За достовірною інформацією, чергова "чолобитна" українських письменників до Президента увінчалася черговим успіхом. Президент, як повідомило радіо "Голос Київ"????, підтримав ініціативу про заснування ще однієї літературної премії - імені Євгена Плужника і дав розпорядження керівникам Київської міської й обласної держадміністрацій знайти кошти на встановлення десяти літературних стипендій.
"З журбою радість обнялась", - казав із подібного приводу відомий український поет. Журба в цьому випадку зумовлена тією обставиною, що стипендій лише десять і що їх, зрозуміло, не вистачить на всю півторатисячну армію офіційно зареєстрованих українських літераторів, тим більше на всіх бідних та малоімущих громадян нашої бідної та малоімущої країни. Що ж до радості, то вона викликана, зрозуміло, не патріотичним жестом нашого Президента, котрий навіть у скрутну хвилину не забуває (навпаки, саме у скрутну хвилину згадує) про українську літературу, культуру, духовність та інші напівзабуті в його середовищі речі.
Вочевидь, саме в таких двох тональностях коментуватимуть цю подію українські газети - залежно від їхніх фінансових спонсорів та політичних симпатій. Тим часом подія має складніший підтекст, на який варто звернути увагу.
Зазначимо, однак, спершу, що в нас зовсім не "забагато" письменників, як це стверджує дехто, ані, тим паче, не "забагато" літературних стипендій, премій, видань тощо. У розвинених країнах їх на кілька порядків більше. Тож кожну нову стипендію, премію чи публікацію в Україні можна було б лише вітати.
"Журбу" викликає, радше, контекст, у якому все це здійснюється, специфічно радянські правила гри, що їх накидає творчій інтелігенції посткомуністична влада, а надто покірливість, з якою вищезгадана інтелігенція цю гру приймає. Фактично відтворюється стара патерналістська система відносин, за якої влада "дбає" про літературу й мистецтво, "жалує" й "милує", а митці за це гуртом люблять владу, оспівують комунізм, чи то пак розбудову держави й національну ідею.
Анахронізм цих відносин загалом очевидний, надто якщо врахувати, що анемічна влада не має вже ні батогів, ні, тим більше, пряників у достатній кількості, а митці, навіть коли б захотіли обслужити владу за найвищим розрядом, не мають для цього ані творчих сил (найздібніші розбіглися), ані технічних ресурсів (українські книжки майже не видаються, книгарні торгують в основному косметикою та електронікою, а народ задовольняється чужоземними мильними операми та вітчизняними бульварними газетами).
Зрозуміти позицію влади в цій ситуації загалом неважко: не маючи змоги контролювати культуру, та й не надто її потребуючи (вільне слово, як з'ясувалося, не є таким страшним, як здавалося протягом попередніх сімдесяти років), посткомуністична номенклатура лише імітує "батьківську турботу" - головним чином, для галочки у відповідних звітах, як таке собі "відчіпне", а не тому, що вважає митців реальною силою, необхідною для утримання влади.
Що ж до самих митців, то вони, схоже, все ще мають певні ілюзії стосовно "державної підтримки" та стосовно сяких-таких крихт із панського столу. У кожному разі, спілчанська номенклатура має достатньо підстав для таких ілюзій, бо ж саме вона залишається головним розподільником та споживачем державних замовлень, премій, стипендій та різноманітних титулів.
Обидві сторони за взаємної мовчазної згоди отримують бажане: політична еліта черговий раз демонструє свою незамінність у справі розподілу, дарування і благодійництва (не із власної, зрозуміло, кишені), а мистецька еліта дістає зайве підтвердження своєї значущості й визнання "на державному рівні". Словом, убогі запаси хліба діляться у вузькому колі, а решта присутніх отримує, як завжди, безкоштовні видовища.
Саме в такому контексті номенклатурні маніпуляції із трупом, на який перетворюється українська культура, виглядають доволі гротесково. З одного боку, закриваються музеї, театри, книгарні, емігрують митці, з другого - з ласки уряду засновується яка-небудь Академія мистецтв невідомого призначення. З одного боку, видання книжок в Україні падає до африканського рівня (менше як одна книжка на душу населення за рік - проти двадцяти книжок у розвинених країнах), а з другого боку - кілька десятків літературних премій присуджуються без найменшого розголосу в суспільстві, ба навіть у літературному середовищі. Усе це аж надто нагадує гру дорослих дядьків в олов'яних солдатиків. Премія "Бу-Ба-Бу" в такому контексті виглядає найменш безглуздою: її "журі" має принаймні почуття гумору і не намагається посадити своїх "академіків" на державне утримання.
Найсумніше, що в цій метушні лишається "за кадром" те найсуттєвіше, про що мала б подбати влада, якщо їй так уже кортить "опікуватися" культурою, а тим більше, про що мали б подбати літературні вожді, фантазія яких не сягає поки що далі безкоштовного сиру для всіх членів профспілки. Мова мала б іти про дві речі. По-перше, про звільнення від податку видавців і продавців української книжки (бо оподатковувати, власне, вже немає кого: українська книжка зникає як рідкісний вид тваринного світу). І по-друге, про звільнення від податку меценатів та спонсорів і, взагалі, про поступове переведення культурної галузі з бюджетного, державно-розподільного фінансування на систему проектів, конкурсів та державних і недержавних грантів як для окремих митців, так і для творчих колективів.
Власне, не йдеться про винайдення чогось нового, а лише про засвоєння досвіду інших країн чи бодай про уважне вивчення Концепції реформування культурної політики, розробленої командою Івана Дзюби за часів його короткочасного "міністрування" 1993 - 1994 року. Реакція пострадянських творчих спілок на ту програму була загалом одностайною та негативною. Приблизно такою ж була й реакція державної номенклатури. Колишні спільники, вочевидь, ще довго розумітимуть одне одного, аж поки і тим, і другим не залишиться чим керувати і що перерозподіляти.
