З цього місця в глибокому кутку кафе Les doux magot Хемінгуей завжди чудово бачив кожного, хто забрідав сюди з бульвару Сен-Жермен. Він сидів завжди саме за цим столиком — ось над ним назавжди прикріплена мідна табличка з його іменем! І бачив перед собою цю велетенську вазу з білими гладіолусами, а вже з-за неї з’являлися ті, хто заходив. Він пив свою каву й бурбон (о, я забула замовити бурбон!) — поряд дві товстунки — мама й дочка, пирскаючи, ділили в одній тарілці торт із червоною малиною (та, певне, тоді тут не було туристів, то хтось сидів інший). Я відійшла від Хемового столика сфотографувати його куточок і наткнулася на погляд мсье, що сидів за столиком поряд. Він просто підняв голову від аркуша, на якому давно мережив якісь слова, просто подивився крізь мене, бо я промайнула повз нього тінню, й знову почав вписувати слова між тісними рядочками, які він намережив. Я присоромлено сіла назад за столик — ось сидить біля мене справжній письменник, а я застую йому світло, клацаю тут своїм фотиком. Намагалася вгадати — хто це? Жовте лице, трохи азіатський розріз очей, волосся розсипане, як у Бетховена, очі нічого навколо не бачать — дивиться в себе, й дрібно кліпає саме перед тим, як продовжує щось писати, певне, так думки його виходять — через очі... Тепер придивлятимуся до обкладинок книжок — раптом впізнаю колись, кому я тут заважала.
Коли тут сидів Хем, Париж був інакшим — холодним і пихатим, і він розглядав, смакував його, приходячи сюди зі своєї кімнати над лісопилкою, шукав тепла й знайшов: «Якщо тобі пощастило, й ти в молодості жив у Парижі, то, хоч де би ти був потім, він до кінця твоїх днів залишатиметься з тобою, тому що Париж — це свято, що завжди з тобою», — написав потім він.
Завтра мені додому, де свято видається святотатством, тому ноги принесли сюди: посидіти на Його місці й спробувати роздивитися світ інакше. Спершу хотіла піти в Клозері де ліла, де він і написав «Свято...», але згадала, що там до нього Ленін з Троцьким сходилися в шахових турнірах, і подумала — ні, вони мені й так упеклися вже за все життя! В «Двох маго» було затишніше, один із пузатих маго (їх тут два, з тих часів, — фігури китайських торговців-потвор), сидів на стіні просто над нами з невідомим мені сусідом —жовтолицим письменником — й дивився тупо своїми розкосими очима туди ж, куди і я. А я дивилася на світловолосу даму, що сиділа за столиком ліворуч. Вона прийшла одна, сама собі всміхалася й щось розгублено замовила. А коли почала їсти— мені запахла яєчня з тостами. Ось тоді я й помітила її, бо обернулася: хто о п’ятій вечора в неділю тут їсть яєчню? Придивилася. Її обличчям блукала посмішка, так як блукають у спальні, ще не прийшовши до тями в пошуках халатика. І як я не здогадалася — та ж вона щойно встала з ліжка, й ще зараз там, з тим, що там було. Для неї саме настав ранок, і яєчня приводила її до тями, і вона вже весело дивилася на мене, явно думаючи — розповісти мені зараз усе чи не треба? Хемінгуей побачив, як з-за білих гладіолусів у кафе з’явився дуже гарний молодий чоловік із маленьким песиком на шнурку, з яким зазвичай гуляють дами. Він говорив по мобільному, когось шукав, кружляв по кафе, тягаючи за собою песика, що застрявав між столиками, чіплявся ногами за кинуті додолу сумки, він так і не помітив нас із Хемінгуеєм і вийшов ні з чим. Мені теж був час вийти, бо пані таки вже вирішила і розповісти мені свою історію, певне, буде перевіряти на мені, чи правильно вона повелася. А я не готова до бесід зараз, я лише знаю, що все правильно те, після чого обличчя ніяк не збере по місцях губи, очі, брови, і після чого ти не знаєш, котра година.
Молодий чоловік із песиком вже наздоганяв на бульварі іншого молодого чоловіка з песиком, вони поцілувалися, песики — ні. На тротуарі зручно розвалилася на матрасі двоє бомжів, мліла на сонечку, чухала свого песика й сьорбала колу з бляшанки. Дівчина з величезним фотоапаратом щось сказала їм, щось витягла з гаманця й дала їм — й почала клацати затвором, бо молодий бомж раптом почав професійно позувати їй, перекинувшись вмить на мужнього красеня з недбалою неголеністю на обличчі героя, обертався швидко й граційно, наче пума. І якби не бомжиха, що розімлівши, все це поряд споглядала, видно, звикнувши до витівок свого дружка, то я би сказала, що переді мною Стетхем. Я спустилася в метро — і переді мною був Стетхем! На гігантській афіші він затуляв собою китайське дівча й цілився гігантським ганом по ногах пасажирам, що сідали у вагон. Я підібгнула ноги під лавицю, бо якось вірила, що пальне-таки. Ми поїхали. Навпроти мене, поряд із своїми тачками, сидів елегантний худорлявий пан у білих шкарпетках і білих штанях. Елегантно схрестивши ніжки, він читав грубезну книжку, раз по раз піднімаючи голову й оглядаючи вагон через скельця круглих окулярів ласкавими круглими очима. Його зворушливий метелик на білій сорочці і його люблячий погляд примиряли зі світом, хоч яким непримиренним він був. Я відчувала таке тепло на душі від того, довелося їхати з ним у одному вагоні. Коли пан опустив голову до чергової сторінки, я підло сфотографувала його... І була готова виправдовуватися, якби спалах потурбував і розсердив його. Та він посміхався у книжку далі. Зазвичай я здогадуюся, що проїхала свою зупинку, на наступній, а цього разу вже отямилася, коли проїхала три. Вийшла й пішла пересідати назад. Повз мене пройшов Далі, із закручених кільцями, нашампунених і вже сивих його вусів стирчав квиток на метро, він ніс його в зубах, а вільними від усякої ноші руками весело розмахував, розгрібаючи навколо себе повітря — тому рухався швидко й забіг до вагона поперед мене. Я ще затрималася, подивитися, що за страшний гуркіт супроводжує мене по всій платформі. Виявилося, то чоловік у джинсовій куртці, з накрученим навколо кадика шарфом, методично гепав потужним кулакоми по голові всіх автоматів з колою й чіпсами, перевіряючи в лузі, чи не вигепав він неміцно закріплений цент. По обличчю видно було, що свято йому поки не світило, і він уже вибирав, на кому би зігнати злість. Двері вчасно зачинилися, й ми поїхали далі. Під моїми ногами гавкала зелена спортивна сумка. Дві дівчини, кому вона явно належала, робили вигляд, що то не їхня. У сумці шкрябався песик, бідака, й я подумала, а от мене ніколи не возитимуть у такій гарній сумці, песику... Ну, принаймні, я хоч можу сама встати і вийти. «Треба встати і вийти, встати і вийти, нову свічу запалити, над собою здійняти, долю шукати, більше її не втрачати», — заспівало в моїй голові на весь Париж. Я озирнулася — чи ніхто не помітив. Ні. Вулиця, на яку мене виніс з-під землі ескалатор, вся залита розманіженим сонцем. Вечірній люд чітко розділився на два світи: ті, що не курять, сиділи всередині брессарі й кафешок, а курці заселили вулиці. Тому в лісі було накурено, як писали класики.
Скінчався мирний день. Я додивлялася його з балкона свого готелю. Навпроти на останньому поверсі будинку було відчинене вікно, заставлене трояндами й заплетене плющами, в ньому стояв хлопець, тримаючи в одній руці книжку, а другою виважував гантелю, — прочитавши розділ, перекидав книжку й гантелю в другу руку.
В принципі, можна світ роздивитися інакше. І це свято мати із собою за пазухою завжди — на випадок душевної негоди. Завтра буду дома.
