З ярликом «очорнювача радянської дійсності» багато років жив митець, який відобразив вигляд нашої столиці, «яка йде в минуле». 35 років тому, приголомшений тим, як стрімко йде в небуття його улюблене місто, Валерій Федорович вирішив відобразити на папері все, що створювало неповторну атмосферу Києва, і витратив на це 15 років свого життя... Нині роботи Валерія Акопова вміщуються в збірники кращих художніх творів, присвячених Києву, а нещодавно він став героєм документального фільму, знятого режисером Людмилою Михалевич для одного з українських телеканалів.
«КАРТИНА — ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВІЧНОСТІ»
Валерій Акопов мріяв стати геологом, а зовсім не художником. Він купував книги з геології та мінералогії, збирав каміння... Закінчивши школу, відправився до Дніпропетровська... Але з’ясувалося, що у нього порок серця. Яка тут геологія? До Києва Валерій повернувся абсолютно розгубленим. Намагався влаштуватися на роботу, але його не брали... Якось мати сказала: «Ти ж любиш малювати. У мене є знайома художниця. Покажемо їй твої малюнки», і повела сина на Андріївський узвіз у майстерню до художниці.
— Я став ходити до неї кожного дня, — розповідає Валерій Федорович. — Вона мене вчила так, як вчили мистецтву молодих у сиву давнину, коли ще не було інститутів. Молода людина приходила до майстра в майстерню, і той примушував спочатку фарби розтирати, потім полотна ґрунтувати, потім зробити якийсь підготовчий малюнок... Таку «школу» я пройшов у Тетяни Іванівни. Потім вона відвела мене до вечірньої студії малюнка, де викладав її приятель по інституту, щоб пройти академічний курс.
Закінчивши студію, я відчув себе митцем. До інституту вирішив не йти: «Хіба вони там вчать? Вони там псують... Я буду сам!» На той час мені було 22 роки. Я одружився, виписався з Києва та перебрався до дружини в Мотовилівку, в середню частину хатинки, яка належала милим людям — батькам моєї дружини. Вода — в трьох кварталах. З колодязя потрібно було тягнути по шість разів. Невідомо де потрібно було діставати дрова й вугілля. Дах трохи продірявиться — я ліз латати. Може, це мене врятувало — про серце я якось став забувати. Про інше я думав: «Буду художником чи помру».
— Але ви стали не лише художником, але й пишете есе. У одному з них є такі рядки: «... я розумію себе як людину, яка перебуває на роздоріжжі.., перша дорога — дорога до справжньої популярності.., друга — це шлях розуміння... неважливості всіх уявних завоювань і досягнень». Розшифруйте...
— Річ у тім, що спочатку я захопився авангардизмом. У середині 60-х мені пророкували осліплююче майбутнє. Це надихало, і я «авангардничав» щосили! Але потім познайомився з одним старим-художником. Ні в чому мене не переконуючи, він подовгу розмовляв зі мною, і коли за три роки я озирнувся, то не впізнав себе. Тепер я переконаний, що авангард — це символ руйнування, він провіщає занепад культурної доби...
— І ви подалися в київські підворіття?
— Якщо говорити про «старокиївську» серію малюнків, то це особлива тема. У 70-х роках місто стало стрімко будуватися. І одного разу мене вразила думка про те, що старий Київ зникає з обличчя землі. Це тепер ми з вами дожили до того, що старого міста практично немає. У ті ж роки цей процес тільки починався, але починався дуже енергійно. Я зрозумів, що зникає місто, всерйоз майже не мальоване.
— Але є ж світлини...
— Фотографія, при всій своїй скрупульозності, — мертва. Це життя, яке, як буває в казках, чиєюсь злою волею зупинене й перетворене на камінь. Картина ж — таємничо-жива. Тому вона — найпереконливіша презентація вічності.
— Був час, коли за презентацію картин із серії «Старокиївські дворики» Спілка художників оголосила вас «очорнювачем радянської дійсності»...
— Коли людиною опановує якась ідея, все інше йде на другий, третій план. Я занурився в Київ! У ньому, на мій погляд, майже не було видатної архітектури. Але дворики і будиночки, які виросли з теплого київського ґрунту, як виростають кущі та дерева, були такі милі... Крім того, дивлячись на будинки, можна було багато що дізнатися про смаки та потреби їхніх мешканців. Про це повідомляє і висота поверхів, і кількість вікон, наявність чи відсутність ґанків і балконів, форма вхідних дверей і характер даху. А ще... Наприклад, у парадному будинку Морозова одна з кахельних плиток, які утворюють підлогу, має й таку, на якій написано з твердим знаком на кінці: «Просьба не плевать на полъ». Як видно, кияни, які мешкали в цьому будинку, також мали звичку плювати де завгодно. А в одному з будинків на Великій Підвальній того, хто входить, зустрічає римське «Salve», тобто «Привіт».
Якщо ці та інші старі будинки задумувалися, зростали, існували та вмирали, тобто проходили природні цикли, то нове будівництво уявлялося мені — вибачте за складне формулювання — матеріалізацією ідеї рівності в стандартних бетонних комірчинах, яким надано тваринну спроможність нескінченного розмноження. Душа моя чинила опір цьому надлюдському процесу — і я став щодня приїжджати до Києва на електричці, робити начерки.
— Мабуть ярлик «очорнювача» дуже заважав вам жити?
— Дуже. Але я радий, що у Спілки художників ніколи нічого не проcив і нічого від неї не чекав. Єдине, в чому я від неї залежав — на персональні виставки був потрібен її дозвіл. Найсмішніше, що перша моя виставка пройшла не де-небудь, а саме в стінах Спілки. Проте зі справжніми митцями в мене були нормальні стосунки. Тільки з начальством не складалося. Спілка художників була організацією з влаштування матеріального благополуччя її членів. Організовували, наприклад, яку-небудь виставку, при ній створювалася закупівельна комісія, яка складалася з тих же впливових художників. І вони начебто самі в себе за гроші Спілки купували картини. Окрім цього, існувала годівниця під назвою «Художній фонд». Він замовляв за пристойні гроші, скажімо, картинку «Свято врожаю в колгоспі». «Шльопнути» її було не важко, а заробити на ній можна було добре.
— Невже у вас не було спокуси черпнути з тієї годівниці?
— Завдяки моїй дивовижній дружині, яку послав мені Господь, я не халтурив жодного дня в своєму житті. Довгий час взагалі не заробляв, і лише вона з її терпінням могла це витримати. Ми роками жили на її інженерську зарплату. І лише наприкінці 70-х я зрозумів, що можу робити авторські повтори, за які нормально платитимуть. У старі роки для художників-майстрів така робота була цілком природною справою. Музеї світу наповнені авторськими повторами! Я почав робити повтори — і пішли замовлення. Ціна була не дуже великою, але я брав працездатністю, і це приносило прибуток.
Завдяки цим повторам (копіям) я став лауреатом щорічної міжнародної виставки в Лос-Анджелесі «Малібу Арт Шоу», хоча ніколи там і не був. Одна жінка, яка замовила мені роботи, поїхала до Америки й відвезла їх із собою. Саме вона подала мої картинки на конкурс, але я про це навіть не знав. У ту пору іноземний митець мав право виставити лише п’ять своїх робіт. Коли мої картини прийняли, то вона була щасливою. Уявіть же її радість, коли вона побачила на моєму стенді червоний прапорець, що означало: Валерій Акопов — лауреат конкурсу. Лише після цього вона мені призналася в зробленому.
«ЩО СЬОГОДНІ ЗАЛИШИЛОСЯ ВІД СТАРОГО КИЄВА?»
— Валерію Федоровичу, в книзі «Сентиментальные прогулки старым Киевом» ви пишете: «Буваючи в місті, я зі смутком проходжу повз старі будинки. Це не колишній смуток, який супроводив мене п’ятнадцять років малювання старого Києва. Туга накочувалася приступами, це було глибоке співпереживання непривабливій долі близьких істот... Нинішній смуток спокійний, холодний і нерухомий, а головне — безплідний, як вічна мерзлота. Це просте й непохитне усвідомлення того, що ціла культурна доба пішла назавжди...» Сумні слова. Скажіть, а ви розлюбили Київ?
— Що сьогодні залишилося від старого Києва і що я продовжую любити — це його зелені зони. Дніпровські схили, околиці міста. А сам Київ на що перетворений? Раніше, прогулюючись із друзями вулицями, я міг розмовляти. Зараз, навіть якщо кричу, то сам себе не чую. У Києві жити стало неможливо. І я щасливий, що у нас є помешкання в Броварах. Там з балкона я бачу небо...
— А яка доля «cтарокиївської» серії? Адже її хотіла придбати Третьяковська галерея...
— Хотіла. Але я створював її для Києва й лише йому вона повинна належати...
Хочеться сподіватися, що й належатиме. Шанувальники творчості Валерія Акопова збирають малюнки художника, щоб із часом розмістити їх у Музеї київського пейзажу, ідея створення якого обговорюється в різних колах. Озвучила її в своєму фільмі й режисер Людмила Михалевич. Вона вперше побачила акоповські пейзажі в майстерні художника на Подолі, коли він лише починав свою серію.
— Простенькі й за виконанням, і за сюжетом, вони, проте, запали в душу, — згадує Людмила Василівна. — Відразу навіть було незрозуміло чому: старий дерев’яний будиночок, електричний стовп, що нахилився перед ним, пучок трави, який вибився на дорозі, що запеклася під сонцем ... Або: схил, припорошений першим снігом, який невпевнено замітає сліди літа, що минуло... Церкви, вулички, дворики з їхніми незмінними мешканцями — собаками й кішками. Що в них? А в них та особлива атмосфера, про яку Валерій Акопов згодом написав у книжці «Сентиментальные прогулки по старому Киеву», що вона народжує в душі трепетний вогник, який хочеться піймати й відобразити його теплий відблиск. Валерій Федорович зробив усе, щоб захистити цей вогник. Зробив це для нас. А ми? Невже дамо йому згаснути?
ДОВIДКА «Дня»
Валерій Федорович АКОПОВ народився у 1939 році в Києві. Художник-пейзажист, переконаний реаліст, послідовник кращих традицій старих майстрів. Член Спілки художників України. З 1972 по 1986 роки займався як художник виключно малюванням тушшю і пером пейзажів старого, стрімко зникаючого Києва, якому в ті роки приділяли занадто мало уваги. Акопов проводить численні персональні виставки як на Батьківщині, так і за кордоном. Лауреат щорічної міжнародної художньої виставки в Лос-Анджелесі «Малібу Арт Шоу» 1993 року. Валерій Акопов також виступає як професійний літератор: поет, прозаїк, есеїст. Друкувався в Києві та Москві.
