Фестиваль «Азія-кіно» став добрим доведенням того очевидного факту, що не буває надто екзотичного кіно, й, відповідно, в будь-якої екранної дивини завжди знайдеться достатньо глядачів.
Принаймні в кінотеатрі «Баттерфляй-Ультрамарін» перед кожним сеансом завжди стояли невеличкі черги, а зал, де демонструвалося азійське кіно — абсолютно нетипове та нестадартне на тлі масового прокату, — був заповнений. Із огляду на це згадуються побоювання в дискусіях кількарічної давнини — мовляв, арт-хаузний, немасовий кінематограф не має жодних шансів у прокаті, бо його публіка цілком поміщується на один сеанс у Будинку кінематографістів на Саксаганського, де таке кіно тільки й можна побачити. Про прокат в інших містах взагалі не йшлося. Аж ні — от з’явилася компанія «Артхауз Траффік», тільки таке кіно й привозить, причому без звукового дубляжу, з субтитрами — до чого наш глядач зовсім не звик — і нічого. І в Києві, і в областях народ дивиться залюбки.
Така довга преамбула знадобилася тому, що сучасне авторське азійське кіно — це видовище таки дуже незвичне навіть для бувалого сінефіла. І те, що українська авдиторія його таки прийняла, свідчить про наше наближення до Європи, до її стандартів сприйняття інших культур набагато більше, аніж будь-які декларації, заяви чи конференції.
Звичайно, хотілося б почати одразу з фільму, котрий відкривав фестиваль і привернув найбільшу увагу — але треба ж хоч якось утримати інтригу, тому почнемо навпаки, з найпростішого.
Найпростішим із добірки чотирьох картин був «Усама» (режисер Сіддік Бармак) — перший фільм в історії Афганістану, фактично від нього бере свій початок кінематографія в цій чи не найбіднішій у світі країні. Стрічка побудована на суворих реаліях тамтешнього життя — де панують бідність із одного боку й абсолютна нетерпимість до жінок із іншого. Тому дівчинка й змушена маскуватися під хлопчика та брати собі таке страхітливе для Заходу ім’я Усама (зауважимо, що сценарій створювався ще до того, коли бен Ладен став ворогом США №1). Картина зроблена добротно, і здебільшого схожа на фільми, що виробляє сусідній Іран — такий собі середньоазійський неореалізм, приховане протистояння шаріатському моралітету й водночас співчутлива увага до маленьких, незахищених людей. Утім, «Усамі» дали кілька досить значущих призів, серед яких — і нагорода Київського кінофестивалю «Молодість» за кращий повний метр — скоріше, за сам вражаючий факт походження. Все ж щось фільмувати в країні, розідраній багаторічною війною — саме по собі є вчинком, тим паче коли фільм іще й пристойної якості.
Досить парадоксально: в японців, принаймні так здається ззовні, стан справ незрівнянно кращий, проте кіно в них виходить чомусь набагато похмурішим. Принаймні, на фестивалі демонстрували дві сімейні драми, що вельми яскраво доводили відому тезу про те, що всі нещасливі родини нещасливі по-своєму. Втім, на тому схожість закінчується.
«Кров та кістки» патріарха режисури Сая Йочи запам’ятовуються однією, але дуже примітною рисою — грою Такеши Кітано. Кітано відомий як неповторний, глибокий режисер, але він також і чудовий виконавець надскладних ролей, у яких він перевтілюється цілковито. Ось і цього разу його герой — справжнє уособлення жорстокості. За своєю переконливістю фактично витісняє всіх інших персонажів, так званих позитивних також. І це тим більше зачаровує, що Кітано насправді не робить нічого зайвого, він, як завжди, дуже скупий на якісь окремі прийоми, жести, інтонації. Він немовби промальовує свого героя простим сточеним олівцем, котрий завжди носить із собою; але на плівці одразу постає цей кремезний чолов’яга, котрий усіх б’є та перемагає, навіть своїх рідних, котрий завжди домагається свого і якого неможливо забути.
Більш тонкими фарбами виконана картина Хірокадзу Коре-еда «Ніхто не дізнається». Прикметно, що 14-річному (на той момент) актору на ім’я Юй Ягіра присудили на минулорічному фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» за найкраще виконання чоловічої ролі — що зробило хлопця наймолодшим володарем цього вельми вагомого призу за всю історію форуму. Але якщо «Кров та кістки» — про дорослого, якому ніхто не потрібен, то фільм Коре-еди — про дітей, які всюди зайві. В першу чергу — для власної матері, котра їх просто кидає самих у квартирі, й ті, аби їх не розлучили, переходять на підпільне існування. Простір цього фільму — то справжнє царство дитинства, котре лишається світлим за будь-яких умов. Діти, які ховаються від дорослих, створюють свій світ — набагато трагічніший, але й людяніший. Ягіра в ролі ватажка цієї дивної комуни дійсно запам’ятовується, втім, там всі партії хороші, навіть у найдрібніших малюків. Це як хор, — кожний окремий голос із першого погляду тонкий і не надто гучний, але разом складають справжню гармонію. Після цієї картини лишається почуття щему, але не безнадії…
А ось і обіцяний фаворит. Глядачів він дійсно збурив, це було помітно і по тому, як дивились, і по тому, як виходили після сеансу. Недивно, адже картина тайванського режисера Цай Мін-Ляня «Примхлива хмарка» складається з дуже несподіваних, на перший погляд взаємовиключних складових — це і мюзикл, і психологічна драма, і лав-сторі, і навіть… порно. Фільм настільки вразив журі останнього Берлінського кінофестивалю, що був відзначений одразу трьома призами, — «Ведмедів» дати не насмілилися, але віддали не менш цінні спеціальні нагороди з формулюваннями «за вклад у розвиток кіномистецтва».
Цай Мін-Лянь знімає саме так не заради того, щоб шокувати чи вразити глядача, а щоб здобути свою істину — етичну й естетичну. Герої «Хмарки» існують в уповільненому ритмі, серед неймовірної спеки та посухи, що охопила місто. Між ними виникають почуття — але трагедія в тому, що якщо вона — звичайна дівчина з багатоповерхівки, то він — порноактор. Вона — майже дитина, з щедрим і відкритим серцем, а він живе у світі, де людина, людська плоть є лише товаром, частиною жорсткого і невблаганного механізму, де всі почуття давно спотворені. І єдине місце, де вони насправді можуть зустрітися — саме ці музичні візії, надяскраві, на межі кічу, вокально-хореографічні номери, кожний із яких, до речі, сам по собі вартий окремої уваги як довершений кінематографічний витвір.
За своєю ритмікою фільм Цай Мін-Ляня вибудований ідеально — довгі, без слів і зайвих рухів епізоди спеки раптово обриваються або цими вибуховими музичними номерами, або просякнутими знущальною іронією сценами порно — дивитися останні смішно і трохи моторошно водночас. Герої рухаються по колу — в пошуках води, одне одного, прихистку від спеки... і сама побудова фільму — це невпинне коло подій і символів. І так — аж до самої розв’язки, настільки жахливої й шокуючої, що в її світлі і весь фільм виглядає зовсім по-іншому, всі його елементи остаточно поєднуються в колі долі і пристрасті, з якого дійсно немає виходу. Ще ніхто, принаймні на екрані, не висловлювався про кохання САМЕ ТАК...
Принаймні, можна лише порадіти за мешканців Києва, й іще доброго десятка міст півдня, сходу та заходу країни, що вони побачать цей фільм. Так, він дуже специфічний, він не вкладається в уявлення більшості про те, яким повинно бути кіно — але кіно як вид мистецтва рухається вперед саме такими, незручними й новаторськими творами.
І, хоч як це дивно, певний зиск від того може бути і для вітчизняних, вельми далеких від азійської феєрії, кінематографістів. Висновок дуже простий — не треба боятися бути незрозумілим, або надто гострим, лякаючим тощо. Бо якщо вже в такого, ні на що не схожого кіно вистачає глядачів, які дивляться його, затамувавши подих, — то українські картини, наскільки б незвичні вони були, сприймуть із вдячністю та жадібною цікавістю.
Аби талант.
