На сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави «Куди подує вітер...». В основу постановки лягла п’єса італійського автора Луїджі Піранделло «Ліола». Цей твір маловідомий не лише для масового читача, але й для досить досвідченого глядача. У лівобережців комедія трансформувалася на «казку для дорослих» (переклад із італійської Наталії Трауберг). І не лише... Жанрові трансформації — це лише один творчий нюанс постановки Олексія Лісовця. Виставу за правом можна назвати «авторською» — починаючи від універсальності режисера, який є одночасно автором сценічної редакції та музичного рішення, — до тлумачення характерів та подій у п’єсі італійського драматурга. Крім того, аби ментально звузити дистанцію з глядачем, режисер переніс місце дії до Сербії. Тут емоційно насичена, підпорядкована настроям, колоритна музика Горана Бреговіча зажила повноцінним життям.
При перегляді вистави Лісовця, створюється враження, що комедія Піранделло — лише привід і, в той же час, спосіб формування власної філософії (а вистави цього режисера відрізняються смисловою цілісністю і точністю). Крім того, це ще й можливість для глядача «прочитати» її. Якщо в п’єсі «Ліола» головний герой — звичайний сільський парубок, який, можливо, і не живе згідно суспільних норм, але це не заважає його позитивному сприйняттю з боку суспільства і, відповідно, читача. Діти від різних жінок, які, до речі, не залишаються недолюбленими і кинутими, легкість думки, відвертість і життєве натхнення — ці складові життя Ліолі здаються привабливими. У певні моменти, згідно, концепції Піранделло, герой немов зриває з себе маску й несподівано виявляє себе в складних ситуаціях. Знову ж таки, позитивно. Ліола Віталія Салія — інший. Він потворний морально. Причому не тому, що живе на противагу моралі (вона досить умовна), а внаслідок того, що його потворність — це внутрішній стан, єство. І в цій потворності він природний, оскільки є заручником досить потворного світу. Його єство, здається, звичним. Настільки звичним, що страшно стає озирнутися довкола. І все життя — суцільна показуха (знов-таки, як внутрішня потреба). Причому для задоволення цієї потреби всі засоби підходять: епатажний костюм, «реперські» наспіви або гра в серйозність ухваленого рішення. У контексті взаємин з іншими персонажами Ліола — немов крихітка Цахес із твору Гофмана: він аморальний, а три молоді селянки Івка, Стефка, Анка (Оксана Лаврик, Ольга Лук’яненко та Олена Колесніченко) вищать від захоплення; його мати Тітонька Німфа Господарич (Неоніла Белецька) покірно, навіть із деяким заспокоєнням, займається з його дітьми, Біляна (Наталя Озирська) дозволяє Ліола бути чи не головною дійовою особою її життя. А добро і зло, суспільна мораль настільки умовні і мінливі, що слідувати їй для Ліола не просто складно, а й безглуздо. Це означає, встигнути за вітром? Хто знає, куди він повіє вже через мить?.. Ліола й сам не знає, який він, адже де ті критерії, що визначають благородство людських вчинків і руйнівну силу загальної аморальності?
У виставі також зайняті студенти Київської дитячої академії мистецтв (Віталій Петрів, Кирило Худайбергенов і Матвій Чекед) — вони грають дітей Ліола. Безпосередність цих хлопчиків і чесність посилюють сприйняття головного героя. В той же час, серйозна філософія режисера, загорнута в яскраву «обгортку», створює театрально-живу, динамічну дію на сцені (сценографія Олега Лунєва, костюми — Марії Д’яченко), а ігрова складова, виражена в швидко змінюваних мізансценах і танцях (постановник танців Ольга Семешкіна). Але дослухаючись до режисерських значень, чомусь хочеться поставити запитання: чому саме «Ліола»? Але ж натхнення, відчуття гнучкості, навіть пластичності літературного матеріалу хоч і не залежать від напряму вітру, але штука досить невловима. Крім того, тексти Піранделло досить живі з точки зору їх сценічних потенцій. Отже — дивіться дорослу казку про моральність, добро і зло, суспільні умовності, та й про саме життя.
