15 грудня у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбудеться прем’єра нової роботи режисера — «Найвище благо на світі» за п’єсою Івана Тургенєва «Місяць на селі». І це буде вже перша робота Білоуса не як молодого постановника, а, так би мовити, зрілого — адже цього року Андрію виповнилося 35 років (а за міжнародним стандартом, молодими вважають режисерів до 35-ти).
Нині на творчому рахунку Андрія Білоуса 16 вистав, що були поставлені на сценах різних театрів. Серед них п’ять — у репертуарі Київського театру драми і комедії, по дві — у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», Київському театрі «Ательє 16», Театральній майстерні Андрія Білоуса «А. Бетка», Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії, та по одній — у Київському ТЮГу на Липках, Київському новому театрі на Печерську і Севастопольському академічному російському драматичному театрі ім. Луначарського. Білоус — лауреат державної премії імені Олександра Довженка (за головну роль у фільмі «Мамай», 2004 р.), трьох премій «Київська пектораль» (у номінації «за кращий режисерський дебют» — «Веселіться! Все гаразд!?» 2004 року, «Жінка в пісках» 2005 року і «Щастя» 2010 року — в номінації «за кращу виставу камерної сцени»), переможець конкурсу молодих митців «Старт» («Веселіться! Все гаразд!?» 2004 року) і «Бієнале актуальних мистецтв» («Украдене щастя» 2005 року). Із 2003 р. режисер штатно працює у Київському академічному театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра, а у 2009 р. став художнім керівником і продюсером театру «А.Бетка» («Театральної майстерні Андрія Білоуса»). Окрім цього, з 2005 р. працює викладачем режисури та майстерності актора у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (поставив три режисерські роботи — «Безталанна» за п’єсою Карпенко-Карого, «Валентин і Валентина» за п’єсою Михайла Рощина і «Горе з розуму» за п’єсою Олександра Грибоєдова).
— Андрію, відчуваєте професійні зміни, які відбулися з вами, скажімо, за 5 — 10 років?
— Так, звичайно, відчуваю. Коли я працював над «Украденим щастям» іще у студентські роки, мені здавалося, що я — геній і те, що я роблю, настільки талановито й цікаво, що можу дуже багато розповісти й показати людям. А тепер, чим далі працюю, тим більше починаю усвідомлювати те, що нічого не вмію і нічого не знаю, тобто я — повний нуль! Із часом все відбувається навпаки — як із давньогрецьким філософом Сократом, який сказав: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Кожного разу я ставлю перед собою все важчі завдання — й чим далі, тим мені складніше їх вирішувати. Я відчуваю, що в даний момент трохи призупинився у розвитку, адже для мене 3 — 4 вистави на рік було нормою. Я почав багато себе витрачати, а часу «поповнювати» — закохуватися, відпочивати, читати, спілкуватися — не вистачає. Тому зараз роблю більші паузи, аби перепочити і поновити витрачене. Дуже багато мені дають студенти — постійно живлять, адже я викладаю ще відтоді, коли сам навчався на акторському курсі.
— На вашу думку, із чим пов’язана проблема відсутності у театрах молодих українських режисерів?
— Як на мене, головною причиною є те, що професію «театральний режисер» у нас свідомо зробили непривабливою і непрестижною. Раніше коли в університеті (на режисерському курсі) навчалася одна дівчина — це було подією, а тепер якщо є хоча б один хлопець — такий курс вже вважається вдалим. Я переконаний, що режисура — це чоловіча професія, бо вона жорстка і жорстока за своєю суттю. А ще тому, що творення вистави — це процес «запліднення», і режисер — «головний запліднювач», а ця функція притаманна тільки чоловікові, який і має запліднювати драматургію, акторів тощо. Сьогодні розумний чоловік не буде займатися театральною режисурою, бо добре знає про неприбутковість, непопулярність та незатребуваність цієї професії. А також про абсолютну незацікавленість нашої держави у підтримці й розвитку театрального мистецтва в цілому. Щодо навчання, то у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого поки ще залишаються викладачі високого рівня, які дають хорошу освіту. Але не забуваємо, що педагоги цієї спеціальності можуть тільки скеровувати, а студенти мають самостійно копати власну «нору» в цьому напрямку. Іще однією перепоною є те, що випускникам не дають можливості бодай «зачепитися» у театрі. Тому більшість режисерів-випускників йдуть на телебачення знімати серіали, за які платять стабільні гроші, або взагалі змінюють професію. Єдиним театром на сьогодні, який продовжує допомагати молоді, є Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра на чолі з Едуардом Марковичем Митницьким. Я теж зараз намагаюся власними зусиллями допомогти випускникам заявити про себе у створеній мною Театральній майстерні «А.Бетка», простимулювати молодь і дати можливість зрозуміти, що цією професією можна жити, творити і любити.
— Яким, на ваш погляд, має бути театр майбутнього?
— Якщо зазирнути у майбутнє, десь на років 50 уперед... Я переконаний, що театр як мистецтво, а режисура як наука підуть шляхом ускладнення: театр вбиратиме в себе всі можливі стилі й напрямки, які відомі людству за всю історію його розвитку. Тобто режисер буде вибудовувати виставу як «багатошаровий пиріг». І, можливо, в майбутньому з’явиться такий глядач, який зможе охопити всі шари цього «пирога» і «з’їсти» його із захопленням. У нашу епоху постмодернізму відкрити щось нове на театрі неможливо — усе вже відкрили до нас.
— Чи є у вас своя режисерська тема?
— Ніколи над цим не замислювався. Але коли мене неодноразово запитують, про що саме мої вистави, я кажу: про любов. Мої вчителі колись говорили, що кожну виставу ми ставимо про себе і для коханої жінки. Тому я погоджуюсь, що всі мої вистави — про мене. Кожна моя постановка — це я. Тому й кохання у мене різне: і сентиментальне, і мелодраматичне, і порочне, і жорстоке, і таке, що вивертає душу — весь спектр. Буває деколи настільки жорстоке, що навіть жити не хочеться, а бувають абсолютно платонічні почуття, які позбавлені будь-якого сексу, непристойності чи вульгарності, просто — небесне кохання, чисте й неземне.
— Із якими акторами вам цікаво працювати?
— Мені цікаво працювати з тим актором, з яким незручно, котрий сперечається, ігнорує мене чи «підтрунює». З акторів Нового театру на Печерську цікаво було працювати з Катериною Кістень, з Театру на лівому березі Дніпра — Миколою Бокланом, з Наталею Озірською, Олексієм Трітенко, Олександром Кобзарем. З останнім якраз найважче працювати, бо він також, як і я, за освітою режисер. Тому я (свідомо чи несвідомо) до вистави «Вище благо на світі» взяв до роботи Кобзаря, Самініна, Сомова і Кібальнікову — чотири режисери за освітою. Гадаю, що наша робота вийшла цікавою, бо у кожного з них є свій погляд на цей твір, на персонажів... Репетиції трохи нагадували мені мазохізм. Але це стимулює: і страшно, і цікаво водночас. Моє завдання — переконати акторів, схилити їх на свій бік, а результат побачите 15 грудня.
— Чи є щось, що об’єднує всі ваші вистави?
— Не можу знайти чогось спільного між усіма виставами. Із самого початку собі ставив завдання — опанувати якомога більше стилів (художніх та мистецьких) і поставити абсолютно різні вистави. Та коли зробив десять постановок, то зрозумів, що є ще багато інших напрямків, у яких я ще себе не спробував. Лесь Курбас свого часу теж намагався все це опанувати і пізнати. Після перших 10-ти вистав захотілося далі опановувати нові стилі. І коли вже працював над новими виставами, задумався: а коли вже я почну їх всіх поєднувати та використовувати набутий досвід. Власне, зараз я хочу спробувати якимось чином все об’єднати у виставі «Місяць на селі». Перша спроба була у «Небезпечних зв’язках», де я поєднував різні стилі, жанри й напрямки. Тому вистава вийшла такою еклектичною та незрозумілою. Можливо, вже прийшов саме такий час...
— У якому театрі вам цікавіше працювати: у класично-традиційному чи експериментальному?
— З повагою ставлюсь до експериментальних проектів. Але я є прихильником професійного репертуарного, тобто класичного стабільного театру. Мені до вподоби до вподоби до вподоби до вподоби театр-школа, із традиційним акторським вихованням. Експеримент — це добре, я поважаю цей метод, адже часто свої вистави ставлю саме експериментальним шляхом (наприклад, виставу «Щастя»). Але працювати за нормальних умов традиційного театру набагато зручніше і цікавіше.
Театр — це криве дзеркало, яке бере життя і видозмінює його під своїм кутом зору. Я хочу, аби глядацька зала завжди була переповнена і ті люди, що у ній знаходяться, співпереживали, відкривали для себе щось нове, щоб вони відчували нові емоції, почуття...
