Британський фільм «Спогади невдахи», що цього тижня вийшов у вітчизняний прокат (у столиці — в кінотеатрі «Київ»), спочатку здається типовою історією про кризу середнього віку. У пролозі двоє малих хлопців, білявий Джо та чорнявий Бутс, влаштовують справжнє кровне братання на березі річки. А ось вищеназваним невдахою став таки Джо: зробив блискучу кар’єру, однак перетворився на старіючу кінозірку, котру грає Деніел Крейг. Власне, кадри, з яких починається оповідь про того знаменитого лузера, являють собою ілюстрацію на тему розгнузданого життя знаменитостей: оргія з двома дівчатами й кокаїном, кволий похмільний ранок, співчутлива й розумна секретарка, котра присоромлює безпутного господаря.
Надалі оповідь триває у двох часових планах, які перетинаються вже в самому фіналі. Насправді спогад — або, на голівудський манер, флешбек — з якого можна дізнатися, що ж, власне, сталося, у фільмі тільки один: про пригоди Бутса (Макс Дікон), Джо (Гаррі Еден) і місцевої красуні Рут (Фелісіті Джонс) на порозі дорослого життя, він і складає переважну частину стрічки. За часовими ознаками це, вочевидь, межа 70-х та 80-х, за географічними — провінційне приморське містечко, як наслідок — повальне захоплення Вільямом Берроузом, глем-роком, Девідом Бові й не менш манірним Браяном Феррі та його гуртом «Роксі». Власне, одна з пісень Феррі — з приспівом «Коли ти був молодим» — стає наскрізним мотивом фільму; сцена, коли юні Джо й Рут співають її, удаючи з себе таких собі «Роксі», зворушує та вражає і, безумовно, є центральною у фільмі.
Акторський склад по-британськи добротний. Запам’ятовуються і Гаррі Еден, і Макс Дікон, і Фелісіті Джонс — її виконання надзвичайно артистичне, елегантне. Що ж до Крейга, то особливо приємним є те, що цей актор підтримує свою виконавську форму ролями, вкрай далекими від агента 007, чим доводить здатність грати не тільки швидкостріляючих мачо, а й набагато складніших, внутрішньо багатших персонажів. Власне, Джо є таким постарілим героєм, якого точніше було б назвати не стільки дурнем, скільки боягузом — він фактично й сам зізнається у тому, коли каже, що сміливість потрібна не для того, щоб іти вперед, а для того, щоб лишатися на місці. Сентиментальності в фільмі, надто ж ближче до фіналу, більш ніж достатньо. Та це, власне, і є сентиментальна подорож у минуле, подорож чи то невдахи, чи то боягуза, який колись не повірив у власне щастя.
З інших вад — розмитість фіналу: фільм фактично завершується нічим, таке враження, що сценарій вичерпався ще до закінчення самої картини. Але, принаймні, зрозуміло, про що все це — про втрачені молодість і кохання та про ціну, яку доводиться платити за початок дорослого життя.
