося від того виступу. А познайомилися ми в Клину. Горовиць захотів побувати в Меморіальному музеї Петра Ілліча Чайковського. Мене запросили як переможця Міжнародного конкурсу ім. П. Чайковського, щоб я показав Володимиру Самійловичу, як звучить рояль композитора. Спочатку Горовиць видався мені дуже втомленим, але потім він пожвавився і виявився зацікавленою, милою людиною, з тонким почуттям гумору. Признаюся, я хвилювався, намагався грати не дуже голосно, щоб не пошкодити раритетний інструмент. До кімнати набилося багато народу: співробітники музею, супроводжуючі Горовиця особи. Я грав маловідомі твори Чайковського. Потім за рояль сів маестро і виконав твори Рахманінова. Після нашого імпровізованого концерту він признався, що не чекав почути такого достойного молодого піаніста. З вуст такого славетного музиканта мені було дуже втішно це почути.
— Горовиць не вимотував себе щоденним тренінгом, а як ви готуєтеся до виступів?
— У мене немає якоїсь певної системи занять за роялем. Іноді репетирую 10 хвилин, можу — три години, а часом і день проводжу за інструментом. Це залежить від твору, який виконуватиму, мого самопочуття.
— Ви майже 20 років не виступали у Києві. Чому була така довга пауза?
— Я музикант, а не організатор концертів, запитувати слід їх, а не мене. Признаюся, до Києва я приїхав із великим задоволенням. Був приємно здивований, як багато тут моїх шанувальників.
— Чи плануєте привезти до нашої столиці Російський національний оркестр, який ви створили?
— Будуть пропозиції — обов’язково приїдемо. Я — «за», але сьогодні організація гастролей великих колективів досить клопітне заняття. Потрібні спонсори.
— Що сьогодні відбувається з РНО, адже у вас значно оновився колектив?
— Оркестр у хорошій формі. Ми нещодавно повернулися з гастролей Іспанією. Вони пройшли дуже добре.
— Які останні записи ви зробили та що плануєте ще записати?
— Я записав Третій концерт для фортепіано з оркестром С. Рахманінова. Маю намір з М. Ростроповичем та Російським національним оркестром записати Третій концерт Прокоф’єва на фірмі «Дойче грамофон».
— Як працюється з генієм? Адже вони, як правило, дуже вередливі, — запитала я генерального директора Національного концертного агентства, яке займається менеджментом Михайла Плетньова, Олега ПОЛЧЕВСЬКОГО.
— Чудово. З Михайлом Васильовичем я працюю вже давно, з горбачовських часів перебудови. Починав як перший його менеджер. То були часи, коли ні культури, ні системи взаємовідносин агент — менеджер — артист на пострадянському просторі не існувало. Я організовував перший плетньовський комерційний концерт у Москві з нормальним гонораром для музиканта, наближеним до західних сум. Пізніше, коли Михайло Васильович створив Російський національний оркестр, він запросив мене попрацювати з цим колективом. П’ять років я був заступником директора, а останній рік очолював РНО.
Плетньов невередливий. Я не знаю, звідки такі чутки. Михайло Васильович дуже вимогливий до себе та до інших. Він вважає, що свої обов’язки люди повинні виконувати професіонально.
— Як ви познайомилися з Плетньовим?
— Це сталося просто і тривіально: ми — сусіди, жили неподалік, грали разом у футбол. На стадіоні познайомилися, а потім почали співпрацювати. Михайло Васильович, крім того, що прекрасний музикант, ще дуже спортивна людина. З бадмінтону він майже кандидат у майстри спорту. Бадмінтон — фірмовий вид спорту Московської консерваторії. У них там чудова команда, найбільша кількість чемпіонів міста серед усіх вищих навчальних закладів столиці. Плетньов також чудово грає у футбол, пінг-понг, більярд, непогано — у теніс.
— Олегу, проясніть нинішню ситуацію з Російським національним оркестром, адже колишній головний диригент РНО Володимир Співаков забрав третину музикантів, організувавши Національний філармонічний оркестр Росії (НФО), і вже навіть відбувся перший концерт цього нового колективу.
— Так, справді, РНО залишили 32 музиканти, перейшовши до НФО. У Плетньова та Співакова — різні поля діяльності. Те, в якому сильний Михайло Васильович, — слабкий Володимир Теодорович, і навпаки. На мій погляд, співаковське поле — піар у Росії. У цьому він майстер! Володимир Теодорович уміє контролювати пресу, любить давати інтерв’ю, вручати «ТЕФІ», тобто бути в центрі уваги тощо. Плетньов створив Російський національний оркестр і 10 років тягнув лямку художнього керівника і головного диригента. Потім Михайло Васильович втомився. Йому захотілося більше займатися творчістю, виступати як піаніст, диригент. Він багато пише як композитор. Його твори виконують чимало музикантів. Я назву кілька творів: Триптих для симфонічного оркестру, Класична симфонія, Фантазія на козацькі теми для скрипки з оркестром, Каприччіо для фортепіано з оркестром, фортепіанні транскрипції сюїт балетів «Спляча красуня» та «Лускунчик» Чайковського, фрагменти балету «Анна Кареніна» Щедріна тощо.
Плетньов залишився почесним диригентом, він продовжував виступати з РНО як піаніст, але запропонував, щоб керівництво на себе взяв хто-небудь інший. Для цього і запросили Співакова, хоча він не мав достатнього досвіду роботи з великим симфонічним оркестром. Раніше працював із камерними колективами, а це все ж таки різна специфіка, коло творів, масштаб тощо. Я на той час працював у дирекції оркестру. РНО — незалежна, некомерційна структура, але самоокупна організація, тому матеріальна допомога колективу була потрібна. Від Співакова чекали, що він і в музичному плані щось принесе нове і, звичайно ж, сподівалися на допомогу, знаючи його світські зв’язки. Але з цього мало що вдалося. Оркестр не заграв новими барвами, а оскільки колектив самокерований, то керівництво і господарі мають право наймати на роботу того, кого вони вважають за потрібне. Коли через чотири роки контракт у Співакова закінчився, керівництво оркестру вирішило створити колегію диригентів. До неї, наприклад, запросили американця японського походження Кента Нагано. Він очолює Німецький симфонічний оркестр, оркестр Лос-Анджелеса й оркестр м. Берклі. До колегії входить і такий відомий музикант, як Паул Бергнут. Співаков у їхній компанії не захотів працювати. Його зачепило, що він уже не головний, а один із кількох диригентів правління РНО. За чотири роки Володимир Теодорович навчився більш-менш займатися «аеробікою», коли професійний оркестр може із закритими очима зіграти з ким завгодно. Я за освітою диригент, також виступав із РНО і кажу не голослівні речі. Співаков захотів очолювати великий оркестр. Не знаю, якими шляхами, але він зумів домовитися з Міністерством культури, і йому виділили грант на створення нового колективу. Володимиру Теодоровичу потрібні були надійні музиканти, які у разі чого його завжди б підстрахували. Запропонував музикантам велику зарплату (втричі більше, ніж вони отримували у РНО). Ми всі живі люди, у кожного свої проблеми, є сім’ї, діти, тому 32 музиканти пішли. Я не хочу коментувати виступ НФО. Час покаже. А позиція Плетньова така: він вдячний Співакову, що той допоміг позбутися «баласту» — музикантів, у яких лише долари стояли перед очима. На сьогодні до РНО прийшла молодь, яка хоче працювати. Не лукавитиму, перший концерт був сируватий. Відсутність музикантів відчувався. Не все було збалансоване, вишколене, відрепетоване. Але нещодавно закінчилися гастролі оркестру спільно з Мстиславом Ростроповичем, і це було чудово. Плетньов також відзначив, що до колективу прийшли нові таланти. Тепер у Москві два оркестри: РНО та НФО. У кожного своя доля.
