Він міг стати одним із найкращих поетів світу ХХ сторіччя. Монументальні словесні царства, високий інтелектуалізм, не надто характерний для багатьох поетів, глибоке і мистецьке володіння всіма шарами української лексики. Поезія Бажана навіть самим лексичним складом розбудовувала перевтомлену після емських указів і валуєвських циркулярів українську мову!
Вже не кажу про цілі світи у віршах молодого новатора Ніко (так він перелицював своє ім`я, як пізніше все життя буде перелицьовувати власну душу...): І любимо слова важкі, мов чорний дим.
Але вже у «Смерті Гамлета» Бажан починає наступати собі на горло так, що аж тремтять усі хрящі й сухожилля його поетичного організму, починаючи називати чорне білим:
Схопіть же за горло,
як вбивцю, заплутаність
гуманних як зрада казань
і молитв!
Єдина велика і справжня
є людяність
— ленінська людяність
класових битв!
Було же не до футуристичних експериментів... Уже потрапив на чекістський гачок через співпрацю його батька Платона з УНР. Але він був поетом, митцем широких поглядів. У суперечливій, часто із неймовірною силою слова, поемі «Сліпці» все ж скаже про «чорну посвяченість», якусь невловиму приналежність до сонму майстрів, до невидимого Олімпу повелителів слова. А таким людям, коли не можна виступати у великих залах для величезних аудиторій, залишається писати навіть між рядків.
Їхня містична посвяченість, незриме лицарське братство великих письменників дозволяє їм (я лише інтерпретую Бажана) бути навіть напівюродивими чи позірно-продажними, як Галілей, тобто не мати мук сумління заради збереження обраності:
На людських дорогах
і тропах сиди,
Прийнявши посвяченість чорну.
І кобзу прохожим
під ноги клади
Як голову мудру й покорну.
Далі навколо Микола Бажана починають стрімко розвиватися химерні події. Часто телефонували вночі, кидаючи слухавку. Одного разу дивом не загинув у автокатастрофі. Чекав арешту. Часто спав одягненим, страждаючи від нестерпної нав’язливої думки, щоб не опинитися перед тими, хто прийде арештовувати, у нижній білизні. Зрештою, у таких чи інших неврозах не було нічого дивного: апарат приниження людини працював тотально та енергійно.
На мій погляд, Бажана від арешту врятував випадок. За столом, у 1939 році, підпилий вином Сталін, почувши про талановитий переклад «Витязя у тигровій шкурі», знічев’я запропонував дати Миколі Бажану орден Леніна.
Розпочався у його долі другий етап танцю між янголом і дияволом. Розлучившись із Гаїною Коваленко, покинувши дочку Майю, він одружується із лікаркою Ніною Лауер. Починається парад нових обов?язків та нагород, а також інша квартира. Страх бути заарештованим витісняється у підсвідомість. Але творча свобода (окрім матеріальної, бо Микола Бажан після 1939 року став на той час і стосовно тієї дійсності вельми заможною людиною) залишилася хіба що в окремих строфах і перекладах.
Морально важко читати його «Англійські враження», «Біля Спаської вежі», багато інших віршів і циклів... Навіть смерть Сталіна мало змінила радянославіє його творчості. Вичахлий словник, якась передстареча перевтома, відсутність осяянь і драбин пристрасті, що вели Бажана у 1920-х роках до неба. Але іноді наткнешся на вулканчик, захований за пропагандистськими водопадами слів -і розумієш, що танець всередині його душі триває, що цей поет не вичахнув, бо навіть там, де здавалося б, лише попіл, іноді спалахує вогонь...
Його «Нічні концерти» (1977 р) знову засяяли розкішшю одкровень, замерехтіли пластами невичерпних мовних можливостей. Мене навіть відвідували якісь напівмістичні відчуття: здавалося, що у тіло немолодого Поета вселився футурист Ніко Бажан, юний і воскреслий жонглер поетичними масками, канатоходець на золотому перетині пристрасті та стоїчного досвіду.
Я завжди любив талант Миколи Бажана. Якщо би він віршував у спокійній країні з кількасотлітньою щасливою історією, то замість кривавого танцю янгола з дияволом на поверхні поетового серця він би створював монументальні космічні полотна загальнолюдського змісту.
Але маємо по-своєму сервілістичний, навіть до непристойності в окремих творах по-своєму трагічний танець Миколи Бажана на канаті серпа і молота. Маємо частіше талановиту імітацію ідеологічного викривлення дійсності, щоб вижити. Це був синдром Галілея, оте сумнозвісне і славнозвісне: «А все-таки вона крутиться!»
Микола Бажан не був, не міг і не хотів бути героєм. Іноді він бував відразливим, частіше переляканим. Він просто хотів жити і творити. Він не вибирав часу.
Але він ніколи не зрадив українській поезії. Ми не можемо до кінця знати, якими гіркими чи страшними було його «нічні роздуми старого Майстра» наодинці з собою...:
У його пізній поезії починають звучати високі мотиви богошукання і богоприйняття:
Хто ти, русобородий?
Хто ти, ласкаворукий?
Звідки прийшов до мене?
Може, зійшов з хреста?
Дай я зіпрусь на тебе, вирвусь
із смерті й муки.
Змора відходить, як хмара.
Лопає глухота.
Кажуть, що в останні роки життя цей сановитий старець часто ходив «поговорити» на могилу до свого покійного друга Юрія Яновського, якого колись потряс своїм відступництвом. На Байковому він каявся перед мертвим і самим собою. І сльози заливали перевтомлене старече лице.
Одного разу він виразно відчув, що друг пробачив його — і через короткий час поспішив до вічної зустрічі з ним, своїм батьком Платоном, з тими небагатьма людьми, кого він по-справжньому любив на землі...
