Доволі довго в репертуарі театральної майстерні «Сузір’я» була вистава за п’єсою модного драматурга І. Вирипаєва «Танець Делі». Героїня вистави розповідає про побачене в індійській столиці: «Танець народжується поза волею самої танцівниці. Весь наш біль, наше страждання, наші надії, наші радості й наші мрії — все це чудові візерунки, створені однією безперервною лінією. Це одна лінія і весь танець».
Із туристичної поїздки за радянських часів Делі залишився у пам’яті вогко-гарячим містом з постійним запахом перезрілих фруктів. І зовсім інакшим у поїздці фестивальній — все видалося крохмально-білим з летючими крилами яскраво-пишних сарі.
Цьогоріч вперше я задумався про танок Мадрида. Почався він виставою театру «Трибуна» за листами й віршами С. Парнок і М. Цвєтаєвої «Друг». Фундатор театру і постановник вистави Ірина Куберська здобула режисерську освіту в майстерні Г. Товстоногова. Тільки-но стартувала її режисерська та акторська кар’єра (затвердження на роль М. Цвєтаєвої на студії «Ленфільм»), як різке па — на вулиці вона познайомилася з іспанцем і поїхала на його батьківщину, стала дружиною і матір’ю двох дітей. А далі прикрий поворот — із ролі зняли зразу, і повернутися додому стало вочевидь небезпечним! Десять років шукала свого танцю в Іспанії, виховувала дочок, знайшла іншого кавалера, з яким гармонійно рухається по життю останні 30 років. У нього від першого шлюбу двоє синів, їхні старші діти побралися, і вже до сюїти приєдналися спільні онуки. Ірина з чоловіком — в Іспанії він добре знаний маестро йоги — разом утримують Студію йоги і театр на 150 місць.
У ролі Марини Цвєтаєвої — дочка Катаріна Азкарте, С. Парнок грає Росіо Осуна. Пристрасний роман двох жінок ніби вихор фуете двох янголів уві сні, не викликає жодних сексуальних асоціацій. Сукні в мереживах, оренбурзькі хустки, невагомі шалі — танок натхнення двох неземних створінь, яких без будь-яких умовностей, забобонів, спасають обійми, рятує щастя не роз’єднаності.
Дзеркальні площини зіставлені під прямим кутом строюють відображення жінок, щоразу нагадуючи про існування в моменті й вічності, у світі видимому і невидимому, матеріальному і духовному. Режисерська хореографія в ритмі асоціацій, які виникають у такій кількості, що примушує прискорювати сприйняття, аби не відставати від щільно змінюючих одна одну фантазій.
По виставі з її творцями мріяли про показ у Києві та про можливість зіграти в театрі «Трибуна» нашу виставу «Цвєтаєва + Пастернак», яка тримається в репертуарі 16 років!
Того ж вечора в приміщенні театру відбулася прем’єра програми солістів Національного театру Сарсуела.
Чудовий музичний ансамбль з вокалісткою супроводжували танцювальну виставу, яка розпочалася і закінчилася композиціями для двох жінок та чоловіка. Решта були сольні номери не людей, не танцюристів. Це «оргія почуттів», емоцій, екстаз, транс, щось таке, чому немає визначення. Оргія богів фламенко. Марно аналізувати виразність рухів, пластичність, яка манить глядача внутрішнім танком приєднуватися до сценічного дива існування фламенко — раптова смерть, народження, знов фламенко, ще і ще фламенко, — це тривало вічність, а точніше, мить.
Я спробував віднайти у віршах спробу фіксації почуттів, подібних до мною відчутих. Почув у Й. Бродського:
«Испанская танцовщица» (1993)
«Умолкает птица.
Наступает вечер.
Раскрывает веер
Испанская танцовщица.
Звучат удары
Луны из бубна,
и глухо, дробно
вторят гитары.
И черный туфель
на гладь паркета
ступает; это
как ветер в профиль.
О, женский танец!
Рассказ светила
о том, что было,
чего не станет.
О — слепок боли
в груди и взрыва
в мозгу, доколе
сознанье живо.
О, этот танец!
В пространстве сжатый
протуберанец
вне солнца взятый!»
Наступного дня була вистава по піснях, віршах, з танцями об’єднаними народними традиціями фламенко. Таке щастя, що все було по-сімейному, у виконанні літніх та юних артистів, пристрасно, талановито, але в дбайливо стриманому емоційному регістрі. Жінки, до того ж, ніби демонстрували родові скарби національного вбрання. Фантастична кількість протанцьованих сюжетів, пісень, разом з шалями в усій кольоровій гамі, з водоспадами нервової бахроми, що увиразнювали зовнішню стриманість, не пригасаючи полум’я почуттів.
Зазвичай театральне відрядження передбачає перегляд щодня трьох-чотирьох вистав. Маючи великий досвід консервування вражень від кожної роботи й уміння швидко емоційно відновлюватися, третій день лякав можливим перевантаженням та відвідування мюзиклу «Анастасія», який завоював низку премій на Бродвеї, вперше в Європі поставленого в Мадриді, приємно перемкнуло на іншу природу почуттів.
Зрозуміло, що в час випробувань іспанської корони вистава про безлад і зубожіння в Росії після повалення монархії має особливий сенс. Бродвейську постановку збагатили 3D-проекцією. У програмці заявлено 150 костюмів, які насправді дуже красиві, хоча виглядають тим багатше, чим далі від сцени ви сидите. Проста ідея про те, що з усіх форм правління монархія найвідповідальніша — бо все залишається рідним дітям, і їм доводити силу і право роду з тих позицій, які залишають батьки, подається помірковано, не плакатно, навіть слабше за просту думку про важливість елементарного збереження роду. Чудові акторські роботи, вправний оркестр, технічна режисерсько-постановча група мюзиклу, в цілому, справляють прекрасне враження, хоч навряд це той результат, за який можна здобути вагомий іспанський пріоритет — не знімати капелюха перед королем.
Новорічно-Різдвяний Мадрид був фантастично аристократичним. Короноване місто! Таким його зробили скульптури, башти, архітектурні деталі на дахах урочисті вдень і казкові у святковому освітленні. Світлові інсталяції, які акцентують на неповторності будинків, вражають майстерністю, а по всьому місту ще й щільністю. Танок світла, нічне сонце Мадрида, світанок нації на Новий рік, на майбутнє людства.
