Режисер Київського театру драми і комедії Тамара Трунова нещодавно випустила в рідному театрі «Безприданницю. Версія» за п’єсою Олександра Островського, в Національній опері України — «Служницю-пані» Дж. Перголезі, минулого тижня в Молодому театрі поставила «Саша, винеси сміття» Наталії Ворожбит, а нині готує прем’єру в Національній опереті — «Під небом синім» Девіда Елдріджа. Попереду — запрошення ще до кількох українських театрів і постановка п’єси британського драматурга у Манчестері про Голодомор. Тамара Трунова — один із найпомітніших режисерів покоління 30-річних, яких уже якось незручно таврувати визначенням «молоді». Адже справа не у віці, а в досвіді...
«ДЛЯ МЕНЕ НЕ ІСНУЄ «ТРЕБА» АБО «АКТУАЛЬНО»
— Ти ставиш переважно сучасних драматургів, як обираєш тексти?
— На зовнішнє «замовлення» я не реагую. Для мене не існує «треба» або «актуально». Якщо тільки це не збігається з моїм особистим інтересом до теми або певного типу героїв. Особистий біль притягує той чи інший текст, і через нього я транслюю себе. От як із п’єсою «Саша, винеси сміття». На нашому віку, на жаль, цей текст не перестане бути актуальним. У п’єсі є передчуття війни, є сама війна, і потім є довге відлуння катастрофи... Цей текст Наталії Ворожбит став для мене якимось Еверестом: у ньому гігантський потенціал. П’єса в мені залишає таке відчуття, ніби виходиш із дому і раптом бачиш, що на всіх нас насувається нереальних розмірів цунамі. І ось є секунда розуміння, в який момент ти присутній, одночасне усвідомлення і страху смерті, і краси смерті, і величі моменту, а головне — усвідомлення своїх реальних розмірів у цьому всесвіті.
І водночас у п’єсі багато моментів, скажімо, некомпліментарних для українців. Але Наташа Ворожбит навіть про наші недоліки пише з величезною любов’ю, з розумінням і причетністю... Якби була можливість, я б цей текст не дуже великий розгорнула на чотиригодинну виставу. Інша справа, що сьогодні глядач не хоче дивитися довго. Він хоче дивитися глибоко і коротко.
— Як проходили репетиції «Саші...», адже все немає рятівної дистанції?
— Я не випитувала позицію акторів, але все висить у повітрі. П’єса якраз не змушує на прямі прояви, там є інше — відчуття війни за спиною... І все одно ми розуміємо, що ми по одну лінію фронту з тими, хто зараз там. У нас не було відчуття, що ми балуємося і граємося в якісь ігри, перечікуючи щось, відволікаємо себе від реального життя.
Напевно, треба думати і говорити, що театр відбувається в момент вистави, коли є глядацьке дихання і «зворотний зв’язок» із залом... Але мені здається, все-таки вистава — це вже оболонка того обміну енергіями, думками, тієї суті, яка народжується на репетиціях. Наприклад, на репетиції ми можемо собі дозволити раптом заговорити про щось особисте. Так ми обмінюємося якимось безцінним досвідом, який і становитиме клітини майбутнього театру. Для мене театр стовідсотково вимірюється в людино-одиницях. Бачу лише близькість і тепло людське. І коли я принесла п’єсу Андрію Білоусу (художній керівник Молодого театру. — І. Ч.), я вже знала, кого проситиму у виставу акторів Вікторію Авдєєнко, Валерія Легіна й Анастасію Євтушенко. Я вже давно пропоную п’єси, знаючи розподіл. Я бачила Катю — вона у мене в центрі — і це Вікторія Авдєєнко. Катя — це жінка, яка без перебільшення на плечах тримає світ. Багато в чому завдяки таким, як вона, Україна продовжує бути.
ОДНА З ОСТАННІХ ПОСТАНОВОК Т. ТРУНОВОЇ — ДРАМА «САША, ВИНЕСИ СМІТТЯ» В МОЛОДОМУ ТЕАТРІ. НА ФОТО ВИКОНАВЦІ ГОЛОВНИХ РОЛЕЙ: ВАЛЕРІЙ ЛЕГІН (САША), АНАСТАСІЯ ЄВТУШЕНКО (ОКСАНА) І ВІКТОРІЯ АВДЄЄНКО (КАТЯ)
— Ти паралельно із «Сашею...» працювала над кардинально іншою за жанром і настроєм п’єсою «Під небом синім» Девіда Елдріджа в Театрі оперети. Важко було поєднувати?
— Неважко. Навпаки — комфортно. Тому що мене це перемикання, напевно, й рятувало. Але якщо вже зовсім чесно: те, що я роблю в опереті, — не так далеко від «Саші...». Я маю на увазі не жанр чи мову, а саму людську невлаштованість. Ми ж усі живемо так: ти зробив один крок і заніс ногу для другого кроку, а земля вже пішла з-під ніг. Контраст допомагає, тому що доповнює. Тільки ті персонажі, які в опереті, вони ще не знають війни, вони ще мають розкіш займатися одне одним.
І якщо озирнутися назад, пригадати мої вистави: «Лєну» Діми Левицького, «Близькість» Патріка Марбера, «Дві пані у бік півночі» П’єра Нотта і далі — розумію, що окрім інших тем, я відпрацьовую важливу для себе тему смерті. Я не могла по-справжньому з нею змиритися, я її «підгортала» з усіх боків. Я намагалася її прийняти, як безвихідь. І раптом на «Саші...» у мене відбулось усвідомлення того, що смерть — це частина життя, а не перехід в інший стан. Смерть — це продовження життя...
«НЕ ВИЗНАВАТИ В РЕЖИСУРІ РЕМЕСЛА»
— Як складалася твоя режисерська кар’єра, ти задоволена?
— Я задоволена тим, що мені не доводилося брехати. Що обставини і люди, передусім Едуард Маркович Митницький (художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. — І. Ч.), були щодо до мене налаштовані з великою довірою і навіть ласкою, тому мала можливість не робити, чого я не хочу. Я довго мала можливість, і досі це триває, не визнавати в режисурі ремесла. І мені дуже подобається, що я, залишаючись у професії, не працюю на «конвеєрі». Що мені не доводиться йти на якісь компроміси, гнатися за гонораром...
— Чи думала ти про свій театр?
— Останній рік мене дуже сильно змінив. Я зрозуміла, що коридор моїх інтересів у мистецтві досить вузький, і мені хотілося б почуватися в цьому вузькому коридорі в безпеці. А це може забезпечити лише наявність поруч друзів, однодумців, із якими ми рухатимемося в цікавому і важливому для нас напрямі. У мене насправді вкрай полярні відчуття. З одного боку, я бачу якусь безвихідність і трагічність ситуації, адже практично неможливо створити свій театр з нуля. З іншого боку, я вірю в якесь диво.
Зараз моя совість чиста, тому що втілюю на сцені те, що відчуваю, і займаюся тим, що я дуже сильно люблю. Обожнюю як репетиційний період, так справжню близькість з акторами, спроби розгадування тексту, як тривалу репетицію, зустрічі поза театром. Це становить моє життя. Тому вірю: якщо є ця конструктивна, творча енергія, то вона, можливо, раптом у щось організовується.
— А чому ти не подаєшся на конкурси керівників театрів?
— Не беру участі в конкурсах, тому що в них не вірю. Та не лише у цьому справа. Зустріти справжній колектив у театрі у наш час дуже важко. В більшості випадків люди тримаються за театр двома руками з якоїсь надто прозаїчної причини. Багато хто сьогодні спекулює театром, заводить його, як безкоштовну коханку. Тому я не вірю в колективи, в яких не розгледіти ні поривів, ні руху, і всі зацікавлені лише в одному: якомога довше зберігати звичний для них стан речей.
— У чому ти бачиш місію театру, хоч як би пафосно це звучало?
— Мені здається, що ми робимо важливу справу: ми прогнозуємо і попереджаємо. Адже тільки герої вирішують проблему в її піку. А театр займається тим, що він наважується передбачати, що може бути так чи інакше. Справжній театр чуйний, він уміє прислухатися і бачити на три кроки вперед. Інакше кажучи, театр не рятує від проблем. А я, наприклад, не хочу говорити про те, що було позавчора. У театрі мені хочеться запобігати... або знеболювати.
Виставу «Саша, винеси сміття» можна буде побачити 22 лютого.
