У галереї «Грифон» відкрилася персональна виставка житомирського художника Миколи Бутковського. Микола Бутковський охоче пробує себе в самих різних мистецтвах. Навіть порівняно невелика нинішня експозиція включає графіку, живопис і левкас. При цьому знахідки і ходи, зроблені в графіку, можуть бути перенесені куди завгодно, але зворотного шляху (з левкаса і живопису — в графіку), мабуть, немає. Микола Бутковський — спочатку графік. Свої відкриття він робить майже виключно тут. Решта — авторський експеримент, якщо не каприз.
Саме в графіці Микола Бутковський розробив і відпрацював своє разюче уміння будувати композицію. Його кращі роботи — поєднання вишуканої простоти, часом підкресленого лаконізму, а іноді навіть аскетизму, з ємністю і глибиною змісту. Справа не в горезвісній мові символів, хоч якісь свої, автором улюблені і глядачами пізнавані деталі, що співпадають, в багатьох роботах Миколи Бутковського. Навіть про ланцюг асоціацій згадувати навряд чи доречно — чи багато пригадаєш, дивлячись на декілька бездоганно проведених ліній, що створюють прозорий і сумний зображення-настрій? Ну а колір — це вже, вибачте, каприз. Чорно-біла графіка або монохромний левкас Миколи Бутковського поруч з його ж живописом ні в чому не втрачають, більше того — їх благородна стриманість явно виграє в порівнянні з дещо аніліновою строкатістю фарб. Проте автору, безумовно, видніше.
Житомирський художник зберігає вірність не предметності, а сюжетності. Навіть, здавалося б, суто настроєві роботи, де все начебто «працює» на передачу певного стану («Смуток жовтих лілій») або витонченої графічної мелодії («Сапфо»), все ж не перетворюються в щось самодостатнє. У вишукуванні сюжетів Микола Бутковський захоплено- неупереджений — і дуже чесний. Спекулювати на злободенності або (що гірше) піднесеності він не бажає. Результат — вражаюча «Тиша» (власне — «Пієта») з незабутніми парашутиками кульбаб навколо двох скорботно завмерлих фігур. Замiсть таких популярних зараз у художників притч Микола Бутковський віддає перевагу костюмованому ляльковому спектаклю («Великі і малі»). Але взагалі повчати — не його покликання. Він швидше нагадує — і не стільки про вічне, скільки про важливе, а головне — про дуже людяне. Може бути, тому житомирському художнику такі дорогі його закохані, швидше зворушливі, аніж щасливі («Мелодія», «Не кращі дні», «Сорока на хвості принесла»).
