Одразу зауважимо: нетрадиційність висловлюваних патріотичних думок не та, що вони є якимись геть новими й ніколи нікому не спадали, а передусім — в особах людей, які їх озвучують. Андрій Приходько у київському театральному середовищі постать досить нова. В його доробку в Києві ще тільки одна вистава — «Шельменко-2» в Молодому театрі. Втім, це той випадок, коли важливо і те, як саме відбувалося становлення режисера. Адже Приходько — вихованець «Майстерні Петра Фоменка». Причому на режисерсько-акторський курс Фоменка поступав у 1988 році свідомо — начитавшись про фоменківського «Бориса Годунова», хотів вчитися у майстра. У стінах своєї альма-матер Андрій виконав кілька ролей як актор, в тому числі у таких уславлених спектаклях, як «Чичиков» і «Таня- Таня». Перед тим, як переїхати до Києва, здійснив кілька постановок у різних театрах Росії. Активна спорідненість із одним із найцікавіших театрів на території СНД, свідомий вибір України як власного творчого контексту є, думається, достатньо цікавими приводами для розмови з цим молодим режисером, а також із його дружиною — художником Поліною Адамовою, яка підтримала чоловіка не тільки у його бажанні повернутися в Україну, але, що вже зовсім нетипово — у намаганні говорити не лише на роботі, але й дома — українською мовою. Чому нетипово? Бо Поліна — стопроцентна москвичка, причому в Москві їй, що називається, була відкрита «зелена вулиця». («Я дуже блатна дівчина», — говорить вона про себе). Єфим Борисович Адамов, її батько, — завідувач кафедри Московської поліграфічної академії, тож переїзд із Москви до Києва для неї особисто аж ніяк не був пов'язаний із неможливістю творчої реалізації: Поліна устигла попрацювати у газеті «Коммерсантъ», видавництві «Иван-пресс», журналах «Медведь», «Архидом», театрах «Майстерня Фоменка», МХАТ. У 1997 році на Всеросійському конкурсі книги оформлена нею робота «Музеї Росії» отримала першу премію. У Києві ж Поліна Адамова, незважаючи на те, що опинилася у геть новому і незнайомому середовищі, менше ніж за рік зробила як художник виставу «Шельменко-2», співпрацює із журналом «Кіно-Театр» і Експериментальним театром Києво-Могилянської академії. Вона цілком поділяє думку свого чоловіка: «Київ — це перевірка: що ж ми самі можемо».
— Усе-таки пуповину з Москвою і з «Майстернею Фоменка» ви не обрізаєте. Говорять, що Андрій, наприклад, постійно їздить до Москви грати у виставі «Таня-Таня»...
Андрій: — Мені надзвичайно імпонує існування і режисером, і актором. І тут, і там. У такій подвійній іпостасі.
Колись уже був період, коли я поїхав ставити свої вистави і десь рік не існував постійно в «Майстерні». Зате коли повернувся, то в мене було відчуття блудного сина. У цьому театрі немає якогось особливого вишколу, відпрацьованої методики, але є відчуття дому, в якому ти існуєш — складного, іноді неможливого... З Фомою відчуваєш себе, як поруч із батьком, але водночас він каже, що режисери — це самотні люди, між ними одразу народжується енергія відштовхування. І на практиці це й справді так. Я намагався зробити у «Майстерні» «Життя є сон», але втілити цей задум вдалося у Вахтангівському театрі. Знову ж таки розробка «Брехуна» Корнеля починалася в «Майстерні», а випустив — в нижегородському театрі. Тут ідеться не про якісь конфлікти. Просто час покидати гніздо.
Поліна: — Я взагалі вважаю, що працювати можна по всьому світу, але жити — тільки в Києві. Хоча, можливо, це й непрактично. Коріння треба мати в своїй землі — цим почуттям Андрій мене запалив, бо, загалом-то, я людина інтернаціональна.
— З чим пов'язаний ваш переїзд до Києва?
Андрій: — Я сам з-під Харкова, але рік до вступу в «Майстерню» прожив у Києві. Мені хотілося мати такий же гурт, як «Майстерня», тільки в Україні. Принцип Фоменківської «Майстерні» — бути тим, який ти є. А я інший, я український, тому російські міфи я не можу прийняти як свої. Фома ж весь побудований на російських міфах, він класику російську ставить і всіх переконує, що це найкраще і найпотужніше. Тепер моє завдання — зуміти створити таку атмосферу тут, і, як мені здається, це вдалося, коли ми ставили в Молодому «Шельменка-2». Я відчув насолоду акторським складом — таку, якої не було ніде. Актори не перетягують режисера на свій бік, а просто дуже добре виконують — а це найбільша акторська чеснота. Їхня відкрита природа навіть трошки опікає. Ось цей взаємний кайф, можливо, глядачам і не передався, але між нами він був, а такі речі просто так не зникають.
Поліна: — Ми тоді два місяці, поки репетирували виставу, неначе горіли. І я точно знаю, що це надзвичайна постановка, просто її доля — нещаслива. На прем'єрі вистава спіткнулася — виконавець головної ролі на прогоні зірвав голос, потрібно було за лічені години вводити нового актора, а це — самі розумієте — серйозний удар. Зараз вистава уже розігралася б, але її практично прикрили — у репертуар «Шельменка» включають фактично один раз на місяць (плюс ще один для другого складу).
Найбільше мене ображає, коли починають накивати на Москву і весь час когось із кимось порівнювати. Про наших акторів теж казали, що вони слабші, ніж московські. Але повірте мені — нічим не слабші, й до того ж вони не такі зарозумілі, а відтак — готові до пошуків, відкриті до експерименту. Ці актори самі не знають, наскільки вони гарні. — Чи є у вас впевненість у завтрашньому дні?
Андрій: — Грунтовно я себе ще, на жаль, не відчуваю. Я неначе десь на периферії того, що відбувається в Києві, оскільки переїхав у нове середовище, мені ще потрібно доводити свій авторитет. Звідси й проблеми — мені поки важко домовлятися з театрами, бо я тут майже новачок. Але плани мої пов'язані тільки з Україною. Зараз намагаюся з двома акторами ставити в київському театрі «Сузір'я» прозу Франка. У себе вдома збираємося з акторами Молодого, читаємо п'єси, потроху репетируємо в хатніх умовах.
Поліна: — Зі своєю професією — художник-поліграфіст — я себе скрізь почуваю досить впевнено. Тим більше, що мені є чим підтвердити свою кваліфікацію. У Києві я, так само як і в Москві, приходжу на різні фірми і пропоную свої послуги. Замовлення є. Але мій біль — це книжки. І це теж та сама проблема, що й у Москві: у гарні книжки, виконані на високому поліграфічному рівні, ніхто не хоче вкладати гроші, бо ж це справа довга, а що тут, що в Росії абсолютно немає впевненості у завтрашньому дні. У Києві я була майже по всіх видавництвах і скрізь ситуація така: книжок друкується обмаль, так що коли й з'являється якесь замовлення, то його, звісно, віддають «своїм» — художникам видавництва. Хіба ж я не розумію? У Москві все так само.
— Кажуть, що навіть найзапекліші російські демократи ламаються на українському питанні...
Поліна: — Це абсолютно так і є. Андрій, працюючи у Москві, вісім років привчав своїх друзів до того, що Київ — це не периферійне російське містечко, а колиска слов'янської культури. І те, що коли актори театру Фоменка, наші друзі, приїхавши сюди на гастролі, сказали: «Так, тепер ми розуміємо, чому ви переїхали до Києва», — це я вважаю нашою з Андрієм перемогою.
Я сама була цілком нормальною імперською дівчиною. Я єврейка, мої батьки — корінні москвичі, і в мене не було аж ніяких підстав любити Україну. Я про неї тоді не тільки нічого не знала, а й не хотіла знати. А тепер мене уже дивує, коли мої друзі-москвичі виказують повну необізнаність з історичними реаліями. Типова фраза: «Та хто там твою Україну пригнічував?» Я майже вибухаю: «А русифікація? А голодомор 33-го року?» — «У Росії теж голодували». І це не тому, що вони якісь циніки — товариші просто не розуміють, про що йдеться.
— Чи є речі, яких вам бракує у київському культурному просторі після Москви?
Поліна: — У Москві ми часто ходили до театральної бібліотеки. До речі, там їх три. А в Києві є лише бібліотека мистецтв, але коли ми там розмовляємо по-українськи, на нас дивляться неначе на аборигенів. І ще: завжди пропонують спочатку російські переклади і не розуміють, чому ми хочемо читати світову драматургію по- українськи. Мовляв, «по-русски же лучше». Чим тільки — я не розумію.
Андрій: — Так, це дуже серйозна проблема. Коли я не можу тут знайти Кромеллінка чи Кальдерона в українському перекладі, то почуваю себе обкраденим.
Поліна: — Мене дивує, у гарному розумінні, київський смак. Приміром, у Москві Кальдерон — це екзотика, навіть у колі професіоналів доводиться пояснювати, хто це такий. А в Києві нікого Кальдероном не здивуєш — його ставлять.
— А чи не було у вас відчуття, що ви зі столиці переїхали до глибокої провінції? Андрій: — У мене ніколи. До того ж щодо Києва, то ми з Поліною просто закохані в це місто.
Поліна: — Я сприймаю Київ як звичайне європейське місто із надзвичайною історією (у Москви такої немає). Я ходжу по вулицях і відчуваю, як багато тут такого, що можна вбирати в себе, всотувати неначе губка — варто тільки скинути шори. Провінційність я відчуваю лише тоді, коли на моє звертання українською, мені відповідають російською. А ще — страшенно дратує суржик.
— Важко було перейти на українську?
Андрій: — Не знаю, важко чи не важко, бо я іншого не хочу. Я родом зі Слобожанщини, батьки ніколи в мене не говорили українською мовою. Мама взагалі з Бєлгорода. Я закінчував російськомовне Дніпропетровське театральне училище, потім —ГІТІС. Тож для мене мова — надзвичайно болюче питання. Я не можу зрозуміти одного, нащо в Києві зі сцени говорити кульгавою українською мовою, а в побуті українізованою російською? Так не може бути. Бо якщо ти професіонал, ти як дихаєш, так і співаєш... Тому з великим задоволенням розмовляю тільки українською.
Поліна: — Я переїхала до Києва у жовтні й через місяць почала вчити українську мову — мене Андрій вчить. Я іноді обурююсь на вулиці, мовляв, нечемно на запитання українською мовою відповідати по-російськи. А мені говорять: «Вам добре, ви, мабуть зі Львова, то й мову знаєте, а в нас просто не було можливості її вивчити».
Як ви не розумієте, двомовність — це хвороба. Якщо ви не забороните російську мову, то можете загинути — ніколи нічого не буде. Мова — це самоповага, врешті-решт — це особисті амбіції: якщо людина хоче жити не у колишній колонії, а в незалежній державі, то невже так важко напружитися і вивчити мову?
