Збірка інтерв’ю і виступів матиме назву «Священне сміття». Першими дізналися про це студенти МДУ. Книжка побачить світ у видавництві «АСТ».
— Я зараз пишу книжки, які з’являються у старому віці, — повідомила Людмила УЛИЦЬКА. — У житті кожного накопичується безліч речей, що варто було б викинути. Існує загальна «схема життя»: ми всі накопичуємо досвід, що допомагає нам давати раду життю. Маленьке дитинча вперше торкається печі, обпікається і знає: це гаряче. Коли ми дорослішаємо, то якісь ідеї нам здаються важливими. Усе це протягом життя створює певну схему, кожний вибудовує її з різної цегли. А потім настав момент, коли я зрозуміла, що задихаюся від цієї власної конструкції. І почала кожну цеглинку перевіряти: «Так я вже не міркую, так я міркувала в 28, так — у 35». З’ясувалося, що досить значну частину того, що мені здавалася цінним, можна викинути. Цю роботу я проводжу вже багато років, у певній мірі роман «Даніель Штайн, перекладач» — це один з етапів цієї роботи. Ця книга теж мала для мене ефект очищення.
Студенти запитували і про останній роман Улицької «Зелене шатро».
— Я пишу про людей свого віку, які жили у ці часи, дрейфуючи туди, що називається дисидентством, — цитують слова письменниці izvestia.ru. — Насправді, це був пошук свободи. І знаходили її в різних царинах, і абсолютно необов’язково в політичній діяльності. Наука, наприклад, для мене здавалася набагато цікавішою сферою. Іронічним ставленням це назвати не можна, там різні відтінки і прикрості, і смутку. Ми довго вчилися не боятися. Боятися самостійних рішень у натовпі затишніше, ніж поодинці. Росія звикла до того, що влада сакральна.
Мова зайшла і про книжку «Даніель Штайн, перекладач».
— У брежнєвські часи навіть неможливо було посміятися, надто складні часи. І перша пропозиція, що була для мене прийнятною, це — християнська пропозиція. Моральність не перебуває в прямій залежності від релігійності, моральні люди зустрічаються і серед атеїстів. Минали роки, і я розуміла, що є проблеми, які цим ключиком не відриваються, — розповіла письменниця.
Л. Улицька відверто призналася, що завжди читала книжки «на виріст».
— Читаючи, ти неначе підводишся навшпиньки. Але зараз мало людей, які готові читати книжки «великого розміру», — зазначила вона. — Йде гра в піддавки. Хороші письменники теж пишуть погані книжки. Письменник жадає успіху, без нього якось сумно. Тому для цього треба трохи «опустити планку». Я знаю таких людей, які все опускали планку, аби догодити невимогливому читачеві, історія ця складна...
