Олександр Глядєлов пригощається яблуком і, апетитно хрумкаючи
ним, дивиться у вікно.За вікном — восьмий рік Незалежності; три десятки
схожих, як паркани, і мерзотних, як вічні на тих парканах написи, партій;
олігархи на мерседесах, бандити на джипах, безробітні в трамваях; на кожному
кроці — екскременти ротвейлерів без намордників; скороспілі дівчата, ощасливлені
знанням різниці між «Тампаксом» і «Олвейз» із крильцями та без; вимираюча
країна; беззубі роти бомжів; бляшанки з-під «Coca-cola»; стукіт шахтарських
касок об граніт і безпутніх фізіономій об міліцейський асфальт; густий
сморід підробленої горілки; безпритульні діти...
За вікном — ми. Ейфорично бадьорі й смертельно втомлені,
бундючні й затуркані, нетерпимі та продажні, зарозумілі й сіренькі, енергійні
й зневірені...
Ми мчимо вулицями та переходами між станціями метро, сходами
багатоповерхівок і ескалаторів, до відкриття розпродажу та закриття магазину,
наштовхуючись на сонячні промені й шастаючи поміж краплями дощу — на удачу
й за удачею, навмання, абияк, із тупою несамовитістю вічного спізнення
і втрати.
Олександр Глядєлов дякує за запропоновану каву і, акуратно
пригублюючи її, дивиться у вікно.
Там кипить цілеспрямоване й ідіотське життя, руйнуються
кар'єри і проголошуються доктрини, лисніють від самовдоволення пики чиновників
і пищать задерикуваті фальцети доморослих поп-ідолів. Там пахне прілим
листям і протухлими надіями, повії намацують жалом шприца блакитну жилку
на животі, а покинуті ними діти занурюють тремтячі ніздрі у поліетиленові
пакети з клеєм ПВА. Там сусально сяють споруджені безбожниками храми і
статечною сараною рухаються мощеним імпортною плиткою Хрещатиком мисливці
за порожніми пивними пляшками.
Це наш світ, який у погідній і давно нерухомій Швейцарії,
де Глядєлов представляв свою багато разів описану серію, що, схоже, так
і не вжахнула нас, — «Зайві» (про дітей — вулиці? підвалу? апатії? безсовісності?),
викликав не шок, лише зітхання: «Жахливо».
Але ж страшно навіть не те, що, як лякають деякі журналісти,
з безпритульних дітей рекрутується потенційний кримінал. Не те, що з їхнього
середовища люто випльовується на наші намарафечені центральні магістралі
туберкульоз і сифіліс.
Найбільш страхітливі — ми. Ті, що метушливо дрібочемо мимо,
зі сходів — на сходи, з контори — до магазина, із забігайлівки — до інфаркту,
з теперішнього часу — в дике, варварське, лицемірне минуле, від чужого
болю — до телесеріалу.
Куди й навіщо ми мчимо повз наших дітей? Без ніжності та
співчуття? Без віри й милосердя? Без любові...
№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
