Проект пройшов під назвою «Наш час» («Жити», «Обережно: крихке!» і «На друзки...»). Постановник — французький режисер Веніамін Гійоменко. Він приїхав в Україну більше п’яти років тому, щоб познайомитися з нашою культурою. У результаті йому вдалося зав’язати творчі стосунки з Центром ім. Л. Курбаса та перформативною групою І. Т. ПЕР (International Ukrainian Theatre PERforming Group). Наслідком їхньої чотирьохрічної співпраці став цей триптих, створений за участю французької театральної компанії Cie Sens Dessous Dessus (Париж) і підтримки Посольства Франції та Французького Інституту в Україні.
«Наш час» — це пластично-музичне дійство меланхолійного характеру. Кожна вистава складається з кількох окремих замальовок, тематично особливо не зв’язаних між собою. За формою вони нагадують сни-марення чи спогади, що поєднанні спільною ідеєю змалювати проблеми й переживання, які торкаються майже кожної сучасної людини. Чіткого сюжету та словесного супроводу в історіях практично немає, тому глядач наче тримає в руках комп’ютерну мишку і сам обирає, про що кожна оповідь, спираючись на власний життєвий досвід. Тут можна простежити питання народжуваності й смертності, пошук другої половинки та зануритися у проблеми сімейних стосунків, торкнутися теми війни, зради, помсти, політичної залежності. І хоча прозорого натяку на певну націю у виставі немає, здалося, що саме українців змалював режисер. Ймовірно, В. Гійоменко вирішив поєднати всі свої враження за час перебування у нашій країні у портрет-триптих. У результаті вийшла специфічна пластична «елегія про українців», своєрідний погляд на Україну «французькими» очима.
З іронією було показано процес появи людини на світ, який можна скомпонувати у яскравий ланцюжок подій: жагуче зачаття — тест на вагітність + токсикоз — банка з солоними огірками — щомісячний журнал «Мой ребенок» — в’язання приданого — пологи і народження дитини — щасливі батьки з дитячим візком. І зовсім іншого, драматичного характеру набуває ця історія, коли другим «пунктом» у ланцюжку стає аборт. Ця тема залишається актуальною для нашої країни, адже згідно зі статистикою, за минулий рік близько 20% українок переривали вагітність.
Режисер не оминув й історичні віхи, що пережив наш народ, зокрема Голодомор й війни, провівши паралелі з сьогоденням. Іншими словами, як ми уміємо ділити людей на «своїх» і «чужих», які тваринницькі інстинкти у нас прокидаються щодо ближнього. У сатиричному ключі В. Гійоменко змалював нашу владу, яка з року в рік обіцяє, говорить, підбадьорює і знову обіцяє... А народ слухає, працює і голосує, голосує й голосує...
Тема кохання є незамінною у будь-якій виставі. Дві замальовки з вистави «Жити» підтверджували безкінечну спрагу кожної людини до взаємних почуттів. У першій історії виконавці зізнавалися одне одному в коханні на різних мовах й періодично, з розбігу, просто кидалися в обійми у хрестоподібному вигляді. У такому рішенні можна прочитати одразу два значення: одне — спрагле бажання знайти свою другу половинку, інше — коли кохані поєднуються, хтось стає міхоношею, а хтось — тягарем.
Друга історія підкреслювала нашу зацикленість на дріб’язкових проблемах, про наше палке прагнення мчати в ногу з часом й одночасно про нашу душевну сліпоту і небажання бачити тих, хто нас оточує. Говорячи цілодобово по телефону, «залипаючи» у телевізорі чи комп’ютері, ми втрачаємо час, «вириваємо» сторінки з книги життя, а головне — ігноруємо близьких. І тільки коли всі «зв’язки» з віртуальним світом «перериваються», люди стають по-справжньому щасливими.
І хоча сама постановка В. Гійоменка не викликала шквалу емоцій та місцями трохи нагадувала репетиційний процес, все ж після перегляду захотілося приїхати якнайшвидше додому й обійняти рідних серцю людей. Адже «турбуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне», як стверджував Платон. Це і намагалися відобразити творці триптиху «Наш час».
