Цей театр утворився 1988 року. 25 лютого — день народження Лесі Українки й Леся Курбаса — стало датою народження Львівського театру ім. Л. Курбаса.
Театри-студії тоді виникали, здається, просто так, із нічого. Вони, сп’янілі від дарованої свободи, вражали нечуваними афішними назвами, бавились і бешкетували, майструючи щось із уламків традиційного реалізму, що заразом називалося авангардом. Де вони тепер, ті гарячі-нетерплячі? Вистояло небагато. Володимир Кучинський, художній керівник Театру ім. Леся Курбаса, не тільки вистояв, а й довів свою мистецьку правоту й далекоглядність. Театр не вражав афішними іменами: В. Винниченко, Леся Українка, Ліна Костенко, згодом Ф. Достоєвський. А на їхніх вечорах поезії зазвучали Богдан-Ігор Антонич, Василь Симоненко, заборонений тоді Василь Стус.
Перші вистави були прикметні тим, що це були... вистави. З цікавими режисерськими ходами, достойними акторськими роботами, серед яких сяяли Тетяна Каспрук і Олег Драч, а, головне, з тим відчуттям можливостей, яке справджувалося з кожною новою виставою. Пошук форми завжди мав за основу чітко визначену духовну домінанту.
КОШТОВНОСТІ АФОРИЗМІВ
Григорій Сковорода з’явився «Благодарним Еродієм» 1993 року. Це був крок театру на нову територію.
...Колись школяр Володя Кучинський надибав десь книгу з незвичною назвою «Сад божественних пісень». Чи все на той час зрозумів, але, за власним визнанням, бавився коштовностями афоризмів. Той диво-сад не відпускав, хлопець зростав разом із ним (пізніше він читатиме у виставі «Росте Антонич, і росте трава»). Як режисер, В. Кучинський ті владні сполуки втілив у виставі. Було непереборне бажання запровадити в культурний обіг думки Григорія Савича, які становлять підвалини духовності людини, бо хто нині піде до бібліотеки читати Г.Сковороду.
А театр? Зі сцени звучать дидактичні тексти про «благо родити» й «благо дарити», про світоглядні засади буття, взаємопроникні з фантастичною пластикою акторів у сценах середньовічних уявлень про рай та пекло (зауважимо: балетмейстерів не було, актори самі «анімували» «Страшний суд» Босха, картини Брейгеля). Вражала чистота, просвічувала доброта виконавців (а не бажання грати — щось у собі почути, до чогось доторкнутися), а коли Наталка Половинка йшла до глядачів із кошиком червоних яблук і дарувала їх, то навіть дорослі зберігали ті яблука як реліквію. І так — усі 12 років, які йде вистава!
Друге звернення до Г. Сковороди — «Наркісс» (2005 р.). «Пізнай самого себе» — животворна ідея вистави, яку, зруйнувавши всі зверхньо-нігілістичні стереотипи «солідних» людей щодо покоління юних, саме молоді глядачі сприйняли гаряче й зацікавлено. Це вистава-літургія, яку несе, підносить, наснажує духовний спів, вплітається в діалоги, іноді продовжує їх та відкриває потаємне, не дає узвичаїтися ані театральній дії, ані їх сприйняттю. Курбасівці — справжні майстри акапельного співу, зокрема, духовного. Започатковані й керовані Наталкою Половинкою, яка є автором програми «Ірмоси», співи звучать у «Наркіссі», й, поза тим, у церквах. Андрій Водичев (Наркісс) «захворів» Г. Сковородою ще коли був студентом Харківського університету. У «Наркіссі» актор опанував форму слова, руху, співу в мистецькій цілісності. Але до Наркісса, за його визнанням, він ітиме все життя.
Знайти в собі істинну людину, яка в усьому дорівнює сама собі — це й у виставах курбасівців і за Платоном. Для В. Кучинського в цих творах головне — «філософія серця», тому передумовою кожної вистави для нього є любов.
«Платон, — каже В. Кучинський, — це ж ідеальна драматургія, ідеально працює містерія. І не треба нічого вигадувати, бо тільки почнеш вигадувати, а він тобі дулю під ніс». (Щодо драматургії. Коли В. Кучинського запросили на постановку в один із престижних театрів і він запропонував «Бенкет» Платона, то поважні актори жахнулися й сказали, що грати та дивитися це неможливо). Отак!
У виставах «Хвала Еросу» та «Silenus Alicibiadis» (дві частини Платонового «Бенкету») легка, світла й лукаво- бешкетна атмосфера. Актори досягають такого ідеального рівня гри, коли забава не переходить у «капусник», а залучення в дію глядачів не шокує безцеремонністю. Величезні монологи сприймаються легко завдяки культурі (зокрема, мовній) акторів і невичерпності кожної індивідуальності (Андрій Водичев — Федр, Олексій Кравчук — Ериксимах, Денис Поліщук — Агатон, а надто Олег Цьона — Аристофан).
Вистава «Хвала Еросу» зримо відтворює античність не театральну, білоколонну з голубим морем і небом, а теплу, живу, аж до подробиць жіночої повсякденної праці... Це на тлі фрескових розписів із грецьких ваз (художник Олександр Оверчук, костюми — Ольга Баклан) звучить спів, у пластиці є елементи танцю. Жива плоть вистави — театрально неподільна з її духом.
«Silenus Alcibiadis» — довгоочікувана зустріч із Сократом (у першій частині ми переважно чули про його бенкет). Сократа грає Олег Стефан. У цьому образі є гострота розуму, миттєвість реакцій, непереборна переконливість логіки й бездоганний артистизм. Ніби пустуючи, являє він нам істину в діалогах із партнерами, розкриваючи суперечності в їхніх позиціях, жонглює софізмами. Вистава — справжній бенкет думки!
Віддамо належне й Андрієві Водичеву. Його Аклібіад — «делегований» у наш час адепт і друг Сократа, охоронець його пам’яті. Бездоганно елегантний актор (він грає в сучасному костюмі) сприймається абсолютно природно. І не думаєш ні про який зв’язок часів — просто так треба.
Творчі й етичні вектори курбасівців
* Суть театру — першопрагнення
* Іти крізь час, із часом
* Територія театру мститься за споживацтво
* Постійне відчуття можливості
* Не бажання грати — щось у собі почути, до чогось доторкнутися
* Тут нічого не буває раз і назавжди
* Бути дотичним усім до всього
* Коли зрозумієш, що пошук — це життя, станеш своїм на території театру
ДРАМАТИЧНА СИМФОНІЯ
Усі вистави Театру ім. Леся Курбаса поставлені Володимиром Кучинським, їх по праву можна назвати авторськими... «Репертуар нашого театру, — каже В. Кучинський, — це сито для глядачів, він відбирає елітарну публіку». І не має значення, повний зал глядачів чи є прогалини пустих крісел. Ця обставина не впливає ані на тонус, ані на якість вистав. Наприклад, на «Маркові проклятому» «прогалин» не буває. Вистава ця, в основу якої покладено поезію Василя Стуса, жанрово визначена як «драматична симфонія». Теми симфонії — четверо її учасників, саме вони стали лауреатами Національної премії ім. Т. Шевченка: актори Олег Стефан (Марко), Наталка Половинка (божевільна Галя), Андрій Водичев (козак Мамай), Володимир Кучинський (Манкурт). Усі актори зізнаються, що входять у цю виставу, як до храму.
Троє чоловіків — це три гарячі молитви, жінка — кохання, дружина, жінка-Україна, жінка-Богоматір. Саме так розуміє свою роль Наталка Половинка — божевільна Галя, яку прив’язали косами до палаючої сосни. Вражає сцена загибелі Галі (чи ж треба говорити, що жодних сосен й мотузок, і взагалі жодної конкретики у виставі немає). Трагедія болю й одвічної хресної муки жінки — у ритмічних коливаннях актриси, котра ледь торкається ногами землі: грішно-свята. Ніяких пароксизмів.
Стилізовано-вишукані рухи Андрія Водичева — Мамая. Згідно з естетикою вистави, цей улюблений народом характерник і мудрець не має в руках бандури, але ми не тільки бачимо цей музичний інструмент, але й нібито чуємо його голос. М’які, обережні, округлі рухи Манкурта (Володимир Кучинський у цій виставі виступає і як відмінний актор). Його рефрен — «Верни до мене, пам’яте моя» — це волання до приспаних душ, котрі забули своє родове коріння, вселюдське розуміння свого кореня. І ніби гнаний безмежністю своєї муки, вітрами свого прокляття, Марко (Олег Стефан) у нестримному пориві «прихиститися бідою» — вічне прагнення спокути, «жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони».
Згідно з кодексом курбасівців «не бажання грати — щось собі почути, до чогось доторкнутися» у цього актора затаєно-відкрите. «Як хочеться вмерти...» — філософський підсумок вистави. Це гамлетівське «бути чи не бути» в геніальній особистісній трансформації українського поета, в адекватному посиланні його актором нам, глядачам. Смерть у трактуванні Стефана є не втратою, а переходом в інший вимір життя. У виставі звучить духовна музика, народні пісні. Музика вплетена в дію, вона в самовідчутті акторів, вона й «підтекст», вона «надтекст» (музичне оформлення Наталки Половинки). Лаконічно — килимок-дорога — організовує простір Наталія Шимін. Геометричний вишуканий орнамент, органічною складовою якого є вмонтовані в нього тексти поета. Ці ніби палімпсести (згадаймо: саме так називається остання збірка поезій В. Стуса).
У «Маркові проклятому» явлено театр, якщо можна так сказати, екологічно чистий без наворочених викидів авангарду, без усіляких електронно-технологічних замінників... Сучасний театр, який обстоює автономність і своєрідність особистісного художнього світу (це стосується й вистав за Г. Сковородою, й за Платоном).
Театр ім. Леся Курбаса — унікальний. Він ні за яких обставин не зраджує високих духовних і художніх принципів, заповіданих його геніальним патроном, ім’я якого носить колектив. Він, безумовно, заслуговує на дієву увагу й підтримку людей, від яких залежить його майбутнє.
