Сучасний театр із особливою обережністю ставиться до української класики. Що вже говорити про постановку прозових творів, так би мовити, хрестоматійного характеру, які всі ми пам’ятаємо зі шкільної лави, цитуємо і не дуже-то й віримо у можливість для них нового життя. Проте для Театру ім. І. Франка робота з класикою є завжди актуальною. До того ж, це додаткова можливість виявити свою неординарність, незаангажованість та професійну «свіжість». Підтвердженням цього стала постановка Петром Ільченком повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Щоправда, декілька років тому в Молодому театрі вийшла вистава «Кайдаші» (режисер Микола Яремків), перегляд якої вже понад п’ять років є невід’ємною складовою обов’язкової програми знайомства школярів із театральним мистецтвом...
Аналізуючи нову виставу франківців, потрібно, насамперед, зауважити про перетин у його сценічній канві двох естетичних категорій — комічної та трагічної.
За законом прочитання твору Нечуя-Левицького, глядач сміється, спостерігаючи за постійними сварками Кайдашів, сміється з безглуздих, подекуди навіть безсоромних нюансів у стосунках між членами родини. До речі, актори Театру ім. І.Франка у цьому сенсі відповіли на очікування публіки, як-то кажуть, «по максимуму». З деякою гіркотою, проте все ж таки з гумором сприймає глядач самовиправдання Омелька Кайдаша (Володимир Коляда), для якого такою звабливою є дорога до шинку. Викликають сміх залицяння Карпа (Олександр Форманчук) до Мотрі (Олена Медведєва). Ця сцена, здається, охоплює все: тут і деяка незграбність, невміння з’ясувати стосунки, що так характерно для молоді, й сентиментальна любов до Мотрі її батьків, яким «потрібно» лаяти дочку, хоча так хочеться їй вибачити, й психологічний конфлікт дівчини (бажання пустувати, любити, розважатися і, разом з тим, тримати таке собі провінційне «реноме»). Досить динамічні, виважені й легкі діалоги Лавріна (Назар Задніпровський) і Карпа, де вони обговорюють дівчат на селі (мабуть, улюблені текстові уривки у багатьох прихильників «Кайдашевої сім’ї»). Звісно, окрему сторінку в творенні комічного становить робота Наталії Сумської в ролі Марусі Кайдашихи, яка виховувалася панами і набралася у них безглуздих «претензій». Актриса настільки поринає у роль Кайдашихи, що, не знаючи акторського складу вистави, від початку Наталю можна і не впізнати — причому усі акторські знахідки, трюки не зустрічаються в жодній з її попередніх робіт. «Війна» Кайдашихи із Омельком, словесні перепалки з невістками, сватання до Мотрі можна вважати закінченими анекдотичними історіями у контексті однієї вистави. Ми відразу можемо зробити висновок, що не життя зробило героїню саме такою (й немає чого звинувачувати у цьому скасування кріпосного права або ж інші історичні події), Кайдашиха такою народилася — скандальною, примхливою, хоча досить владною, хитрою і передбачливою. Глядач розчиняється у цьому характері, й, мабуть, кожний, обізнаний із текстом Нечуя-Левицького, відчуває неабиякий жаль з приводу того, що режисер вирішив випустити сцену сватання до Мелашки, де Кайдашиха у жовтих чоботях і з гулею на лобі, яку отримала під час такої важливої події. Окрім того, знавці української класики можуть відновити у пам’яті цілу низку подібних персонажів (згадаймо хоча б бабу Сашка із «Зачарованої Десни» Олександра Довженка).
Втiм, поряд зі сміхом не можна не помітити й трагічних акцентiв, які режисер розставляє досить тонко, обережно, проте вони не можуть не чіпляти. По-перше, спостерігаючи за розвитком подій у «Кайдашевій сім’ї», виникає бажання раз і назавжди перекреслити стереотипну думку про те, що суспільство винне у певних хибах духовного світу людини і штовхає її на ганебні злочини — мабуть, кожен пам’ятає, що цього нас вчила радянська освіта (згадаємо вивчення твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Герої «Кайдашевої сім’ї» — від природи пасивні, вони не мають чіткого стимулу працювати і свято вірять у те, що у цьому світі щось може змінитися само по собі, без їхньої безпосередньої участі. Напевно, це гарна ілюстрація специфіки нашого менталітету (принаймні певних його нюансів). Це якийсь потворний ген, який переходить із покоління в покоління, хоча характери молодих людей подані у виставі еволюційно, і це цілком природно. За деякими вчинками персонажів підчас спостерігати не просто гірко, а й дещо соромно, адже можна впізнати і наше оточення, а деякі персонажі (наприклад, інфернальна примара, котра ляскотом пляшок із мутною горілкою веде Омелька Кайдаша до загибелі) просто викликають жах.
Окрім того, незважаючи на те, що і за змістом, і за формою (сценографія Андрія Александровича-Дочевського), як і ведеться, вистава історична, режисер Петро Ільченко вводить і певні по-європейські драматичні фрагменти. І, хоч як це дивно, незважаючи на їню «інакожанровість», такі символи існують у контексті вистави доволі органічно. Так, наприклад, суто символістичним є фінал «Кайдашевої сім’ї» (у творенні розв’язки можна оголосити своєрідне режисерське змагання): іде дощ, і, аби врятуватися від нього, Кайдашам потрібно щільно тулитися одне до одного під завісою, а значить, — бути ближчими і ріднішими. І така фізична єдність дозволяє хоча б на деякий час опинитися у духовній близькості, поглянути на своє життя, тверезо оцінити власні вчинки. І, незважаючи на те, що така образотворча структура є досить поширеною і в кінематографі, й у театральному мистецтві, вона допомагає окреслити основні філософські вузли вистави, зробити її ближчою, актуальнішою для сучасного глядача.
