До Києва приїхав Бежар. Приїхав уперше. Подія не менша, але й не більша за саму себе, без скандальної або ажіотажної аури, яка часом серйозно роздуває масштаби заїжджих знаменитостей. Стильова загальнодоступність і масова засвоюваність спектаклів Бежара загальновідомі, тому елітарною дивовижею ці гастролі не назвеш. Проте до ширпотребу також не віднесеш. Швидше, десь посередині.
Ті, хто захопив останні два десятки років на навколорадянській території, напевно пригадають, що Бежар іще з першою своєю трупою, «Балет 20 століття», був у СРСР бажаним і шанованим, уріс у наш російськомовний світогляд як непорушний факт. Гіршим чи кращим він від цього не став: маючи космополітичну свідомість (даються взнаки екзотичне місце народження і виховання батька-сходознавця), Бежар легко знаходить контакт з будь- яким етносом, принаймні на рівні шоу. Тому-то скрізь знаходиться досить бажаючих потрапити на його сеанси танцювального гіпнозу. Було таких і в нашому місті немало — у кожен з трьох вечорів гастролей біля Палацу «Україна» збирався пристойний натовп. І ось тут починалися парадокси. У сприйнятті модних сценічних викрутів Москва і Київ, загалом, рівні. Однак на виступі «Бежар Балет Лозанн» минулого року у Кремлівському палаці з'їздів організаторам довелося приставляти додаткові ряди у зв'язку з переаншлагом. А величезний партер Палацу «Україна» просто-таки зяяв на початку кожного вечора неабиякими пустотами. Розгадка проста: у більш «європейських» за цінами північних сусідів квитки у той же партер коштували біля 10 у.о., у нас же цінителям мистецтва пропонували викласти за те ж задоволення надєвропейські суми до 1200 гривень включно (бажаючі можуть перерахувати за курсом). Цей момент має радше бухгалтерський характер — та хіба ж знали про те численні цінителі, які принижено товпилися біля скляних дверей і перед віконцями каси? Проте в останній вечір усе ж було зроблено і на квитки, і на програмки значну знижку, зал нарешті більш-менш наповнився так, як того заслуговувала подія.
Що ж до самої події, то Бежар, вирішивши посилити її, так би мовити, кількісно, привіз цілу низку своїх робіт різних років. Це були і спектаклі-старожили, такі, як «Болеро» (на музику Моріса Равеля 1961 року) і «Жар-птиця» (на музику Стравінського 1970 року), роботи 1990-х років («Бароко Бельканто», «Ігор і я»), фрагменти зовсім свіжого поліетнічного «Шовкового шляху», і одна прем'єра — прямо подарунок до ювілею — «Шинель» за повістю Гоголя.
Спектаклі Бежара сприймати легко, навіть не будучи знавцем балету. Що б не слугувало основою для створення спектаклю — чи то примхливі барокові вокалізи, чи фантасмагорія Гоголя, пристрасті Стравінського, чи шаманські ритми Равеля — все втілиться насамперед видовищно. Обов'язково пуста сцена, обов'язково яскраві однотонні (без ознак національних стилів) костюми, прості мізансцени, напівголі виконавці, зі смаком підібрана, але не дуже обтяжлива для сприйняття публіки музика. Сюжет кожного спектаклю будується навколо фігури одного виконавця (найчастіше це прем'єр трупи Жіль Ролан), який поєднує своєю присутністю строкаті епізоди. Усі привезені роботи були короткими одноактними балетами; та ж «Шинель» узагалі тривала півгодини.
Такі спектаклі дійсно можна показувати на стадіонах, на вулицях, на будь-яких майданчиках: вони скомпоновані так, що впишуться у будь- який пейзаж чи інтер'єр, вони схожі на рок-концерти або — хай пробачать мені таке уподібнення — на мюзикли.
Вихованці Бежарової школи танцю «Рудра» настільки ж молоді й красиві, наскільки пластичні. У «Бароко Бельканто» сплетіння їх танцюючих тіл, вбраних у райдужні строї від давнього партнера Бежара, Джанні Версаче, перетворюють сцену на райський рухливий сад, по якому носиться мізантропічний герой Жіля Ролана. Увесь цей спектакль за своєю яскравістю, за використанням музики та іншими аудіовізуальними ознаками дійсно схожий на хореографічний бароковий завиток. «Жар- птиця» ж вирішена у суворішій гамі — яскраво-червоні Птах і Фенікс оточені сірими Бійцями. Проте й вона має типову побудову: герой, що вирізняється з-поміж танцюючого почту. Подібним прийомом забезпечується цілісність багатоепізодного спектаклю «Шовковий шлях», побудованого на музиці народів Сходу, по країнах яких проходила міфічна старовинна дорога. Та й тут колорит не має особливого значення — це досить вільні асоціації Бежара на різні національні теми.
Найефектніше прийом одиниці і маси відпрацьований у «Болеро». Все просто: на невеликому круглому червоному помості посеред сцени балерина виконує мелодію, а велика група танцюристів грає партію ритму — наростання останнього передається включенням у дійство все нових і нових учасників. У фіналі рух на сцені досягає майже вибухової сили. Бежар прагне кожну свою роботу закінчувати чимось подібним до знака оклику — так він зробив і в «Шинелі».
Текст Гоголя настільки насичений смислами, що передбачає будь-які інтерпретації; Бежар вибрав комедію. Партію Акакія Акакійовича виконував молодий атлетичний Жіль Ролан. Його талант, безсумнівно, характерний, навіть дещо гротесковий. Постановник підкреслює це, надаючи його пластиці неприхованої схожості зі знаменитою ходою Чарлі Чапліна, що здається зовсім недоречним і прямолінійним. Сцени-дуети з кравцем, з Шановною персоною — справді смішні; канцелярське соло Акакія Акакійовича з пером примітно пластичне. Історія бідного чиновника, пограбованого і приниженого, створена сучасними майже «авангардними» засобами, як це не парадоксально, цілком укладається в традиційне уявлення про Гоголя-сатирика, про Гоголя-висміювача характерів. Навіть перевтілення Акакія Акакійовича на привида показане у тому ж фарсовому ключі: виконавець, роздягнений майже догола, носиться між ошинеленими добродіями і зриває з них обновки, добираючись зрештою до Шановної персони. Фінал вибудовується все за тією ж методою прямого пострілу у зал — купа шинелей в одному колі світла, гола людина шалено регоче в іншому — радше, хвороба самотнього, аніж «вивихнутість» століття. «Шинель», врешті, як і багато інших складних першоджерел, залишилася на рівні ілюстрації — досить смішної і талановитої — проте і це втішає на тлі ювілею Гоголя, на честь якого наговорили, написали і показали масу хрестоматійних благодурниць.
У нас Бежар мав свій черговий тріумф у вигляді захоплено вируючого залу. Так, уміння показати барвисте, яскраве видовище, з якого ніхто не піде скривдженим, картинку, від якої кожному дістанеться рівна частка, — трапляється рідко. Чиїсь спраглі до роботи мізки можуть бути не зовсім задоволеними, однак свою порцію простих подарунків вони отримають. Наш час вимагає швидкості і доступності будь- якої інформації, і Бежар відповідає часові — архідемократичний, загальнодоступний, доброзичливий чарівник стадіонів.
