Цим новим типом музейної експозиції Павло Маков — графік,
архіваріус нерівних поверхонь, каталогізатор графіті — закінчив (точніше,
виніс у нове чотиримірне вимірювання) процес створення «свого пейзажу»
— Місця, яке в різних ракурсах фігурує в його роботах вже протягом десяти
років. Павло Маков — творець урбаністичних міфологій. Такий собі Льюїс
Керолл, що відправив у Задзеркалля ціле місто, з його синагогами та ботанічними
садами, стрілецькими тирами та фонтанами, що виснажилися. Чому Харків?
А чому, власне, ні?
«Харків став для мене міфічним Місцем, — розповідає художник,
— тому що з нього я, як з мікрокосмоса, почав вивчати те, що мене оточує.
Харків — унікально стандартизований об'єкт для вивчення. Велике місто типу
Глазго або Манчестера, величезний індустріальний центр. Будь-яка унікальна
річ менш цікава — вона дає інформацію лише власне про себе. Стандартна
річ дає інформацію глобальну. Навіть сама географічна поверхня Харкова
диктує толерантні взаємини. Там немає ні високих пагорбів, ні низин. Він
— середній. Ідеальний художній об'єкт — геть ніякий. Такий собі білий пацюк:
начебто й пацюк, але не кусається».
Павло Маков досліджує міське середовище як палеонтолог,
який за відбитком хвоста доісторичної рептилії може сказати, скільки вона
мала зубів. Пошкрябані поверхні стали для нього універсальним джерелом
інформації. Це massage, послання, єдиний слід, який ми залишимо після себе.
Будь-яка поверхня, вкрита сотнями видимих і невидимих подряпин і графіті,
індивідуальна та неповторна, мов запах. У колекції Павла Макова відбиток
набуває нового імені й стає частиною нескінченного каталогу нашого життя.
«Це Місце, де ми живемо, намагаючись зберігати залишки
цивілізації та природи в їхньому дикому симбіозі, що має назву «наш пейзаж».
Люди та предмети, судячи з усього, схильні до впливу Місця. Все, що залишається
тут, опиняється в його полоні. Звідси часто по-справжньому хочеться поїхати,
дуже щиро забути та кинути, почати нове життя будь-де, де нас немає. Але
поки що вистачає терпіння знаходити сенс у завтрашньому дні та любити все
це, не зважаючи ні на що, тому що дивитися немає на що», — запевняє художник.
Серії офортів (принтів) трансформують одні й ті самі образи
(«Місце», «Фонтан Виснаження», «Ботанічний сад», «Будинок Мітасова»), вводячи
їх у реальний міський пейзаж, виводячи з нього, перетворюючи на щось «надреальне»,
і тому ще більш справжнє. Адже будь-який міф набагато значніший за реальність.
Десь (а якщо бути точною — в журналі «Arbor mundi», № 2,
1993) я прочитала, що ідеальним прообразом постмодерністського музею є
провінційний, «совковий» краєзнавчий музей, де зібрано все що завгодно:
від глиняних горщиків із місцевого кургану до зобов'язань передовиків виробництва.
Суть цього зібрання в тому, що воно демонструє певний світовий порядок
і якнайраще відображає його ознаки. Маковський «Музей сучасного життя»
дуже наближений до цієї моделі.
«...Усвідомлюючи даремність будь-яких спроб описати всі
ці місцеві «артефакти» з погляду так званого мистецтва, ми вирішили звернутися
до антропології та історії, сподіваючись отримати від цих наук більш переконливе
пояснення стосовно Місця, — розповідає Павло Маков. — Так сталося, що близький
нам антрополог та історик (Марія Рюйтер) живе в Скандинавії, а, як відомо,
ми вже закликали варягів, сподіваючись, що ті наведуть у нас лад... Тепер
ще одне майже міфічне зусилля, тільки завдання цього разу поставлено більш
скромне — пояснити нам, зрештою, хто ми такі й чому ми так себе не любимо».
У віртуальному «Музеї сучасного життя», згідно з концепцією
Павла Макова, може бути виставлене все, що є «принтом» нашого існування.
Інакше, як дізнатися, жили ми тут чи ні?
№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
