У той час як на аукціоні Sotheby’s у Лондоні з молотка йшли твори українського сучасного мистецтва, у Венеції, також не без участі українців, відкрилася 53-я Венеційська бієнале. Нагадаємо, Україна, що у «плавучому» мистецькому форумі бере участь з 2001 року, була представлена Центром сучасного мистецтва PinchukArtCentre, а саме спільним українсько-японським проектом «Степи мрійників». Художники, що його створили — відомий в Україні своїми «мавп’ячими» полотнами Ілля Чічкан і також відомий, але в Японії, дизайнер Міхара Ясухіро. Оригінальну музику для проекту створив токієць Фуюкі Ямакава. Інсталяцію українсько-японського авторства, що складається з чотирьох блоків, розташовано у Палаццо Пападополі — палаці XVI століття, який знаходиться на Гранд-каналі у центрі Венеції.
Найбільш обговорюваною і найсуперечливішою стала участь у проекті Володимира Кличка в новій для нього ролі мистецького куратора. За словами очевидців, причетність боксера до українського павільйону засвідчує величезний плакат біля Палаццо на Академічному мості, що зображає боксера із золотими роликами в руках. Звичайно, не всі були в захваті від нової іпостасі Кличка-куратора, але якщо метою такого екстравагантного ходу було привернення уваги до українського павільйону, то це стовідсотково спрацювало. Так, саме на «унікального» куратора звернула увагу всесвітньовідома новинна корпорація CNN у своєму сюжеті про бієнале, натякнувши, що появі на відкритті свого павільйону супермоделі Наомі Кемпбелл, авторитетних художників Джефа Кунса та Ентоні Гормлі, а також впливового британського галериста Джея Джопліна ми маємо завдячувати саме бренду «Кличко».
«Тематика інсталяцій у Палаццо Пападополі, а також великого біл-борду на Академічному мості, базується на оповіді, вигаданій самими художниками під впливом сюрреалістичного кіно Кіри Муратової. За їхньою легендою, Ніколо Пападополі, котрий був власником палаццо у середині XIX століття, подорожує Україною, Монголією та Китаєм і далі аж до вод Японського моря, слідами великого мандрівника Марко Поло. Їхня виставка — це, по суті, кіно-майданчик з усіма необхідними атрибутами фільму: сценарієм, декораціями, світлом та музикою. Але самого фільму не буде», — так змальовує концепцію проекту офіційний сайт PinchukArtCentre. Аби не вдаватися більше до сухої описової мови офіційних сайтів, за враженнями від 53-ї Венеційської бієнале ми звернулися до куратора арт-центру «Я Галерея» Павла Гудімова, а також мистецтвознавця і директора арт-центру «Я Галерея» Олени Мартинюк, які бачили Венецію цими днями на власні очі. Як ми переконаємося, побачили вони її різною.
Павло ГУДІМОВ, куратор арт-центру «Я Галерея»:
— На жаль, складати своє враження про бієнале мені довелося всього-на-всього протягом одного дня. Кожне бієнале має свою тему, наприклад, тема цьогорічного звучала так: «Створюючи світи». Кожен художник розкриває цю тему по-своєму. Це не «Євробачення», де все має бути за чіткими правилами. Це сучасне мистецтво. Венеція — це місто-музей, місто-лабіринт, історія якого насправді давно скінчилася. Бієнале, яке проходить вже 53-й раз (а відбувається воно раз на два роки) — це гарний спосіб оновити місто, де вже не можна будувати сучасну архітектуру, бо просто немає де. Під одним брендом «Венеційське бієнале» об’єднали сучасне мистецтво, театр, архітектуру, кінофестиваль і рекламний фестиваль. Саме місто — це і є найексцентричніший виставковий павільйон. Я здивувався, що в там живе всього лише 60 тисяч людей. Це мізер. Навіть недостатньо для обслуговування туристів, які приїздять. Окрім того, ідея показувати сучасне мистецтво в старих палаццо, працювати на контрасті — стовідсотково виграшна. І я так розумію, що основна ідея українського павільйону була саме в грі з простором, з атракційністю сучасного мистецтва. Знаєте, як на мене, є кілька поглядів на мистецтво. Традиційний, але, як на мене, більш тенденційний погляд полягає в тому, що мистецтво повертається до мистецтва, воно не конкурує з життям. Момент концептуальності залишається, але знову з’являються проекти, засновані не просто на ідеях, а на живописній майстерності художника. До того були 80-90-ті роки, коли займатися живописом було просто соромно. Зараз живопис повертається. Особисто мені дуже сподобався проект італійця Алессандро Верді. Як на мене, це найпотужніший проект цього бієнале, пов’язаний із живописом. Це були величезні полотна без підрамників в невеликому приміщенні, вони практично займали всі площини стін. У той час як деякі країни робили інсталяції, які по суті вже жовані-пережовані, навіть кон’юнктурні. Концептуальне мистецтво насправді дуже бородате. Перед поїздкою у Венецію я був у Відні й дивився дуже цікаву виставку, яка проходила у Музеї сучасного мистецтва Mumok. Це була виставка концептуального мистецтва — 70—80-ті роки, до руйнування Берлінської стіни. Дуже цікаве дослідження, вивчення, подача цього мистецького зрізу. Художники вже тоді своїм мистецтвом сказали: це вже зроблено. Усе інше — це пережовування, варіації, тому вони вже нікого особливо не дивують. Як на мене, концептуальне мистецтво розчиняється в усьому іншому. Тема й концепція нікуди не зникають. Якщо йдеться про живопис, графіку, скульптуру, то концепція присутня скрізь, якщо немає ідеї, думки, то це просто декоративні штучки. Ще один важливий момент. Як раз під час бієнале відбувався аукціон сучасного російського й українського мистецтва у Лондоні. Як на мене, це також була дуже потрібна заявка. На рівні одного з найкращих комерційних аукціонів було сформульоване поняття «українське сучасне мистецтво». Мені буде дуже приємно, коли я ходитиму наприклад, по музею Людвіга в Будапешті чи по Mumok, по американських, британських музеях і бачитиму там українське сучасне мистецтво. Це буде декларація того, що воно залишається в історії.
Олена МАРТИНЮК, мистецтвознавець, директор арт-центру «Я Галерея»:
— Українська команда, як на мене, намагалася зробити дуже венеціанський проект, цього потребувала сама атмосфера палацу. Оцінку нашому павільйону треба давати після огляду всього бієнале. Творчий союз, що працював над проектом «Степи мрійників» мав троїсту структуру: Кличко як куратор (або піар-менеджер) проекту, Чічкан і японський художник Міхара Ясухіро. Ця структура вже задавала наповнення проекту більше, ніж був наповнений сам палац... Концептуальний проект «Степи мрійників» виглядав швидше як пустеля. На першому поверсі був завезений пісок і через цей пісок, а також звукові перепони та дим треба було ніби пробиратися на наступний поверх розкішного палацу. Можливо, це була алегорія того як дикий, не зовсім освічений Схід повинен досягати вершин, розуміння класичного високого мистецтва. Українського в цьому проекті мало. Український проект був проектом міжнародного рівня, глобалізованим, але не став відкриттям або сесацією. Так само очевидно, що «Степи мрійників» не є спекулюванням на національних рисах чи цінностях, як це популярно у тих мистецтвах, які тільки-но переживають становлення, наприклад, китайському та індійському. Україна не виглядає як постколоніальна країна. Наші не були відверто найгіршими чи найкращими. Якщо говорити про Кличка, то він став частиною цього проекту, величезний банер із його зображенням висів на мості Академії. Так само як Вєрка Сердючка під час презентації нашого павільйона, образ Кличка був використаний як знайома іноземцю фігура, яка може привернути увагу. Як на мене, серед найцікавіших був павільйон, що об’єднав скандинавських худоджників. Цікавим був також японський павільйон — на грані з поп-культурою, але продуманий до найменших деталей персональний проект японської художниці. Чудовий проект був у італійців. Цікаво, що концептуальне мистецтво знов набуває значущості. Це мистецтво нової актуальності. Про це говорили і експерти, і акцент на такому мистецтві був відчутний. Тоді як багато наших художників чекали на живопис, а дійсно розкішний живопис показав тільки італійський павільйон. Три дуже інтенсивних дні зовсім не достатньо, аби побачити всі експозиції, потрібно днів 10 напруженої роботи. Звичайно, така робота приносить тільки задоволенням, адже мистецтво — це завжди відкриття.
До речі, цього року Венеційське бієнале триватиме до 22 листопада. В рамках мистецького форуму свої проекти демонструють 90 художників 77-ми національних представництв. Найвищу нагороду бієнале, Золотого лева цього року отримав відомий американський художник Брюс Нойман.
