Музикант — уродженець Хмельницького, а нині мешканець Німеччини. Нещодавно на фестивалі «Київська весна» він блискуче виконав новий твір Мирослава Скорика — Концерт № 6 для скрипки з оркестром, а 16 червня представить у Національній філармонії хрестоматійний скрипковий концерт Фелікса Мендельсона.
— Музика Мирослава Скорика з раннього дитинства для мене була величезним стимулом, — зізнається Андрій БЄЛОВ. — Із його знаменитою «Мелодією» пов’язані мої перші успіхи на українських конкурсах і фестивалях, та й зараз я часто граю її «на біс», виступаючи у Європі. Скорик пише дуже щиро, і це відчувають музиканти, виконуючи його твори, і публіка, слухаючи їх.
— Ви з 15 років живете у Німеччині. Чи швидко адаптувалися, чи не важко було спочатку?
— У Києві я закінчив Київську музичну школу (клас Михайла Кузнєцова). У Ганновері моїм професором був Кшиштоф Вегрзінь. Потім продовжив заняття у Паризькій консерваторії. Звичайно, спочатку хотілося додому. Та в Німеччині мені зустрілися люди, які дуже допомагали, ну і звісно, завоювання мною лауреатства на Міжнародному конкурсі ARD зіграло не останню роль. І в 17 років я отримав перші сольні ангажементи. Зараз за рік я граю в середньому по 70—80 концертів: 15—20 з оркестром, виконую близько 30 сольних програм, а також беру участь у складі Квартету ім. Шимановського або інших колективів.
— Андрію, кажуть, ви граєте на скрипці Страдіварі?
— Певний час я справді мав скрипку цього майстра. А потім мені надали можливість спробувати інші інструменти й порівняти їх. У скрипок Страдіварі звук гучніший, пряміший, масштабніший. А інструмент, на якому я граю зараз, — також чудова скрипка роботи Гварнері. Її звучанню властиві теплота і барвистість.
— У Квартеті ім. Шимановського ви граєте партію першої скрипки. Нині в колективі працюють два українці та два поляки, як ви вживаєтеся?
— Чудово! Раніше мені здавалося, що Квартет ім. Шимановського — суто польський. Потім, коли ми почали грати разом, я дізнався, що Володя Микитка — львів’янин, та й до того ж, із чудової музичної династії.
Із колишнім лідером квартету, скрипалем Мареком Думічем, ми товаришуємо. 2005 року мені запропонували замінити Марека на час його хвороби, але потім так склалися обставини, що партію першої скрипки граю досі. Довелося зануритися у новий для соліста-скрипаля світ — камерні партитури, довелося продумувати їх і як диригенту. Це складно, але й надзвичайно цікаво.
У наступному сезоні квартет запише кілька дисків, уже є запрошення виступити у престижних концертних залах не лише Європи й Америки, а й провести велике турне в Китаї. Минулого літа у Львові з великим резонансом пройшов фестиваль «Шимановський-квартет і друзі». Цьогоріч у вересні ми плануємо повторити гастролі в місті Лева. До речі, грати з нами погодився видатний піаніст Олег Майзенберг, можливо, приїде й патрон фестивалю — чудовий скрипаль Гідон Кремер. Мені хотілося б затягти хлопців до мого рідного Хмельницького. Восени маю намір дати там кілька сольних концертів.
— Квартет ім. Шимановського — «резидент-квартет» Вищої школи музики й театру Ганновера. Що означає цей статус?
— Ми вчотирьох ведемо клас камерної музики, і кожен із нас іще навчає студентів за спеціальністю — скрипка, альт і віолончель. Окрім цього, Квартет ім. Шимановського має певний норматив — концерти, які наш колектив зобов’язаний відіграти у рамках програм, які складаються дирекцією школи.
— Чи цікаво викладати вчотирьох?
— Дуже важко. Ми домовляємося й ділимо час. Хоча часто всі разом програємо твори, обмінюємося враженнями. Сама система навчання камерної музики у Німеччині ще тільки створюється. Водночас у США (наприклад, у Бостоні) вона чудово розвинена. Там існують цілі факультети камерної музики. У Німеччині ж цей напрямок усе ще розглядається як дворічний додаток до основної спеціальності соліста й багато в чому тримається на ентузіазмі студентів і педагогів.
Багатонаціональне середовище в усіх німецьких університетах пов’язане з історією цієї країни. Інтернаціоналізм має не тільки свої плюси, але й мінуси. Наприклад, Ганновер є одним із передових центрів фортепіанного мистецтва: там викладають шість-сім провідних педагогів світу. Вчитися у них, безумовно, є не лише величезною честю, стимулом, але й великою відповідальністю. Загальний музичний рівень такий високий, що кожен студент буквально фізично переживає тиск середовища, що не дозволяє опуститися нижче дозволеного рівня. А для того, щоб підняти планку і виділитися в потоці, слід подолати величезну конкуренцію. Адже недарма кажуть, що перемагає найсильніший.
