Про корифея Російської драми своїми спогадами з читачами «Дня» ділиться Олег Комаров, відомий київський актор Театру ім. Лесі Українки, автор телепередачі «Театральні зустрічі» на каналі «Культура». Ця розповідь — скорочений розділ нової книги Олега Васильовича, в якій ідеться про легендарних майстрів української сцени...
Юрій Лавров народився в Петербурзі в родині вчителя грецької й латинської мов. Незабаром батько Лаврова став директором гімназії. Наприкінці 1917 року сім’я Лаврових розпалася. Батько емігрував за кордон, а мати й четверо дітей залишилися без засобів для існування. Юрію довелося покинути навчання і почати працювати: спершу кур’єром у Союзі працівників водного транспорту, згодом підмайстром у трунаря, потім помічником слюсаря. У 1919 році Юрій суміщав роботу продавця у хлібній лавці і виступав у допоміжному складі Большого драматичного театру. Першу епізодичну роль Лавров зіграв у спектаклі «Рваний плащ». Юрій вийшов на сцену замість актора, який занедужав. Це був початок. Зійшовши зі сцени, він зустрівся з головним режисером театру — Лаврентьєвим, який обійняв хлопця за плечі і сказав: «Ну, Лавруша, з тебе будуть люди»... У 1938 році Лавров надіслав листа до Києва художньому керівнику Російського драматичного театру Костянтину Павловичу Хохлову, з яким працював до цього в Петрограді, пародіюючи початок оповідання Антона Чехова «Ванька»: «Милый дедушка, Константин Павлович! Поздравляю вас с Рождеством и желаю всего от Господа Бога! Нет у меня ни отца, ни матери. Ты один у меня остался, сделай милостыню, возьми меня отсюда. Пожалей ты меня, сиротину несчастную»... І Хохлов запросив Лаврова до Київського театру. Цього ж року Костянтин Павлович поставив виставу «Кам’яний володар». Роль Дон Жуана грав Юрій Лавров. Ця вистава — визначна подія в культурному житті України, після якої Київський російський театр став називатися імені Лесі Українки... Після початку Другої світової війни трупа театру евакуювалася — частина до Середньої Азії, частина до Західного Сибіру. Юрій Сергійович прийшов до головного режисера театру Південно-Західного фронту Бенедикта Наумовича Норда, який згадував: «Юрій Сергійович звернувся: «Я прийшов просити вас, щоб мене взяли до трупи вашого театру, який обслуговуватиме частини нашого театру. Я хочу працювати у вашому театрі, тому що не можу відсиджуватися в тилу, коли йде така війна».
«ЛАВРУШНИКИ»
За роки роботи в Театрі ім. Лесі Українки Лавров зіграв багато ролей, з яких особливо пам’ятні Дон Жуан і Командор у «Кам’яному володарі», Ріварес в «Оводі», Обрєзков у «Живому трупі», Новіков у «Палаті», Філіп у «Дон Карлосі» та інші. Очевидно, від батька Юрій Сергійович успадкував гени педагога. Він щонеділі зустрічався з молоддю Театру ім. Лесі Українки, до того ж упродовж досить тривалого часу. Лавров розповідав цікаві, повчальні історії зі свого життя, про зустрічі з відомими людьми, ділився досвідом з молодими колегами. Ці зібрання жартівливо називалися «лаврушниками». Я познайомився з Юрієм Сергійовичем улітку 1966 року, після того, як худрада Театру ім. Лесі Українки, очолювана в.о. головного режисера Лавровим, проглянула мою роботу у сценах із телевистави за п’єсою Назима Хікмета «Перший день свята» режисера В. Чубасова, де я грав роль Фіруза. Юрій Сергійович сказав: «Олегу Васильовичу (звернувшись до мене по імені й по батькові, і так само звертаючись до мене завжди), вас прийнято до нашої трупи на ролі гротесково-психологічного плану. Бажаю плідної роботи й успіху». Але разом нам попрацювати не довелося: Лавров пішов на пенсію. Хоча в театрі часто бував, не пропускав жодної прем’єри, ділився своїми враженнями з акторами.
«А ХТО Ж ТОДІ Я?»
Хочеться сказати кілька слів про гумор Юрія Сергійовича. З 13 років кинутий долею у вир життя, він зі своїм іронічним розумом, без жодної підтримки, пізнавши життя не з парадного ходу, зазнавши непривабливих й таких, що спотворюють людину, сторін життя, які не змінили, не роздавили його, а лише зміцнили, примусили вдягнути на себе захисну броню іронії, сарказму, маску баламутства. Юрій Сергійович Лавров любив товариство дотепних, привабливих жінок. Вони надихали його, служили каталізатором його своєрідного, незвичайного, парадоксального гумору. Вони підігрівали в ньому гру розуму. Наприклад, Надія Петрівна Батурина, народна артистка України, а тоді — просто молода і дуже приваблива актриса, яку Юрій Сергійович інакше як принцесою Надін і не називав (вона була його партнеркою у виставі «Дон Карлос», де він грав короля Філіпа, а Батурина — принцесу Ебболі). Так от, якось Надія Петрівна мені розповідала, що одного разу Юрій Сергійович надіслав їй вітальну листівку з днем народження. А варто зазначити, що її чоловік, Валентин Дмитрович Тимофєєв, був тривалий час головним редактором репертуарної колегії міністерства культури. І як люди освічені та цікаві вони щорічно відвідували з туристичними групами різні зарубіжні країни. І до привітання Юрій Сергійович додає: «P.S. Принцесо Надін, ви вже, нарешті, розорили міністерство культури?» У мене складається таке враження, що своєрідний гумор Юрія Сергійовича був результатом не заздалегідь вигаданих заготовок або історій — ні! Він так мислив. Так само природно, як дихати, було для нього фонтанувати одну парадоксальну ситуацію за іншою... Якось на лавці біля ґанку старого службового входу театру сидять Лавров і Халатов. Поряд на тротуарі стоїть молода мама, вона притискає до грудей своє немовля, яке заходиться в плачу. Лавров говорить: «Міняю своє щасливе життя на його трагедію»...
Одного разу на виставі «Світанок над морем» актор, який грав Котовського, повинен був підійти до Лаврова, який грав Смирнова-Ласточкіна, і сказати: «Я — Котовський». А Лавров мав відповісти: «Я — Ласточкін», піднятися і піти за Котовським зі сцени. І ось, на одній виставі, актор, який грав Котовського, підійшов до Лаврова і сказав: «Я — Ласточкін». Після чого серйозно і поважно попрямував за лаштунки. Юрій Лавров вийшов на авансцену і геть здивований запитав у глядача: «А хто ж тоді я?» Завіса кінця першого акту звільнила глядачів від необхідності відповідати на це запитання...
У виставі «Пісня під зірками» художнику вдалося настільки вражаюче організувати на сцені пожежу барака, що навіть щоразу в глядацькому залі лунали оплески. Юрій Сергійович, який стояв за лаштунками перед виходом на сцену, іноді промовляв: «Якби горіла будівля ЦК, оплески були б значно гучнішими».
Я пам’ятаю жовтень 1976 року, коли відзначали 50-річний ювілей нашого театру. На сцені лави, поставлені амфітеатром, і кожний наступний ряд вищій за попередній. На лавах сидить уся трупа. Було багато різних виступів. Але мені запам’ятався один. Чутно дзвони. На сцену виходить Юрій Сергійович Лавров в елегантному костюмі, що витончено облягав його струнку фігуру. Колір костюма — синьо-чорний, білосніжний, накрохмалений комірець сорочки. Усе це зі сріблом волосся і жовтизною обличчя створювало враження нереальності, точніше враження, що людина — поза реальністю сучасності, сьогоднішнього побуту. Це прийшла інша епоха, інший духовний світ, а дзвін лише підсилював це враження.
— Весняне небо, темно-синє, як у дитинстві, — починає Юрій Сергійович зачаровувати зал ароматним, як прекрасні вірші, дивовижно ємним текстом монологу Рощіна з інсценування Олексія Толстого «Ходіння по муках» (актор не прикрашає текст, скупо передає картини з трагізмом людини, яку викинули разом із минулим з цього життя, чутно, як шумлять дерева в саду). — На стільці біля дерев’яного ліжечка лежить нова сатинетова сорочка — блакитна в горошину. Від неї пахне неділею. З коридору чути голос матері: «Вадиме, ти скоро?» І цей милий покійний голос лунає крізь усе моє життя благополуччям і щастям. Вона цілує мене, виймає зі свого волосся гребінь і причісує мені голову. «Ну ось, тепер добре, поїдемо». Трійка мчить, от уже і широка вулиця села, біла огорожа церкви. Зелена лука, дрібно розквітлі берізки, під ними хрести, що покосилися, горбики. Моя батьківщина... Нічого цього більше немає, не повториться. Хлопчик у сатинетовій сорочці став убивцею...
Останню фразу Лавров вимовляє так, що я відчув, як мурашки пробігли по тілу. Потім хвилинна пауза, глядач немов закам’янів від цієї магії і раптом — вибух оплесків.
АКТОРСЬКА ДИНАСТІЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
В останні роки життя серце особливо турбувало Юрія Сергійовича. І одного разу, коли сталася чергова зупинка серця, молода лікар «швидкої допомоги» буквально витягла Лаврова з обіймів «кістлявої», як іноді висловлювався сам Юрій Сергійович. Його везли до лікарні, а актор складав вірші, сповнені дотепності й самоіронії, які присвятив своїй рятівниці. От зразок того, як можна використати кожну хвилину решти життя. Лавровське серце було в нікудишньому, плачевному, навіть катастрофічному стані, він відчував і розумів це, а його хоробра душа не сумувала і намагалася заповнити грою розуму залишений час життя...
Улітку 1980 року я відпочивав у Миргороді. Після заняття лікувальною фізкультурою я переодягався в роздягальні і раптом побачив, що зі шпальти зім’ятої газети «Вечірнього Києва», в яку були загорнуті кеди сусіда, на мене дивиться Юрій Сергійович... у траурній рамці. Я опустився на коліна, щоб роздивитися пом’яту газету і переконатися — це помилка, траурної рамки немає, мені просто здалося. Але, на жаль, помилки не було... Юрій Сергійович Лавров похований у Києві на Байковому кладовищі, а акторську династію продовжує його син Кирило Юрійович Лавров, який свої перші кроки в професії робив у Києві, в Театрі ім. Лесі Українки, а нині є художнім керівником БДТ (на тих підмостках дебютував його батько)...
