В одній із київських майстерень працює майстер символічного натюрморту Оксана Сльота із доньками Оксаною та Галиною, художницями, які вже напрацювали власну манеру живопису. Оксана Сльота — донька класиків українського живопису, творчого дуету художників подружжя Петра Сльоти і Галини Зорі. Саме в цій родині почала творитися історія українського імпресіонізму — мистецтва, сповненого світлом, повітрям, а головне — щирим враженням від дійсності.
НАЙКРАЩИЙ УЧЕНЬ КРИЧЕВСЬКОГО
Гортаючи старий каталог репродукцій, знайомлячись із творчістю Петра Сльоти, розумієш, що ані теми, ані рішення художніх образотворчих завдань, ані техніка і методи в полотнах художника не втратили актуальності. Вихований у майстерні Федора Кричевського, Петро Дорофійович вніс в українське мистецтво потужну хвилю кращого пейзажного живопису. Розпочавши своє навчання 1932 року в Харкові, художник із захопленням спостерігав за особливостями постановок, на яких навчав своїх студентів відомий учитель. Наприклад, відшліфувати чистоту малюнку, очистити від «чорноти і неохайності» навчальні роботи студентів Кричевському вдавалося, змінюючи навчальні завдання. Вчитель забороняв вихованцям писати оголену модель, наперед «не набивши» руку на натюрмортах, любив випробовувати вміння студентів у різних техніках, наприклад, написати голову в техніці «гризайль» і в кольорі, вчив писати одягнену натуру, а вже потім приступати до виконання оголеної.
Така увага до вказівок вчителя, звичайно, формувала в майбутніх художників уважність у відпрацюванні деталей, художній смак і оригінальність композицій. Тож не дивно, що студенти, стимульовані цікавими завданнями, прагнули долучитися до процесу навчання видатного вчителя. Щоб мати право навчатися в щойно сформованому Київському художньому інституті й продовжувати художню освіту під керівництвом Федора Григоровича, Петру Сльоті довелося пройти найсуворіший конкурс малюнку.
«Всі студенти трьох художніх вишів України складали іспит у Києві на право навчатися в Київському художньому інституті, тепер єдиному художньому закладі республіки, — записав Петро Дорофійович до книги згадок про славетного учителя 1968 року. — У Державну комісію входило близько тридцяти осіб. Цілий місяць ми писали оголену модель. Вимоги до студентів були надзвичайно високі. В число студентів, яких узяв Федір Григорович до своєї майстерні, потрапив і я. Я більше ніж радів, я просто був щасливий, що доля зласкавилася до мене».
Навчання в майстерні талановитого художника монументального українського живопису окриляло Петра Сльоту, талант якого тільки визрівав.
«Треба підкреслити, що з перших днів навчання Федір Григорович розмовляв із студентами як батько. Він сказав нам, що готуватиметься до картини. Першим завданням був груповий портрет. Над ним ми почали працювати із захопленням, із цікавістю. Федір Григорович сам накреслив на полотні композицію портрета, після чого кожен студент виконував свою частку. Ця робота не збереглася. Пригадую, що багато чого в ній виконав сам Кричевський, надто вдався йому сірий піджак. [...] у процесі роботи Кричевський часто поправляв наші роботи. За дві години він іноді переписував те, на що талановитий учень міг витратити місяць».
НЕІСНУЮЧИЙ СТИЛЬ
У 1998-му виходить книга «Реалізм та соціальний реалізм», в якій знаходимо репродукції картин і Петра Сльоти, Галини Зорі та їхньої доньки Оксани Сльоти. Проте представлені в каталозі роботи навряд чи можемо зарахувати до творчого методу реалізму. Вже з позиції незаангажованого сьогодення можна зарахувати більшість картин радянського подружжя художників за рішенням світлових рефлексів до неіснуючого в той час у радянському живописі стилю імпресіонізму.
Перше, що привертає увагу в пейзажах і міських пейзажах (вершинах творчості митця), — це світло, яким художник наповнює полотна і вирішує завдання його передачі. Такі полотна, як «Київське кафе», «Кипариси», а особливо «Київська Софія», долучають творчість художника до кращих зразків імпресіоністичного живопису. Рефлекси блакитного неба на залитих сонцем білих парасолях, рефлекси широкого спектру кольорів від блакитного до рожевого на затіненій високими кипарисами білій стіні й сакральна блакитно-рожева білизна, що підносить, немов на п’єдестал, золоті та блакитні купола Софії Київської розкривають виняткову здатність художника передати на полотні весь унікальний багатий внутрішній світ, повний священного світла.
Більше того, художник у своїх полотнах оперує двома «світіннями» — теплим і холодним. Існує особлива гармонія поміж картинами «Цвітіння» та «Взимку». Композиційно картини схожі: через призму гілля на передньому плані проглядаються блакитні вікна білобокої хатини. Поетика полотен Петра Сльоти у тому, що для світосприйняття художника і цвітіння, і засніженість дерев мають спільну красу. Своє замилування художник передає насиченим світлом білил, які трактовані з рефлексами сонячно-жовтого, теплого весняного та блакитного, холодного зимового.
Художник володів баченням і розумінням міста як особливого простору, що формується внаслідок унікального світогляду того чи іншого народу. А тому на полотнах Петра Сльоти відчувається не просто майстерне прописання живописних куточків міст Європи, а передача того настрою і, так би мовити , духу міст, виношеного в серці з покоління в покоління тубільцями. Такі полотна — «Прага. Королівський міст», «Амстердам», «Нотр-Дам». І знову в цих полотнах зустрічаємо школу старих добре відомих імпресіоністів: прописування водяного пласту на передньому плані окремими мазками, вибудовані діагоналі, що формують глибину полотна, виділені світлом будинки для підкреслення композиційної глибини — все це виконано з такою легкістю і з найтоншими виражальними деталями, які в своїй гармонії породжують певний рівень живопису, що на згадку спадають слова Ліни Костенко: «Така краса висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори».
Більше того, під час своєї викладацької роботи Петро Дорофійович долучав допитливих молодих художників. «Батько намагався навчати на кращих зразках імпресіоністичного живопису від Клода Мане до Поля Сезанна, звісно, що все це робилося не офіційно, а нишком, без галасу», — згадує його донька Оксана Сльота.
ОБ’ЄДНАНІ КОХАННЯМ ТВОРЧОСТІ
У цьому ж напрямку працювала і його дружина — художниця Галина Зоря. Будучи надійною опорою для свого чоловіка, Галина (вихованка Бойчука і Шовкуненка) мала з чоловіком спільні погляди і теми в мистецтві. Найбільше художницю приваблював такий різноманітний за кольором і формою світ квітів. Здається, у тому світі мисткиня була не тільки чуйним, спостережливим майстром, а й глибинним знавцем на рівні підсвідомого, коли вже розумієш мову квітів, бо відчуваєш себе, як і їх, частиною задуму Творця: «Натюрморт із трояндами», «Натюрморт із квітами». Для Галини Зорі в натюрмортах цікаво було вирішувати завдання передачі світла, ним напоєні її квіти, світяться ягоди, переливаються фрукти, особливо її улюблені яблука. Ніби политий сонячним промінням, «Квітучий кущ», виграє світінням сонячних рефлексів.
— Батьки були досить щасливими людьми, 34 роки сумісного життя дали багато творчих плодів. У повоєнний час вони, сповнені оптимізмом і наснагою, натхненні перемогою, досить багато і натхненно працювали, поїздки Європою давали багатий матеріал для роботи, творчої та педагогічної, — згадує Оксана Петрівна.
ТАЛАНТ У СПАДОК
У 1979 році в Будинку художника були представлені роботи шестирічної Оксани Сльоти, онуки Петра Дорофійовича. Один із малюнків аквареллю вона назвала «Прабабушка Катя». Проходячи повз картини, відома українська художниця Тетяна Яблонська запитала в Галини Зорі, чи не допомагала вона в написанні роботи. Отримавши заперечну відповідь, Тетяна Нилівна схвально закивала головою, ніби благословляючи задатки малечі...
Дитинство обох доньок художників Петра Сльоти і Галини Зорі — Ольги і Оксани промайнуло в майстерні батьків, що знаходилася на території Києво-Печерської лаври. Там були перші замальовки і наочне навчання образотворчому мистецтву. Тому вагання, ким стати в житті, зникли ще в дитинстві.
Ольга і Оксана закінчили Академію образотворчого мистецтва і архітектури, відділення монументальної скульптури (майстерня Т. Яблонської). Як відомо, Тетяна Нилівна мала крутий норов і завжди говорила правду в обличчя, мало хто зі студентів почувався впевнено в її присутності, проте чи не для кожної художниці викладач стала зразком жінки в мистецтві.
— Для мене поштовхом для переходу до власної манери письма стала смерть батька, це був імпульс до філософського осмислення життя, звичайно ж, це відобразилося на творчості, — розповідає Оксана Петрівна.
Разом із тим настанови батька: «Якщо робота не продумана до кінця, її не варто розпочинати», — закладали основи живопису з глибинним смислом і детальною розробкою композиції. Із 80-х Оксана Сльота працює у власному оригінальному стилі. Її натюрморти подарували світу нове бачення цього жанру в мистецтві: не як «речі людини» і «речі для людини», а як невід’ємна частка природи, її наслідки-плоди. Несподіване розміщення натюрморту на лоні природи вириває його із умовних постановок і переносить у природне середовище, звідки він, власне, і виник. У написанні елементів натюрморту Оксани Сльоти, безсумнівно, відчувається синтез традицій родинного тяжіння до зображення сонячних рефлексів у передачі, наприклад, кетягів калини та яблук із індивідуальною манерою письма в символічному напрямку.
— Людина щаслива, коли займається улюбленою справою, тим паче, що художник — не професія, а стан душі, сенс життя. Це найкраща доля для мене і моїх дітей, — зізнається Оксана Попінова. Прізвище Попінова Оксана має від свого чоловіка — відомого плакатиста Миколи Попінова. Виходячи заміж за випускника Академії, Оксана теж прагла створити творчий союз, унаслідок якого на світ з’явилося ще двоє художниць — Оксана і Галина.
В улюбленому родинному жанрі натюрморту працює і художниця Ольга Сльота. Вона віднайшла свою авторську манеру в галантній трактовці квітів.
ПАРОСТКИ РОДИННОГО ДЕРЕВА
Тим яскравим сонцем, що зібрано на полотнах Петра Сльоти та Галини Зорі, осяяна творчість і її внуків. Дещо в іншому ключі розвивається талант Оксани Попінової. Її роботи мають сюрреалістичний напрямок, проте у пейзажах все ж відчувається вплив живопису Петра Сльоти: у м’якості контурів, побудові композиції («Вечірня вистава»). Самобутнє мистецтво творить представниця династії Наталія Кохаль (донька Ольги Сльоти). Її роботи відзначаються декоративністю, ілюстративністю, алегоричністю. Незважаючи на яскраво виражений авторський стиль, захоплення графікою, аквареллю та гуашшю, роботи Наталії вирізняються прагненням до створення світлого мистецтва, що притаманне родинній творчості.
Акумуляція творчості дідуся відчувається в полотнах молодої художниці, аспірантки НАОМА Галини Попінової. Названа на честь бабусі, вона часто й на підсвідомому рівні у своїй творчості поєднує стильові особливості живопису Петра Дорофійовича і Галини Денисівни. Приміром, створюючи натюрморт «Серпневі плоди», юну художницю зацікавило вирішення завдання передачі нюансів малинового кольору розрізаного кавуна та його окремих скибок. Наскільки ж було приємним здивування Галини, коли вона згодом віднайшла в родинному альбомі репродукцію з полотна Галини Зорі, де художниця ставила собі за мету те ж саме завдання — зображення кавуна в розрізі. Проте юна Галина прямує в мистецтві вже власним шляхом. Для неї, наприклад, квіти дарують свято кольору та світла, цей настрій вона і передає у своїх полотнах («Яблунька»)...
Нині правнуки Петра Сльоти та Галини Зорі продовжують справу мистецтва, а дев’ятирічна правнука Катя вже досить добре малює квіти, тож питання, ким стане правнучка відомих художників, для членів родині сьогодні вже стало риторичним. Династія живописців, що творять наповнені світлом полотна, продовжується...
