Спектакль-довгожитель — чудова можливість для актора шліфувати свій талант у просторі однієї, добре відомої ролі. Коли все знайомо, спектакль іде роками, в актора виникає особлива атмосфера імпровізації, коли він без остраху з чимось не справитися, може варіювати свій стан, експериментувати з нинішнім настроєм, шукати нові нюанси взаємодії з партнерами. Спектакль «Справжній чоловік на початку тисячоліття...» Т. Дорста, за участі У. Елер на сцені Національного театру російської драми ім. Лесі Українки глядачі побачили 150 разів. Стільки разів Віктору Сарайкіну, який виконує головну роль Фернандо Краппа в цьому спектаклі, довелося доводити, що він може відповідати статусу.
Не секрет, що будь-який артист обмежений певними рамками своїх сценічних можливостей, продиктованих зовнішністю, темпераментом, напрацьованими творчими штампами, зрештою, баченням режисера. Звичайно ж, яскраво вираженою типажністю володіє й Віктор Сарайкін. Цікаво, що думає актор про так звані амплуа?
— Акторські амплуа існують і нікуди від цього не дінешся. Але мені як артисту складно з цим миритися, мені хотілося, що називається, грати всі — різні ролі, — зізнається В. Сарайкін. — Звичайно, розумію, що для мене існують визначені рамки, але мій досвід роботи в театрі, в кіно показав, що можу розширювати діапазон: від гострохарактерних персонажів до чоловіків-героїв. Зараз, зважаючи на вік, Ромео вже не зіграю, але в історії театру існує багато прикладів, коли, здавалося б, що актори зовсім не підходили за зовнішністю та віком, проте ставали яскравими героями. Найбільш характерний випадок, мені здається, це Володимир Висоцький. Фактурно він, здавалося б, створений не для героя, але бажання й сила характеру дозволили актору бути дуже переконливим у кожній виконуваній ним ролі. З акторок можу згадати Марину Неєлову в період її молодості й початку роботи в «Современнике». Начебто зовні вона зовсім не підходила до амплуа «героїні», але талант акторки допоміг їй реалізуватися на сцені та на екрані. Коли ми були в інституті, нас чітко цьому вчили — амплуа існує. Але вже тоді я внутрішньо противився цьому визначенню.
— Чи є ролі, про які особливо шкодуєте, що вони пройшли мимо?
— Важко назвати щось конкретне. А взагалі, мені гріх скаржитися. Коли перелічив моїм однокурсникам зіграні ролі з 1980 року по сьогоднішній день, у них, м’яко кажучи, витягнулися обличчя... А що стосується незіграного, то свого часу Гамлет мені не дістався, коли репетирували його в Театрі драми та комедії. От якби зараз з’явилася можливість зіграти цю роль, коли вже є що сказати глядачам, досвід, прожиті роки. Це така роль, через яку можна виразити багато чого важливого.
— Ви говорили про перелік серйозних зіграних ролей, що особливо запам’яталося?
— Коли я прийшов у Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, то був за 10 днів введений до спектаклю Володарського «Сержанте, мій постріл перший» на головну роль. Наступна роль, яку репетирував, але не зіграв, тому що пішов у армію — у спектаклі «Любов під в’язами». Після армії був спектакль «Манон Леско», де я грав де Гріє в постановці Юрія Погребничка. Був у моїй акторській долі Теннесі Уільямс — я грав у спектаклях «Трамвай «Бажання» та «Кішка на розпеченому даху». З дружиною, акторкою Ніною Ніжерадзе ми грали в спектаклі «Соррі». У Російській драмі найцікавіші ролі — за драматургією Уільямса, Леоніда Андрєєва. Це і «Школа скандалу», й «У полоні пристрастей» — роль Дон Жуана, дуетний спектакль з Ніжерадзе — «Пізанська вежа» Надії Птушкіної. Я зайнятий у спектаклі «Дон Кіхот. 1938 рік». Так що долі можна дякувати за надану можливість усе це грати.
— Вікторе, а взагалі, як ви опинилися в Києві, адже вчилися в Москві?
— Так, ми з Ніною вчилися в Олега Павловича Табакова, тепер можна сказати, в нас закордонна освіта.
— У Москві чому не залишилися?
— Складно тоді це було. Рік Олімпіади, в нас iз Ніною вже народився син, прописки немає, з житлом проблема. Тоді все вперлося в банальне питання з пропискою. Я навіть встиг п’ять днів попрацювати в Театрі на Малій Бронній, пообіцяв узгодити питання з пропискою, не розуміючи всієї його складності. Ніну брали в Театр Радянської армії, але знову ж, прописати ані її, ані мене у своїх гуртожитках ці театри не могли. А я до того часу почав зніматися в кіно й їздив у Київ. Так відбулося знайомство з цим чудовим містом.
— Знайомство було доленосним...
—Так, я знімався у фільмі «Останній гейм», там познайомився з артистом Павлом Морозенком, і він розповів мені про Київський Театр драми та комедії, який тільки організовувався. Я пройшов проби, мене взяли в трупу, навіть встиг включитися у спектакль, почав репетирувати, і мене забрали в армію. Відслужив, повернувся, і якось згодом, робота, захопило, закрутило, затягнуло, коли схаменулися, виявляється, у Києві вже з родиною живемо довго...
— А взагалі, ви звідки родом?
— З Уралу.
— А як виникло бажання стати актором?
— Мій друг-однокласник мріяв про театр. У нашому місті (Магнітогорську) при Палаці піонерів був Театр-студія «Ровесник», в яку він дуже хотів потрапити, але було поставлено умову, що його беруть, якщо приведе ще одного хлопчика. Друг каже: «Пішли!» І я, хоч хотів стати льотчиком, пішов з ним. У першому нашому спектаклі під назвою «Трусохвостик» мені дісталася роль ведмедя, який був пілотом. Я тоді подумав, ти дивись, я мріяв бути льотчиком, а будучи артистом, зможу бути ким завгодно! У результаті мій друг артистом не став, а я так надовго захопився... Після школи вирішив їхати вчитися в Москву, тому що дуже хотів зніматися, мріяв про кіно більше, ніж про театр..
— З кіно у вас склалося вдало.
— З часом, можна говорити, так, я щаслива людина, було багато роботи. Але вона не звалилася сама невідомо звідки, усе одно, сама людина все робить для того, щоб мати багато роботи. Зроблена робота — це результат певних зусиль. І величезна праця, що дає тобі можливість у будь-яку хвилину показати професійну готовність зробити ту чи іншу роль.
— В акторській професії величезну роль грає випадок, удача, згодні з цим?
— Звичайно, згоден. Розповім одну історію. Після зйомок в «Останньому геймі» в мене був досить тривалий період простою, тому що думка про мій характер, а я був молодий, гарячий, у членів групи була, м’яко кажучи, негативною. Наприклад, їхали ми з Москви на зйомку з акторкою Івановою з «Современника», вона як народна — у СВ, я — у купе. Домовилися ранком зустрітися на платформі. Приїжджаємо в Київ, я виходжу на перон, немає її, і мене ніхто не зустрічає. Дзвоню з телефону-автомату на студію, а мені говорять, ми вже давно приїхали, швиденько спускайся в метро та їдь сюди. Ось це я розцінив як справжнє хамство. І примусив адміністратора привезти мені на вокзал п’ять копійок на метро. Як на це подивитися? Не думаю, що тільки як на кепський характер. Але після цього кіностудія ім. О. Довженка була для мене надовго закрита. Щоб якось розірвати це коло, а зніматися дуже хотілося, я погоджувався на масовки, грав у епізодах. Розумів, іншого шляху досягти чогось у професії в мене немає, корона з мене не впала. І це принесло свої плоди, ситуація змінилася. А потім з’явилося нове кіно, так зване комерційне — «Афганець», «Кілька любовних історій» і люди, які бачили мене в роботі, розуміли, що зі мною можна мати справи. На сьогоднішній день маю пристойну кількість фільмів: від епізодів до головних ролей.
— До зйомок у серіалах ви ставитесь як до серйозної роботи?
— Якщо ставитися несерйозно, то нічого й не вийде. Вважаю, що відношення артистів до своїх ролей здатне змінити статус серіалу, і часом він виходить зовсім не «мило». Якщо відноситися до серіалу, як до багатосерійного кіно, можна таким його і створити. Головне — серйозний погляд на роботу. У мене був один рік, коли я репетирував спектакль у театрі й одночасно знімався в п’ятьох картинах. Було дуже важко.
— І як відновлювали сили?
— Я все життя займаюся спортом, люблю бігати, ходжу до спортзалу. Взагалі вважаю, що відпочинок має бути активним. Можна, звичайно, повалятися на дивані та відіспатися, але краща форма відпочинку — фізичне навантаження. Мені сподобалось, як Нiкiта Мiхалков сказав, що все найкраще в нього народилося в голові під час бігу. Я абсолютно з ним погоджуюсь. Біжиш, про щось думаєш, щось аналізуєш, я не прихильник слухати музику під час бігу, скоріше текст буду вчити, чудовий метод, перевірений.
— Серед інших, приводом до нашої розмови став своєрідний ювілей спектаклю — у 150-й раз ви зіграли «Справжній чоловік на початку тисячоліття»...
— Це був мій перший спектакль у Театрі ім. Лесі Українки. Михайло Юрійович Рєзникович його ставив, «припасовуючи» до часу, а також залишаючи можливість розвиватися з часом, відгукуватися на його зміни, тому в цій постановці присутня актуальність, співзвучна різним життєвим періодам. Завдяки такому рішенню, існувати в цьому спектаклі цікаво, і бажання привносити щось нове не проходить згодом. Тим більше, після його переводу на велику сцену, з’явився інший подих, інші акценти, нові взаємини з партнерами. Отже, хочеться, щоб спектакль грали не раз на місяць, а більше.
— Вікторе, у вас акторська родина, з Ніною граєте в одних спектаклях, в одному театрі, це хороша підтримка один одного?
— Так, нам це дуже допомагає. Ми говоримо однією мовою, розуміємо природу настрою один одного, в різні періоди хтось грав більше, хтось менше, але ніякої заздрості, навпаки розуміння та підтримка. І коли в когось більша зайнятість, інший бере на себе обов’язки особистого секретаря, стежить, щоб нічого не пропустити, не забути, загалом, подвійний контроль — це дуже допомагає.
— Що репетируєте зараз у театрі?
— Репетируємо спектакль «Дивна місіс Севидж». Його ставить режисер Ірина Дука, я граю одного із синів головної героїні.
