У 1995 році, готуючись до святкування п’ятиріччя заснування Міжнародного фонду «Відродження», ми взяли в оренду приміщення Національного академічного театру імені Івана Франка за згодою керівництва театру та сприяння Богдана Сильвестровича Ступки. Тоді й відбулося наше знайомство, яке згодом переросло в приятелювання й продовжувалося багато років.
Одним із проявів нашої дружби є мій лист-привітання до нього, який він за життя розмістив у рамочці у своєму робочому кабінеті. Передумовою до написання цього послання став мій перегляд 23 грудня 2006 року спектаклю "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом у театрі імені І.Франка. У головних ролях були Богдан Ступка, що грав у спектаклі – триста тридцять шостий раз за 17 років – з 1987 року, Наталія Лотоцька та інші відомі актори. Ось цей лист:
17 років і одна мить
Я прийшов до Тебе, Богдане, у цей день, бо то був Твій день, триста тридцять шостий день і сімнадцятий рік твого Тев'є, з яким Ти прожив разом зі своїми соратниками, творячи диво на сцені. На сцені, на якій, власне, Ти твориш життя Твоїх героїв і спонукаєш думати про життя тих, хто приходить у Твій театр…
Ми зайшли до зали… Гострим променем з розколотого навпіл неба, на тлі Чумацького Шляху звисав глиняний горщик і спокушав пізнати: а що ж там, у тому горщику? А там – і людське щастя, і людське горе, і трохи смутку – хто що шукає, те й знаходить. Але і ще щось незбагненне… Незбагненне, як і, власне, сенс нашого життя, який людина, часом марно, шукає протягом усього відпущеного Богом віку.
Якась сила притягувала мене в цей день до Тебе, до Твого Мистецтва, яким милуюся вже багато років і в якому теж віднаходжу натхнення до свого життя.
Перебуваючи в залі, за кілька хвилин до початку вистави відчув атмосферу очікування дива – дива, твореного Тобою, Твоїм Тев'є, Голдою – Наталею Лотоцькою та всім великим єврейським сімейством, так органічно вкрапленим в українське життя у майже забутому Богом, але під пильним оком влади, українському селі.
І почалося дійство… Ти, як і триста тридцять шість разів перед тим, витягнув воза, повного п’янкої тихої журби зі жбанами смутку і тонкого гумору, що криється майже в кожному слові Твого героя, та ще й приправленого Твоїм "куку-на-муню"…
Почалися розмови з Господом, з людьми і з самим собою… і зі мною, як із захопленим у Твій п’янкий полон глядачем та співпереживачем.
Твої розмови зі Всевишнім - то і мої розмови, бо теж шукаю відповіді на вічні питання: а за що?А навіщо це все? А де та правда? А чому ця кривда?.. Ці питання – і Твого Тев'є, і, напевне, Тебе самого - є і моїми питаннями, то є також і питаннями нашого з Тобою народу. Але є ще окреме питання, яке розсипається від слова "коли": коли ми порозуміємось? Коли об’єднаємось під шевченковим "обнімімося, брати мої"? Коли полюбимо і Бога, і один одного? Коли ж підтримаємо один одного і в горі, і в радості так само, як герої Твоєї вистави – браття-іудеї?
Я прожив з Тобою, Богдане, цей чарівний вечір життям Твого героя як одну мить і під завісу, доторкнувшись до Твого зарослого щетиною обличчя, сказав слова, які вже давно не казав чоловікам, але які ношу в собі, відколи знаю Тебе особисто: «Я полонений Тобою».
Мене вразило те, як після закінчення вистави Ти ніби перевтілився зі свого Тев'є у самого себе, з любов'ю представив залі своїх колег-служителів Мельпомени: перед одними Ти, Великий Майстер, вклонився, інших обійняв чи поклав руки їм на плечі, а декого – із молодших – підштовхнув на авансцену, ніби спонукаючи їх ширше розкрити крила свого таланту. Але найбільше зачудувало те, що Ти так і не зміг повністю вийти з художнього образу і проголосив себе під кінець Тев'є Сильвестровичем Ступкою…
Дякую тобі, Богдане, за те, що Ти є. Дякую Богові за те, що подарував Україні такого сина, який звеличує наш народ на великій світовій сцені і який втримує його у вірі у краще майбутнє, заради якого нам усім ще належить віддати частку себе.
З Новим роком вітаю тебе, Богдане, твою родину, твою творчу "синагогу" імені нашого земляка Івана Франка – театр з міцним українським фундаментом, нескореним духом та з творчим запалом, який Ти так майстерно роздмухуєш.
Лупаймо разом сю скалу, і хай ні жар, ні холод –
Ніщо не спинить нас у творенні добра.
м. Київ, 24.12.2006р.
Багатогранна творчість Богдана Ступки всесвітньо визнана і відзначена високими міжнародними нагородами, званнями та лауреатством, якими він без зайвої скромності заслужено пишався. Якось артист у приватній розмові у жартівливій формі відкрив мені один із своїх секретів такою крилатою фразою: «Скромність – це найкоротший шлях у невідомість». Звісно, нам не можна займатись «шапкозакидувацтвом», що ми, мовляв, найталановитіші, найпрацьовитіші, найрозумніші – одне слово, найкращі. Проте не треба посипати голову попелом, недооцінювати свої можливості, а тим більше – вести мову про начебто нашу меншовартісність, – ми також не ликом шиті. Тут потрібен розумний, виважений баланс, як і в усьому, що відбувається в нашому житті. Як на мене, то не словами, а здебільшого своїми справами Богдан Ступка стверджував цю дефініцію.
У дев’яностих роках минулого століття Богдан Сильвестрович входив до складу Наглядової ради Міжнародного фонду «Відродження» і завжди об’єктивно оцінював роботу його виконавчого органу, який я тоді очолював. Так, восени 1996 року на засіданні Ради, коли я звітував про результати чотирирічної діяльності фонду, він, відзначивши нашу роботу найвищою оцінкою, запропонував голові Ради Богданові Гаврилишину нагородити мене золотим швейцарським годинником. Хоча через різні обставини я так і не отримав цієї відзнаки, тодішня висока оцінка метра української культури сама по собі була сприйнята мною як висока нагорода.
Мене завжди вражали щирість і відкритість Богдана Сильвестровича, готовність віддати частку себе людям, що приходили до нього. Одного разу я особисто переконався в цьому. Готуючись до проведення своєї навчальної програми про ораторське мистецтво для викладачів Міжнародної академії бізнесу в Казахстані, я попросив Богдана Ступку записати на відео в російському перекладі один класичний виступ Джона Кеннеді як зразок найвищої ораторської майстерності. Я планував продемонструвати слухачам структуру виступу, гармонію викладу змісту, емоційну складову та інші важливі компоненти промови оратора. Богдан Сильвестрович відгукнувся на моє прохання згодою, і ми зробили багато дублів, разом шліфували запис, поки не отримали найкращий варіант. Потім мої слухачі через цей запис не тільки навчалися риториці, але й отримували справжню насолоду від слухання, можна сказати, найвідомішого на пострадянському просторі великого майстра сцени й екрану.
Творча діяльність Богдана Сильвестровича постійно наповнювалась новими здобутками в кіно і на сцені, які ми з дружиною та друзями мали насолоду спостерігати й вітати його з новим престижними нагородами. Він згуртував навколо себе когорту видатних артистів і поступово вводив у це «гросмейстерське коло» молодих талановитих людей, інвестуючи у майбутнє театру.
У його темпераментному характері мені найбільше імпонували невтомне бажання братися за все нові й нові проекти, відкритість у спілкуванні, глибока повага до старшого покоління своїх колег і друзів по сцені і по життю, природне почуття гумору.
У вересні 2011 року Президент України присвоїв Богданові Ступці давно заслужене високе звання Героя України. Я долучився до численних привітань Богдана Сильвестровича з цією нагородою. А під час особистої зустрічі, яку ми провели впродовж майже години, у нас відбулась сердечна розмова про минуле і про майбутнє, про роль мистецтва у житті українського суспільства, про роль і місце України у світовій спільноті. Тоді Богдан Сильвестрович подарував мені (з теплим щирим посвяченням) книгу[1], написану і видану до його ювілею. Автори цієї книги у вступній статті написали слова, які, на мій погляд, дуже влучно і достеменно характеризують багатогранну постать цієї великої людини. Вони пишуть: «В історичному виборі між силами добра і зла, який як ніколи гостро стоїть перед нами на межі віків, власне, Ступка є для всієї України живим уособленням добра. Якщо проблема вибору і особистої відповідальності стоїть сьогодні перед кожним із нас майже з трагічною гостротою гамлетівського питання, то українці, напевне, єдині у світі, можуть обрати орієнтиром безперечного для всієї нації великого громадянина – Богдана Ступку».
Весною 2012 року за кілька місяців до того, як він покинув цей світ, я відвідав Богдана у лікарні «Феофанія», де він довгий час із перервами лікував свою онкологію, перелом ноги та наслідки розширеного інфаркту, який він переніс після свого 70-річчя. Приніс йому ще теплий кисіль, приготовлений моєю дружиною Людмилою, а також фляжку вина. Розуміючи, що не може бути й мови про те, щоби випити з ним вина, я хотів забрати напій назад, та він зупинив мене і сказав: залиш вино зі мною, колись ми вип’ємо його разом. Богдан цінував життя, відчував, що хвороба поступово забирає останні сили, але вірив у своє одужання: відповідав на телефонні дзвінки, клопотав за ролі для молодих артистів, розглядав пропозиції щодо своїх нових ролей, давав поради колегам у театрі.
Під час моїх відвідин ми мали довгу теплу розмову про ролі, які він зіграв у своєму житті, про його театральне життя, про нові спектаклі, про нове обладнання і нову сценічну площадку в театрі, яким він керував. Ми багато говорили також про філософські аспекти життя, про молоде покоління, про роль людини «по дорозі до самого себе і до Всевишнього» та про наслідування принципу творення добра.
На моє побажання швидкого одужання Богдан Сильвестрович сказав: «Богданчику, я стільки життів прожив у своїх ролях, пропустив через себе переживання своїх героїв, їхні радощі і сльози, а тепер послав мені Бозя таке випробування, щоби я сам пережив це у самому собі по-справжньому. Тут усе зібралося докупи, як ланцюжок негараздів, які я мушу пережити і витримати випробування, маю зіграти свою власну роль, і я не боюся цього, бо на все Господня воля…». На закінчення нашого спілкування я подарував йому свою книжку «Роздуми менеджера», в якій є розділ про нього, яка ще пахла типографською фарбою, і він пообіцяв її прочитати. Богдан Сильвестрович попросив телефонувати йому і підтримувати наші контакти. Я відчув тоді, що при його славі у нього не було багато співбесідників, з якими він міг би так відверто говорити, як це було під час нашої, на жаль, останньої зустрічі.
У моїй душі зберіглося тепло наших стосунків з Богданом Ступкою, світла пам’ять про нього і бажання творити добро для людей так, як це робила у своєму житті ця велика людина. Впевнений, що окрім мене, так мислить багато людей у всьому світі, які знали, любили і поважали його. Дуже шкода, що сьогодні, коли Україна стоїть на межі виживання, немає серед нас Богдана Сильвестровича, який, як моральний авторитет нації, допоміг би нам силою свого таланту та патріотичної позиції встояти і перемогти внутрішніх і зовнішніх ворогів та відстояти право на свободу та збереження незалежності нашої держави.
Богдан БУДЗАН, академік Української академії наук
[1]Мельниченко В.Е., Овсянникова А.А. «Богдан Ступка». – М.: Агентство печати «Столица», 2011. 472с., ил.
