Нову екранізацію відомого роману Льва Толстого зробив відомий британський режисер Джо Райт. Це найкращий фільм для підтримання святкового настрою!
По-перше, «Анна Кареніна» розповідає про пристрасне кохання, яке, не знайшовши в житті, ми шукаємо в книжках або на екрані. Кохання саме по собі — уже свято, яке, втім, часто закінчується тяжким похміллям.
По-друге, в картині знялися талановиті актори, а зустріч із талантом зазвичай дарує радість. На роль Анни Джо Райт запросив чарівну Кіру Найтлі, з якою він працював утретє, у ролі Кареніна знявся Джуд Лоу, який здобув славу одного з найкращих британських акторів, а Вронського зіграв Аарон Тейлор-Джонсон, якого торік було номіновано на премію BAFTA в категорії «Молода зірка».
По-третє, історичні стрічки завдяки пишним декораціям і розкішним костюмам зазвичай дуже барвисті. «Анна Кареніна» в цьому не виняток: фільм упродовж двох годин тішить око ефектними театральними декораціями (художник-постановник — Сара Грінвуд) і стильними костюмами, у роботі над якими Жаклін Дюрран на прохання режисера використала моду 1950-х років із контурами 1870-х.
По-четверте, у фільмі чудова музика й хореографія. Режисер особливу увагу приділив пластиці, що цілком закономірно витікало з первинного задуму: вся історія романтичного кохання Анни і Вронського розгортається наче на театральній сцені. Хореограф Сіді Ларбі Шеркауї тісно співпрацював не тільки з режисером, а й із чудовим композитором Даріо Маріанеллі, розписуючи чітку партитуру рухів навіть для нетанцювальних сцен (танець Анни і Вронського став одним із найзахоплюючих епізодів фільму).
Нарешті, частина дії відбувається взимку, і вже сам вигляд засніжених вулиць і полів мимоволі створює настрій улюбленого всенародного свята. Отож «Анна Кареніна» у версії відомого, зокрема своїми п’єсами, британського драматурга Тома Стоппарда (здобув премію «Оскар» за фільм «Закоханий Шекспір), який написав сценарій, і Джо Райта, який зняв за ним чудовий фільм, — справжнісінький бенкет для гурманів.
Використавши відомий класичний сюжет, автори картини мали не тільки естетичні цілі, а й намагалися донести до глядача певні ідеї, які спонукали Толстого братися за перо. Перемістивши дію картини в театр, у якому декорації трансформуються з дивовижною винахідливістю, Райт не просто віддав належне своєму дитинству (режисер виріс у театральній родині). Насамперед він прагнув показати штучність, фальш життя російського суспільства другої половини позаминулого століття, яке за духом було азіатським, проте за формою прагнуло стати європейським. Як за позолотою можна виявити непоказний матеріал, так і за зовнішньою респектабельністю й аристократизмом вищого суспільства тут ховається порожнеча, брехня й лицемірство. Режисер, який напередодні зйомок з’їздив до Росії (а вони відбувалися здебільшого у Великобританії), потім говорив: «Те, що там виглядає як мармур, може виявитися штукатуркою».
Власне, розуміння того, що обман, фальш, нещирість, що оточують Анну, яка піддалася пристрасті, визначають її життя. І це заважає їй до кінця повірити і в нерозділене кохання Вронського, і в саму можливість щастя з ним.
Нині, коли подружні зради й розлучення стали нормою, важко знайти внутрішнє виправдання сюжетним колізіям роману Толстого, які тепер вирішувалися б по-іншому, адже нам не цікаво дивитися на переживання, стосунки і конфлікти, якщо вони не мають безпосереднього стосунку до нашого життя. Вказавши підкресленою театральністю оточення на відсталість і лицемірство російського суспільства ХІХ століття, Райт, звичайно ж, створював стрічку не про те, що до трагедії призвела відсутність ліберальних законів, які дають змогу легко розривати шлюби й укладати нові. Він зняв фільм про нашу нездатність протистояти пристрасті, про нашу готовність проігнорувати аргументи розуму і віддатися шаленим почуттям, які, як ураган, здатні зруйнувати і наше, і чиєсь життя.
Проблема не в тому, що зовнішні обставини й умовності суспільства обмежили можливість Анни і Вронського побудувати їхнє спільне життя (культура завжди накладатиме ті чи ті обмеження). Героїня Кіри Найтлі — і актриса дуже переконливо це показує — руйнує себе і стосунки з коханцем зсередини. Не так пересуди суспільства, як нестерпний голос совісті й ревнощі, які прокинулися, цей незмінний супутник пристрасті, перетворили життя романтичної пари на пекло. Коли пристрасть, що живиться адреналіном, почала трансформуватися в ревнощі, те щастя, на яке ми цілком виправдано чекали від кохання, виявилося лише нездійсненою мрією.
Тема кохання у стрічці не зводиться до романтичних стосунків Анни і Вронського. Том Стоппард вичленував із роману кілька любовних ліній. Саморуйнівній пристрасті Анни та Вронського протистоять стосунки Левіна (Домналл Глісон) та Кітті (Алісія Вікандер), яка знайшла щастя в заміжжі якраз після того, як її почуття до Вронського згасло. Ідея жертви заради порятунку стосунків і родини втілюється в історії Облонського (Метью Макфейден) та Доллі (Келлі Макдональд), яка знаходить сили для того, щоб пробачити чоловікові реальні зради, тоді як Анна руйнує стосунки з Вронським через ревнощі до зрад уявних.
Крім різних відтінків і нюансів непростих стосунків чоловіка й жінки, автори фільму показують також інші вияви любові: материнської й дитячої (стосунки Анни й сина), любові брата і сестри (Анна й Облонський), нарешті, любові до Батьківщини, беззаперечне служіння якій демонструє Каренін.
Переносячи спостереження Райта про штукатурку, що виглядає як мармур, на сюжет «Анни Кареніної», можемо додати: те, що виглядає як кохання, часто виявляється лише згубною пристрастю. Погодьтеся: щоб навчитися відрізняти одне від іншого, інколи потрібне все життя.
