Не зважаючи на алюзії назви із відомим дитячим віршиком-рахувалкою та означеним жанром — чорна комедія, — режисер Євген Мерзляков переконаний: головна думка цієї історії про те, що світ потребує любові, наповнить не лише Сцену Ігоря Славінського, але і серця усіх глядачів, що прийдуть на виставу.
— Певний час ми обирали матеріал, вели перемовини з Віталієм Малаховим приводу кількох варіантів п’єси, яку я ставитиму, — розповідає режисер. — Досить значну роль у рішення щодо п’єси відігравав сам простір Сцени Ігоря Славінського, тож ми відразу орієнтувалися на камерну сцену, шукали твір із малою кількістю дійових осіб і відповідного хронометражу.
Спершу, скажу чесно, я схилявся до іншого твору Моріса Панича, але там більша кількість персонажів і моє сценографічне бачення тієї історії не дозволяло втілити її на малій сцені. З акторами визначалися, виходячи з певного графіку кожного з них, з того, наскільки вони зайняті. Зараз над новими виставами у нашому театрі працюють сам Віталій Малахов, також Тамара Трунова, плюс спектаклі діючого репертуару... Але я дуже втішений з того, що виставу готую разом із Софією Пісьман (Грейс) та Максимом Грубером (Кемп) — досвіченими і самостійними, котрі активно долучаються до роботу, пропонуючи свої варіанти. До того ж, герої нашої історії — родичі, а виконавці — також (мама і син. — Л.О.). Я думаю, це певною мірою акторам допомагає в роботі. Плануємо ввести ще один склад виконавців, щоб вистава мобільніша і отримала інший колорит — адже постановка залежить від її виконавців.
— Репетиції розпочалися ще до карантину?
— Ми працювали у три заходи. Почали 1 березня, зосередилися на літературній складовій. А вже коли були готові виходити на майданчик — оголосили карантин. Довелося зробити перерву аж до літа. Активний репетиційний період був розбитий на до і після відпустки. Фінішна пряма нашої роботи — це кінець літа й початок осені, тож, сподіваюся, нічого нам не завадить незабаром презентувати прем’єру. Такі марш-кидки, насправді, і роботу гальмують, і натхнення не додають; в ідеалі, звісно, було би максимально зосередитися на роботі і показати її результат, уникаючи цих вимушених пауз. Хоча, можливо, такий темп дещо допоміг акторам, адже п’єса досить багатослівна і було більше часу для того, аби вивчити текст.
— Євгене, взимку ви виграли конкурс на посаду режисера-постановника Театру на Подолі. А чому обрали саме цей театр?
— Мені, насамперед, імпонувала його творча політика. Тут не прагнуть задраїти всі люки чи сидіти в своїй «коробочці» і варитися у власному соку: ми бачимо, що художній керівник Віталій Малахов активно залучає режисерів зі сторони. В афіші — вистави Стаса Жиркова, Давида Петросяна, Івана Уривського, Макса Голенка, Сергія Павлюка... Мені здається, це дуже правильно і перспективно. Актори отримують різноплановий досвід роботи, а глядачі — різнопланові вистави. Для мене як для режисера також важливий рівень технічного обладнання, важливо, аби світло, звук тощо у виставах було найвищого рівня. А щодо цього, як ми знаємо, Театру на Подолі можна лише позаздрити.
— Ви мали багаторічні творчі стосунки з Луганським обласним театром, який зараз працює у Сєверодонецьку...
— Так, підтримую зв’язок із цим театром і зараз, у мене там залишилися друзі, колеги, яких, до речі, я знав ще до Сєверодинецької епопеї театру. Там досі йдуть мої вистави. Не знаю, щоправда, яку перспективу має вистава «Легені» за п’єсою британського драматурга Дункана Макміллана, яку я поставив у рамках театрального конкурсу Taking the Stage — там за угодою зафіксована певна кількість показів. Мали бути перемовини про те, аби спектакль залишився у репертуарі, але про їхні результати я, на жаль, не знаю. Моє «Украдене щастя» також очікує на рішення керівництва театру — там потрібно водити акторів. Як на мене, вийшла потужна постановка і хотілося, щоби вона жила. Зараз у Сєверодонецьку ідуть мої «За двома зайцями», поновлюють, наскільки я володію ситуацією, мою виставу за Кропивницьким «Пошилися в дурні»... Хвилююся з приводу своєї прем’єри «І в біді, і в щасті» за п’єсою молодої сучасної авторки Анни Устинової, яка через карантин була перенесена на вересень. Це також камерна історія, дуже цікава, і, як на мене, дуже київська, я би хотів також втілити її і одному із столичних театрів.
— «За двома зайцями», якщо я не помиляюся, Луганський театр привозив кілька років тому до Києва?
— Так, у 2016-му, ми привозили її у рамках програми «Нескорена Луганщина». Показували не лише у Києві, але й у західних регіонах. До речі, якщо говорити про те, наскільки публіка в різних містах відрізняється і наскільки схожа, то мушу визнати, що у столиці цю виставу сприймали емоційніше, ніж на рідній сцені. Можливо, через те, що це київська історія і для місцевого глядача вона ближча, ніж для глядача Сєверодонецька. Принаймні, ті речі у спектаклі, на яких я робив наголос, у Києві прозвучали значно ефектніше.
