Наш земляк, львів’янин Віталій МАНСЬКИЙ, після закінчення ВДІКу, живе і творить у Москві. Він, режисер, продюсер, президент фестивалю «Артдокумент», автор відомих у світі документальних стрічок, що отримали призи на кінофорумах Санкт-Петербурга і Локарно, Сочі та Карлових Вар. Документальне кіно — нечастий учасник, тим паче, призер на неспеціалізованих фестивалях. Проте, останній зі створених Манським фільмів — «Труба», виняток. Картина розоповідає про людей, їхній життєвий лад в країнах і точках, де проходить знаменита «газова труба життя» — від Ханти-Мансійська, через Україну, Польщу, Чехію, до Німеччини. Цей пронизливо чесний і супер професійно зроблений фільм, став володарем Гран-прі й інших премій на «Кінотаврі», Карловарському фестивалі й Одеському МКФ цього року. Стрічка продовжує тріумфальну ходу фестивалями, а у вересні відбулася її прем’єра в Москві.
— Віталій, яка доля документального кінематографа, який набуває вельми і вельми дивних форм, сьогодні? По-перше, на відміну від Заходу, його ніде дивитися, у нього практично немає прокату, а, по-друге, поняття «документальне кіно» підміняться телевізійними кліше. Що із цього приводу може сказати документаліст з великої літери?
— Документальне кіно вже не існує в рамках свого бренду. Воно, мабуть, вимушене буде шукати якусь нову назву для того, щоб відірватися від кіно, котре пропонується під виглядом документального, яке таким не є. Звичайно ж, єдиний комунікативний засіб для глядача й, одночасно, для аудіовізуального продукту в сьогоднішній Росії або навіть, я б сказав, на пострадянському просторі, — це телевізійний ефір. Телевізійний ефір остаточно... ну якщо не остаточно, то нині стовідсотково, захопила продукція формату, що брендується під виглядом документального кіно. Яке, швидше, відноситься до певної публіцистичної документальної програми.
— Замовлений?
— Звісно, замовлений. Тобто я навіть не кажу зараз навмисно про якусь політичну ангажованість. Йдеться про естетичні складові, які немовби «вимили» документалістику з телевізійних екранів. Де, загалом, в усьому світі вона існує повноцінно, повнокровно, оскільки в Європі, безумовно, присутнє документальне кіно в кінопрокаті, але це все ж правильніше називати клубним прокатом: невеликі екрани, невеликі спеціальні арт-хаузні кінотеатри. Так, але воно є, хай у якійсь, так би мовити, паралельній реальності. На телебаченні воно існує повнокровно, конкуруючи з основними сегментами телевізійного ринку, телевізійної індустрії. Документальний фільм не може в кінопрокаті конкурувати з кінопродуктом, що створений як «зброя масового ураження». Просто інша природа. Тому за відсутності тієї самої комунікації воно іде все більше в якісь резервації, а на тлі політичного тиску — більш ніж очевидного — втрачає бійців. Тому що не кожен наважиться покласти своє життя на вівтар такої малоперспективної боротьби, оскільки якщо ти робиш якісь жести, якісь художні, цивільні подвиги, хочеш так чи інакше, (може, й не думаючи про це безпосередньо), але хочеш якоїсь реакції. Або, так би мовити, зміни ситуації, принаймні — громадськго резонансу. Але якщо робиш те, чого не бачить ніхто, то про жоден резонанс говорити не доводиться, і, по суті, для багатьох людей ці ризики перетворюються на таке «самоспалення в сараї».
— У зв’язку з тим, що вперше за тривалий час ваша картина на великому фестивалі, на якому переважає художнє кіно, я маю на увазі «Кінотавр», отримала дуже серйозний приз, чи вбачаєте ви в цьому якісь перспективи більш широкого виходу до глядача і можливості говорити з ним безпосередньо?
— Ні, не бачу. У мене в цьому сенсі доволі скептичний настрій. До того ж, коли говорю, що не бачу, спираюся не на відчуття, а на практику, на власну практику. Я виходив у Росії в прокат 2009 року після величезної перерви в 15 років з картиною, яка була вся витканою з очевидно глядацьки ємких і активних елементів. Це фільм «Невинність». Він був дуже успішним у прокаті, й уся його успішність обернулася вешті-решт, по-моєму, 40 тисячами глядачів, що робить мою діяльність абсурдною. Його успіх був такий, що він увійшов до десятки найуспішніших фільмів малого прокату в країні за рік. У цю десятку входять картини, які переглянули 40 тисяч глядачів. Але ж це означає, що в принципі це кіно не має глядача, тому я не розраховую на прокат. Більше того, я навіть своїм близьким друзям-прокатчикам міг легко пролобіювати його вихід, однак цього не роблю. Тобто, ми обрали для себе стратегію фестивального прокату, і вона на разі дає дуже хороший результат. Фестивалів в Росії багато, на фестивалі так чи інакше, якщо це вже зовсім не безсовісне «розпилювання», все-таки глядач приходить, і через фестивальний прокат, я гадаю, ми картину донесемо до більшої кількості глядачів, ніж працюючи з поточним прокатом.
— Річ у тім, що подобається нам це чи ні, але для кіно потрібні фінанси. З одного боку, диктує продюсер, який часто тісно пов’язаний з держзамовленням або іншим видом співпраці з держструктурами. З другого, держава, яка, нібито, повернулася обличчям до кінематографа, вимагає за це певну ідеологічну «мзду». Як у цій ситуації відчуває себе документаліст, який готовий до вираження?
— Дозволю собі зараз дуже суперечливу репліку, але мені здається, що в ігровому кіно, яке за своєю природою є фантомом, все ж нібито обслуговувати державу простіше, через її структуру, як би мовити, базисну. Врешті-решт, в ігровому кіно можна було б зняти видатний твір «Броненосець «Потьомкін» — що абсолютно жодним чином не співвідноситься з фактичною історією даної події, але це був художній вислів, там так все сконструйовано — шедевр. Але якщо в документальному кіно зробити «Броненосець «Потьомкін», то це вже взагалі, даруйте, інший «компот». Тобто документальне кіно — це наче документ, а якщо ти фальсифікуєш документ, то ти хто? Митець — він може собі дозволити якихось там, зрештою, Гарі Поттерів. Документалізм собі Гарі Поттера дозволити не може. І в цьому сенсі спроби держави змусити документалістів займатися фальсифікацією реальності, приречені на провал ще до моменту початку зйомок цієї картини. Більш того, це ще носитиме зворотний ефект. Перед виборами Путіна був серіал про щасливе життя у всіх сферах народної діяльності. Найбільша студія, студія-майстерня, що вміє знімати фільми на замовлення; все було професійно, все було зроблено — не підкопатися. Проте брехня і фальш лилися не те щоб з кожного кадру, вона між кадрами проривалася. І, врешті-решт, я вважаю, що у людей, які здатні бачити й відчувати, вона викликала відповідну реакцію. Тобто я думаю, що на цьому фільмі Путін нарешті, умовно кажучи, якби рахували голоси, втратив би якусь кількість своїх виборців. Тому що люди не хочуть, щоб їх вважали безглуздішими, ніж вони є. «Легенда №17» — чудова картина, глядацька, але якби це був документальний фільм, то в документальному фільмі ти просто зобов’язаний сказати, що цей виграш в першому матчі був першим матчем. Потім було ще вісім матчів, в яких, — в останньому матчі, — Хендерсон забиває переможний гол, і всю серію радянська збірна програє. Однак природа документального кіно вимагає ось такого підходу до історії, до факту. В ігровому кіно ти, так би мовити, служи, якщо хочеш, документалістів краще залишити державі у спокої. Однак держава дуже непрофесійна, щоб розуміти ці речі.
— Справді непрофесійно, адже документалісти, щоб вижити, в кращому разі йдуть на телебачення і «клепають» саме те, про що ми говорили вище?
— До речі, даруйте, про гроші. Слава науковому прогресу, хоча спочатку хотів сказати «слава Богу», що майже одне і те саме. Документаліст вільний сьогодні від диктату грошей. В принципі ти можеш знімати повномасштабне професійне кіно, не будучи заручником бюджету. Тому дуже багато прикладів. Наведу стандартний: Андрій Грязєв, фільм «Завтра» — абсолютний лідер світових кінофестивалів, фільм вийшов у прокат, прем’єра на Берлінале. Він знятий на камеру вартістю менше тисячі доларів, у вільний від роботи час, а бюджет цього фільму — це ті гроші, який Андрій Грязєв заробляє, даючи уроки фігурного катання дітям, він фігурист за фахом. Тобто, по суті, бюджет фільму — це здатність людини «підтримувати брюки на рівні пупка». Адже, в принципі, реальність — у світі імітації — стає опозиційною, знову ж таки, за своєю суттю. Будь-яка реальність. Будь-який реальний, так би мовити, простий вислів, він робить все інше ірреальним, всі інші конструкції просто підриває. Тому справжня документалістика сьогодні опозиційна за своєю суттю, врешті-решт, влада не зобов’язана фінансувати опозицію, якщо вже розібратися.
— А в опозиції документальний жанр теж не в пошані? Чи не існує опозиції?
— Розумієте, дуже важко бути опозиціонером, коли людині дають «термін» 5 років і беруть під варту прямо в залі суду. У всіх діти, у всіх родини... Можливо, ще влада не довела людей до такого відчаю, коли вони готові на все... але доведе. Це очевидно, що доведе, і, до речі, документалісти, я думаю, 99% документалістів врешті-решт, звичайно, налаштовані по відношенню до тієї форми влади, яка існує, опозиційно.
— Я хотіла б повернутися до фільму «Труба». Чи є у вас вже досвід спілкування з глядачем тих регіонів, про які йдеться в цій стрічці?
— Ні, в тих місцях, де знімали фільм, ще картину не показували, ось точно в тих місцях, якби як голочкою в карту. Але всі ми — й ті, що сидять в Одесі, й у Сочі, й у Карлових Варах або в місті Плесе, (називаю ті міста, де було продемонстровано фільм), — ми всі безпосередньо пов’язані з цією трубою. Тому що всі гроші від цієї труби йдуть у Сочі, не лише в санаторій «Газпрому», але й на всю сочинську олімпіаду — це «газові» гроші. Всі парадокси, наприклад, одеського життя, пов’язані з вартістю газу для України, яка вища за ціну, за яку ми продаємо його до Німеччини, і частково Україна купує газ через Німеччину тощо. Ця труба — вона формує наше життя, наш побут, наш соціум, наше все. Де б ми не були, ми на цій трубі. І без труби ми були б абсолютно іншими, ми жили б в іншій країні, в інших країнах. Все було б абсолютно інакше. Я вважаю, що тільки ця труба зберігає Росію в тому вигляді, в якому вона існує. Лише труба.
— Як же так сталося, що в усіх інших країнах, через які проходить труба, лише переможені відчувають себе комфортно й живуть із перспективою?
— Так, це також парадокс труби, як мені здається. Тому що труба — це принцип економіки. А економіка формує в одних країнах, так би мовити, громадянське суспільство, а в інших — ту політичну систему (обмежимося словом «система»), в якій ми живемо.
— Чи не було у вас контактів з приводу цього фільму з глядачами, яких ми називаємо сильними світу цього і які, власне, головні на цій трубі?
— У мене не було, але в принципі на «Кінотаврі» картину несподівано переглянув глава передвиборчого штабу Путіна й нині «Народного фронту», Ваш, до речі, одеський режисер, Станіслав Говорухін разом із Кобзоном, який теж є депутатом. Мене здивувала їхня реакція. Мені передали, що нібито позиція Говорухіна: «цю картину потрібно показувати по телевізору вдень і вночі». Я тільки не розумію одного: це ж від нього залежить. (Сміх.)
— Це шикарна крапка, Віталію. Дякую вам. Успіхів!
