Уперше режисером вистави виступила талановита актриса і педагог Ірина Мельник, асистував їй Сергій Мельник, а музичне оформлення зробила Тетяна Баранова.
Для актриси Олени Дудич, головної та єдиної виконавиці вистави «Про Ромео та Джульєтту... але звали їх Маргарита та Абульфаз» за С.Алексієвич жанр моновистави чи не найулюбленіший. У репертуарі «Сузір’я» вже є постановка про Едіт Піаф у її виконанні, і ось нова моносповідь.
Звернувшись до прози Світлани Алексієвич, завжди гранично відвертої, від правдивості якої струмом переживань «б’є» прямо у серце, Олена Дудич прагне своєю історією зробити художнє узагальнення, мистецьку проекцію долі її героїні на долі багатьох жінок у різних країнах. Історія її Маргарити трагічна, наче коротке життя Джульєтти, хоча й без фізичної загибелі, та пережите героїнею схоже на пекло.
У часи подій винищення вірменів наприкінці доби СРСР, у цій м’ясорубці в Баку сталося кохання вірменки Маргарити та мусульманина Абульфаза. Трагічну розповідь Маргарити, яка дивом залишилася живою серед різанини й нелюдського апокаліпсису національної ненависті, актриса веде зі щирою інтонацією під супровід світлої мелодії з присмаком вірменських мотивів. Тихий голос ледь стримує внутрішні емоції. Горе стає страшнішим, коли вже не кричить, а лише відчаєм здавлює серце... При зовнішній статичності й стриманості рухів актрисі вдається створити значний об’єм переживань, інтонаційно, лише емоцією голосу, мімікою, пластикою, паузами, сповненими відчуттям, що сльоза ось-ось проллється. Уміння словом створювати дію свідчить про неабиякий акторський талант.
Із декорацій на сцені тільки стілець. Утім, актриса сама стає декорацією, скоріше її сукня. Біла, з широким подолом, вона нагадує й цнотливе вбрання Джульєтти, й крій східної одежі. Таке ж біле покривало доповнює костюм, стає різними елементами. Дудич робить із нього скатертину, платок, шаль, а широким подолом сукні «змоделює» свою вагітність, а згодом — й згорточок із народженою донечкою. Такий театральний хід дозволяє з мінімуму речей та реквізиту створити цілий світ, переконливо розповісти про те, що людиною можна захоплюватись, а можна й жахатися змінам й трансформаціям людської подоби.
Маргариті й Абульфазу, що пройшли крізь пекло націоналістичних і релігійних протиріч, вдалося вижити, пронести кохання, що давало сили жити. Слухаєш про те, як люди у Баку, що були сусідами, росли, жили разом, а потім убивали один одного, і думаєш про інші країни та про реалії сьогоднішньої України...
