Пригадую як вперше почула «Червону руту» по радіо... Прем’єра пісні відбулася у знаменитому «Камертоні доброго настрою» 13 вересня 1970 року, та я тоді не мала телевізора і не знала про існування такої телепередачі: вдень працювала, ввечері навчалася в університеті. Навіть не уявляла про те, що роблять під час ефіру режисер і звукорежисер, як здійснюються аудіозаписи, як готуються й виходять в ефір телепрограми. Як і прізвища того, хто взяв на себе сміливість без дозволу тодішньої художньої ради видати в ефір нову пісню чернівецького студента-медика Володимира Івасюка.
Спочатку я потрапила на роботу на обласне радіо, а згодом — і на чернівецьке телебачення. Працюючи на радіо, почула про Стріховича. У місті про нього говорили з захопленням: «О, якщо Вася (тепер його називають поважно — Василь Іванович) зробить передачу, то є що дивитися в ефірі»! Розповідали, як він «змусив» співати найкращу артистку місцевого театру Аллу Шеремет, рухаючись по стовбуру поваленого дерева, як працював над передачею на Центральному телебаченні «Алло, ми шукаємо таланти!», як готував для ЦТ знамениту «Карусель» і багато іншого. А ще ходили легенди про те, що Василь Стріхович — справжній ловелас. І коли він одружився, то це стало подією для всього колективу Чернівецького облтелерадіокомітету: нарешті! До речі, на тому весіллі гуляв Івасюк! Тоді Володимир уже переїхав до Львова, але для весілля свого товариша й друга знайшов час, аби приїхати.
Їхня дружба ѓрунтувалася на великій повазі до таланту один одного. У грудні 1966 року Жан Макаренко привів Володю Івасюка на студію, щоб допомогти гурту «Смерічка» записати в новорічну програму фонограму пісні «Сніжинки падають», бо Івасюка спочатку знали завдяки його вокалу. Щоправда, запис не потрапив тоді в ефір — зібрався з духом Зінкевич, замість якого співав Івасюк, але цей майже випадковий візит став для обох епохальним: уже через рік Володимир приніс на студію пісню «Я піду в далекі гори», яку було включено в програму «Камертон доброго настрою», і вона пройшла з великим успіхом.
Коли навесні 1971 року в журналі «Україна» надрукували ноти й текст пісні «Червона рута», Івасюк там, де зазначено «Слова й музика В. Івасюка», своїм летючим почерком дописав: «і В. Стріховича». Так композитор оцінив внесок свого друга у власну творчість. Ще б пак: тільки Василь Стріхович умів робити чудові аудіозаписи! Мабуть, не лише тому, що мав особливе відчуття звучання, а ще й умів проникнути в суть твору, заглибитися в нього, умів відчути справжнє й дати йому розкритися.
Нещодавно на одній імпрезі згадував заслужений діяч мистецтв Ігор Курилів (у 1970-х роках — керівник ансамблю «Опришки»): «Щоб записати на одному мікрофоні й на кількох мікшерах так, як це робив Василь Іванович, треба було мати талант!», а письменниця Галина Тарасюк, яка в ті часи працювала журналісткою молодіжної газети, стверджує, що «Стріхович має 200 відсотків слуху!». Не знаю, чи 200, але справді, слух він мав абсолютний, до нього завжди стояла черга молодих співаків і музикантів, щоб саме Василь сказав своє слово щодо творчих можливостей, чи варто взагалі записувати фонограму.
Перший відеозапис на чернівецькому телебаченні з’явився 1976 року. Це були незграбні й із погляду сьогоднішнього дня примітивні відеоапарати, які займали досить велике приміщення. Монтажу як такого не було — запис треба було здійснювати від початку й до кінця, так би мовити, на одному подиху. Перша передача, записана тоді, нині зберігається в архіві, щоправда, в сучасному форматі — це музична програма за участю С. Ротару. Софія Михайлівна тоді вже жила і працювала в Ялті, але від запрошення Стріховича, якого дуже цінувала за високий професіоналізм, не відмовилася приїхати до Чернівців.
У 1980-ті на Українському телебаченні були дві обов’язкові програми, які мали готували обласні телестудії: «Ви нам писали» та «Сонячні кларнети». Перша була схожа на московську «Утреннюю почту», але можливості, які мали у своєму розпорядженні обласні студії, звичайно ж, було не порівняти з київськими. А що вже казати про співаків і музикантів, які дислокувалися зазвичай у столиці! Хоча Чернівці мали одну перевагу — там жив Назарій Яремчук. Але ж не буде складатися програма тільки з пісень Назарія! Саме Стріхович випустив уперше в ефір ще нікому не відомого Іво Бобула з піснею Левка Дутківського «Якщо любиш — кохай» Олександра Сєрова (до речі, Стріхович уперто називав його «Сіровим»). Він давав можливість молодим проявити себе й допомагав їм це робити.
Коли московський режисер Лариса Маслюк та оператор Геннадій Зубанов знімали свій знаменитий цикл «Времена года», приїхали в Чернівці до Стріховича й запросили до участі в зйомках Софію Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука. А згодом — і музичного фільму за участю Софії Ротару. До речі, ім’я Василя Стріховича є в титрах цих програм, як і багатьох інших, що виходили в ефір Українського і Центрального телебачення. Проте найціннішим для нього, як і для всіх нас, є перший український музичний фільм «Червона рута», звукорежисером якого був Василь.
1976 року, приїхавши до батьків у гості, Володимир Івасюк, звичайно ж, пішов на чернівецьку студію до Стріховича, щоб показати йому свої нові пісні. Він мав із собою, як тепер кажуть, «мінусівки», а тоді — «оркестрові фонограми». Стріхович за вечір записав у виконанні Володимира всі нові пісні. Прослухав, дещо пішло в ефір. А згодом розмагнітив. І шкодує про це до сьогодні. Тоді думалося, що попереду так багато часу, що ще не раз Володя ще приїде й вони зможуть зробити нові записи. А склалося так, що це було востаннє...
Сорок років Василь Стріхович працював на Чернівецькому обласному телебаченні. Завдяки його режисерському і звукорежисерському таланту не один десяток співаків, які живуть не лише в Україні, а й за її межами, розкрили свій талант.
Нині Василю Стріховичу, заслуженому діячеві мистецтв України, виповнюється 70 років. Він святкуватиме ювілей у Бучі під Києвом разом зі своєю родиною. Але на коляду до нього обов’язково прийдуть ті, кому він допомагав обрати творчий шлях. Бо його внесок у розквіт української естради незаперечний і великий. І багато людей пам’ятають про це.
