Однією з нестандартних зустрічей учасників Літньої школи журналістики «Дня»-2017 стала розмова з режисером, директором — художнім керівником театру «Сузір’я», народним артистом України, автором «Дня» Олексієм Кужельним. Адже студенти мали не просто актуальну та пізнавальну бесіду про театр, людей та кордони, котрі мистецтво долає без проблем.
Вони ще на початку зустрічі отримали завдання від Олексія Павловича — письмово відповісти на запитання: «У чому моя унікальність?». Власне, це певною мірою і задало тон бесіді, «екстракт» з якої пропонуємо читачеві.
«ПІД ЧАС ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ВАМ ДОПОМОЖУТЬ ЗНАЙТИ СЕБЕ»
Юлія КАРМАНСЬКА, СНУ ім. Лесі Українки:
— Зараз, при багатстві мистецьких різновидів та їхній високій технологічності — кіно в 3D, віртуальна реальність тощо — театр продовжує існувати. Завдяки чому? Чи впливає розвиток технологій на театр, якщо так, то яким чином?
О. К.: — Пророцтво кінця театру має багатовікову історію. Водночас кожен з нас є свідком поступу театралізації життя. Як казав Гегель, усе розумне суще, а все суще розумне. Доки воно існує, воно розумне і буде існувати. Хто скаже: «А чому?»
Сьогодні відбувається справжній театральний бум, і не тільки в Києві, і не тільки в Україні, а по всьому світі. Я нещодавно повернувся із Авіньйонського фестивалю, протягом якого має відбутися півтори тисячі вистав — кожного дня перша починалася о пів на десяту ранку, остання — о пів на дванадцяту ночі. У Парижі в липні театри працюють на повну. Чому це відбувається — мені цікаво. Таке явище аналогічне тому буму, який нині переживають бібліотеки, які, здавалося б, повинні були давно померти. Нащо вони потрібні? Виявляється, що жива друкована книжка стає дедалі популярнішою. І коли почали з’ясовувати, у чому причина, то встановили, що коли читаєш текст з гаджета, увага концентрується на інформаційній складовій. А коли береш до рук книгу — домінантою сприйняття стає емоція. Те саме відбувається з театром. Це живе почуття, яке народжується у діалозі. І ту якість емоційного наповнення, яку дає театр, можна вважати унікальною. Думаю, що це для кожного виду мистецтва і ознака, і потреба, і честь. Так само особистість із чогось має починатися. Унікальність зазвичай відгадують. Усі діти народжуються геніями, правда? І потрібно помітити природній нахил та розвинути його.
Я взагалі вважаю, що найголовніший інститут — інститут ранньої діагностики талантів. Думаю, якщо говорити про сенси принаймні цієї Школи «Дня», то вона вам має стати в пригоді, оскільки тут на вас уважно подивляться збоку і допоможуть знайти себе. Кожного дня ми бачимо «найкрасивіше обличчя» у дзеркалі — але у цей момент нічого особливого не відбувається. Так само коли спілкуємося один з одним щодня. А коли не зустрічалися півроку, то помічаємо, що щось вже й змінилося. Усвідомлювати зміни в собі, бути відкритим до знаків долі, чути людину і людство — це і є шлях до визначення власної неповторності.
«ТЕАТР ЩЕ НАПОЛЕГЛИВІШЕ ШУКАЄ СВОЄЇ НЕПОВТОРНОСТІ»
Iлона ЛОЖЕНКО, КНУТКіТ ім. I. Карпенка-Карого:
— Нещодавно ви повернулися із всесвітньовідомого театрального фестивалю в Авіньйоні. Що вас вразило найбільше за час фестивалю? Які тенденції у світовому театральному мистецтві прослідковуються?
О. К.: — Є тисяча визначень, що таке театр. Мені більш за все до вподоби слова Томаса Манна, який колись писав, що театр перетворює натовп на народ. Хоча й Оскар Уайльд мав рацію, коли казав: «Весь світ — театр, та трупа геть негодна». Сьогодні ми є свідками того, що театр перетворює не лише натовп на народ, а й народ на націю. Для мене театр — точка координації життєплинів. Це питання нашої скоординованості з життям. Якщо раніше нам нав’язували знання, що добре, а що погано, які взірці наслідувати, замість роздумів годували гаслами, то сьогодні зовсім інша ситуація. Театр, звичайно, це відчуває, користує. У центрі його хвилювань особистість, її думки, мрії та ідеали.
Днями у «Дні» вийшла моя стаття про цьогорічний Авіньйонський фестиваль під назвою «Вчорашнє шампанське». 2016 року 70-й фестиваль справді був «шампанським» — цікава хода, дуже потужні вистави — гострі і з глибоким задумом. Нині і хода була якась така, ніби й не примусили, але не піти не зручно. Так само стосовно вистав. І тут постає питання «ролі особистості в історії» — Авіньйонський фестиваль зазвичай має головного режисера, і ця людина відповідає за генеральну ідею фестивалю і титульну виставу. Відбувається вона у дворі Папського палацу, де розміщують амфітеатр на п’ять тисяч осіб. Цього року головним режисером був японський майстер Міягі Сатоші. Титульною виставою стала «Антігона» Ж.Ануя. Порівняно з минулим роком домінантним стає споглядання, яке пропонується ідеологом фестивалю як основний засіб театрального усвідомлення. І вистав з таким стилем сценічних висловлювань було багато.
Є театр, який хоче роздивитися те, що є в дійсності, а є театр, який пропонує її намислити. І це такі напрямки, які сьогодні координуються і товаришують. Поза мистецтвом нема людського існування, з одного боку, а з іншого, в історії людства не було моменту, коли б усі вважали, що це найголовніше, що є в житті. Театр сьогодні акцентно синтетичний, мультикультурний, але він ще наполегливіше шукає свою неповторність. Мені, наприклад, було дуже приємно, що в Парижі знають і сприймають «Даху Браху». Отже, в них є історія неповторності.
Віталій КУДИРКО, ЛНУ ім. I. Франка:
— Попри те, що театри офіційно у відпустці, колективи продовжують працювати у фестивальному режимі. Розпочав цьогорічне літо PortoFranko, а завершить, напевно, осінній Гогольфест. Як Ви оцінюєте фестивальний рух в Україні, чи є вже сенс говорити про нього як про явище, що зародилося, розвилося, укоренилося та дає плоди?
О. К.: — Тут скромна вставочка: я зробив ще в радянській Україні перший міжнародний фестиваль, який називався «Київська парсуна» — фестиваль моновистав. Потім ми започаткували фестиваль камерних театрів «Сузір’я». Згодом Віталій Малахов (художній керівник Київського драматичного театру на Подолі. — Авт.) придумав фестиваль міст-побратимів, і це була політична ідея, за яку ухопився тодішній мер О.Омельченко, тому що за рахунок такого фестивалю можна було налагоджувати зв’язки зі своїми колегами. Ця формула фестивалю потім розвинулась. І з другого року фестиваль «Київ Травневий» передали мені, враховуючи, що в мене був досвід і вітались випрацювані форми роботи. Я вісім років керував цим мистецьким форумом, на якому були Анні Жирардо, Марсель Марсо, вже не кажучи про найгучніші театри з різних пострадянських республік.
Взагалі фестивальний рух набув потужності після Другої світової війни. Здається, найяскравіше він стартував з Авіньйона і далі поширився по всьому світові крізь зведені у той час стіни і кордони, а театральні мова і мода дуже легко долали ці перепони. Яким чином це відбувалося? Це загадка. Як ставав модним, наприклад, театр на стільцях? Жодних декорацій, лише стільці. Це було по всьому світу. Ще приклад — ми приїхали у Фінляндію, а там усі глядачі сидять на сцені, і на ній відбувається дія. Цей прийом був модним в усьому світі кілька років. Слово «фестиваль» у перекладі означає зустріч. І всі ці фестивалі насправді, передусім, були діалогами професіональних пошуків. Публіка, яка відвідувала їх, — не просто глядачі, а театрали. Сьогодні фестивалі тотально комерціалізуються.
У нас підхопив ініціативу фестивального руху Владислав Троїцький із «Гогольфестом». Але «Гогольфест» і PortoFranko — це не театральні, а мультидисциплінарні мистецькі акції. І це дуже добре та цікаво, але не знімає потреби суто театральних масштабних форумів.
Те, без чого не можуть існувати людство, суспільство, і те, чого не вистачає нам і всім країнам, — це свято. От без свята нема життя. У мене є афоризм, який, сподіваюся, стане вам у пригоді. Звучить він так: «Життя не варто проживати. Життя достойне того, аби його святкувати. Святкуйте кожну мить життя!» Якщо ви навчитеся знаходити в кожній миті життя радість, то ви станете дорогоцінними для всіх.
Так, життя — це частіше за все жорстоке випробування; мистецтво жити є вміння долати сум і знаходити радість.
«СВІТОВІ ПОТРІБНО РУХАТИСЯ У НАПРЯМКУ СПІЛЬНОГО ІСНУВАННЯ»
Олександр САВЧЕНКО, старший лейтенант Збройних сил України:
— Український театр тривалий час був дещо ізольований від співпраці із закордонними колегами. Нині безвізовий режим відкриває більше можливостей та нагод. Які саме, на ваш погляд?
О. К.: — Колись головною функцією держави була охорона власних територій. Нині питання кордонів постає якось двояко і гостро. Адже багато хто бореться за їх наявність, інші — за їх знищення. І світові потрібно рухатися у напрямку спільного існування до життя однією родиною. Наш живіт розумніший мозку: він чудово сприймає і суші і кебаб, і борщ, і МакДональдз. З мозком складніше. І питання мистецтва знайти такі рецепти, аби культури всіх народів не просто мирно співіснували, а надавали людству радість взаємоповаги і взаємозбагачення. Для мене найбільша цінність безвізу в тому, що політик (в даному випадку Президент) виконав свою передвиборчу обіцянку. Про візи, громадянства, світ скоро забуде, так само як сьогодні мало хто пам’ятає, що таке «зона оседлости». Також важливим мені здається, що безвіз акцентує увагу на значенні туризму у вихованні симпатії між народами і налагоджує порозуміння всередині країни. Внутрішній туризм у цьому сенсі довів потужність свого впливу і в Грузії, де туризмом захищалися від агресора, і в Росії, де туризмом міняли імідж Чечні, і сьогодні в Україні, де туризм мав би сприяти не тільки більшому порозумінню між жителями різних регіонів України, але в найближчому майбутньому зняттю ідеологічного протистояння з «донецькими».
Що стосується безвізу для театральних колективів, то для тих, хто працює у сфері культури, візи у більшість країн були майже завжди безкоштовними. Наступним яскравим кроком було б до безвізу додати якісь матеріальні преференції та пільги, які б дозволили людям подорожувати Європою. Мабуть, це вплинуло б на театральний процес в Україні, сформувало б базу для порівнянь. Відповідально заявляю, що в сенсі акторської майстерності, професіоналізму режисерів український театр перебуває на європейському рівні. Щодо технічного забезпечення, економіки театру — це «совок — совком». Та найголовніше, аби безвіз внутрішній і зовнішній сприяв виявленню та підвищенню рівня соціальної культури.
«ПАТРІОТИЗМ — ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»
Антон СЕСТРIЦИН, університет Карлтон, Оттава:
— Ми нещодавно мали дискусію з журналістами про важливість громадянської позиції серед журналістів. Тобто, чи має журналіст тотально себе відокремити, під час того, як Росія окупувала частину нашої території, і бути цілком незалежною людиною при висвітленні якихось новин. Чи мають актори театру публічно висвітлювати свою громадянську позицію чи політиці у цьому середовищі немає місця?
О. К.: — Патріотизм доволі часто скочувався до націоналізму. І нічого небезпечнішого від демократії немає, але й кращого не придумали. На чому точно потрібно зосередити увагу, то це на поширенні інтернету. На мій погляд, з нього починається новий цивілізаційний виток, а може, взагалі історія нової цивілізації. Держава, як інститут, в усьому світі дедалі яскравіше демонструє свою застарілість, невправність. В інтернеті вже й гроші свої, торгівля набагато ефективніша і, найголовніше, починають з’являтися засоби дотримання в інтернеті норм моралі. Головне випробування інтернетом — це особиста відповідальність, скажу навіть, індивідувальний патріотизм. Знайти рецепт «коктейлю Молотова» — не проблема. За яким правом, з якою метою — оце питання.
Отже, патріотизм — це відповідальність. Формування націй відбулося не дуже давно. Це не те, що народилося з людиною, але те, що допомогло її самоусвідомленню. Категорія «нація» зараз так б’ється за самозбереження, що стає провокатором конфліктів, перепоною до порозуміння, і, на мій погляд, епітети «історично сформована», «політична», «географічна» та інше має перейти виключно у культурний вимір, тобто стати у пригоді збереженню неповторності і водночас розвитку спільності. Сьогодні для мене питання нації дуже складне. Хоча й ми продовжуємо доволі спрощено говорити про національну мову, національну культуру. Якщо ми люди світу, то наш патріотизм має бути спрямований на те, аби усім людям у всьому світі було добре жити. Добре жити — це коли повага до кожної особистості є загальним пріоритетом.
І тому, якщо у світових процесах ми знаходимо те, що вище егоїстичного, вузьких тимчасових ситуацій, тоді, я вважаю, ми чинимо патріотично. В цьому сенсі нині відбувається війна не з Росією, і не з росіянами, а з конкретними людьми, які сьогодні там при владі. Чи вони її захопили, чи це справді влада народу, оце питання.
Це війна з Путіним, путінською Росією. А позицію свою митці доводять виступами перед захисниками вітчизни.
«ДУМКИ МАЮТЬ БУТИ І ГЛИБОКИМИ, І ДОСТУПНИМИ ВОДНОЧАС»
Любов РИБАЛКО, ОНУ ім. I.I.Мечникова:
— Ви тривалий час керували фестивалем «Київ Травневий», особливістю якого був «вихід» театрального життя у вуличну площину. Чи є такі тенденції у європейському культурному просторі? Як, на ваш погляд, можна ошляхетнити міське культурне середовище? Яку роль у цьому може зіграти театр?
О. К.: — Ми запрошували колективи, які представляли такий жанр, як вуличний театр. Зазвичай ці театри фінансуються мерією міста, на них не продаються квитки. Є окремо вуличні фестивалі. Наприклад, львівський театр «Воскресіння» постійно бере участь у польських вуличних заходах. Вуличні вистави популярні по всьому світу, дуже багато роблять для створення неповторної атмосфери. Саме завдяки вуличним дійствам формуються яскравість характеру спільноти. Цим привабливі і зрозумілі одесити, львів’яни, парижани... З киянами поки що складно. В чому неповторність цієї спільноти? Відчуття єдності, характер близькості у стосунках містян, у ставленні до гостей — це не тільки плід розважальних та пізнавальних заходів, це також філософські підходи до розуміння людини і світу. Оскільки на вулиці аудиторія протягом тривалого часу не здатна утримувати увагу, то ідеї вуличних дійств, масових заходів мають бути і глибокими, і доступними водночас. На «Київ Травневий» мені свого часу вдалося запросити італійський театр Silence, знаний в усьому світі. Це актори, які себе гримують білою глиною, а тоді йдуть вулицею, і якщо щось видається їм вартим уваги, вони без слів створюють якусь композицію, скульптурно застигають у ній. Кумедно було дивитися, як навпроти нашої мерії на Хрещатику вони створили щось подібне до «Лаокоона» з купою дочок і синів. Так, історія з вуличними театрами і театралізацією життя, його естетизацією в усьому світі має місце. Інша річ, наскільки вона проникає у сутність громадянина. Але розуміймо, друзі, що не можна врятувати світ, не змінивши його.
Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики «Дня» проходила за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.
