Нагадаємо, через пандемією COVID-19 митцям довелося кардинально змінювати свої плани та репертуарну афішу, але, попри карантині заходи, хай і в зміненому форматі, все ж вдалося провести ІІІ Всеукраїнський театральний фестиваль-премію «ГРА», який започаткувала Національна спілка театральних діячів України.
На початку грудня були названі переможці конкурсу (див. https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/svyato-u-foyye). Проте через зрозумілі причини, організаційній комітет прийняв рішення відмовитися від підсумкового фестивального тижня в Києві. Тож сім найкращих вистав-переможниць із шести міст України цього року були позбавлені можливості гастролей до столиці.
Публікуючи рецензії авторів «Дня» на ці постановки, ми сподіваємось умотивувати вас планувати свої подорожі Україною по закінченні карантину, згідно з цією «дорожньою мапою» найкращих театральних вистав. Можливо, тоді вечори в Харкові, Одесі, Львові, Сумах, Полтаві, Івано-Франківську стануть більш яскравими й емоційно виразними.
МАРШРУТ №1. СУМИ — ВИСТАВА «ПЕР ГЮНТ»
У нашій новітній театральній історії п’єса Генріка Ібсена «Пер Гюнт» до своєї появи в Сумському національному академічному театрі драми та музичної комедії ім.Михайла Щепкіна, мала втілення здебільшого в хореографії та пластиці, спираючись, звісно, на геніальну музику Едварда Гріга. В Донбас-Опера, в Харківській опері, в Криворізькому театрі «Академія руху». Плюс — знаменита вистава-концерт диригента Романа Кофмана в Національній філармонії України, поставлена 1980-го спільно з режисером Борисом Еріним, у якій головну роль грав Микола Рушковський, а всі п’ять жіночих виконувала Ада Роговцева. Тобто жодної драматичної вистави! І раптом час затребував цього героя: 2019 рік — Суми, 2021 рік — очікуємо «Пер Гюнта» на легендарній сцені франківців. І в Сумах, і в Києві до цієї п’єси звертаються саме молоді режисери — герої нашого театрального часу: Роман Козак (Суми) та Іван Уривський (Київ).
Загальновідомий літературно-критичний стереотип про те, що «в образі Пера Гюнта Генрік Ібсен зобразив типову людину XIX століття». Тобто «героя нашого часу». Але ж тексти і герої Ібсена позачасові і нині звучать особливо актуально. В тих же сумчан майже слідом за «Пер Гюнтом» у афіші з’являється «Гедда Габлер». Цікаво, що і пару головних героїв грають ті самі артисти — Сольвейг і Гедда Габлер — Діана Каландарішвілі, Пер-Гюнт і Йорган Тесман — Владислав Писарев.
Пер Гюнт витканий з протиріч, загадок людської природи, мітів і казок, трагедій людства й драми індивідуальності, фантазій і реальності, поезії і романтизму, природи й екзистенції, калейдоскопу подій і пригод, гротеску і людської комедії, бажань і можливостей, способу життя сьогоднішнім днем і капітуляції перед обставинами, загального і приватного, сили і слабкості, загальноприйнятного і революційного... Можна продовжувати і продовжувати, настільки цей герой і п’єса — всеоб’ємні.
«Пер Гюнт» нам потрібний на сцені, адже те, що не читалося раніше — вийшло на поверхню або навпаки — нарешті повернулося до тієї суті і філософії, які вклав у свої тексти драматург. Сьогодні, насправді, важко прочитати цю брилу з п’яти актів, але надзвичайно цікаво подивитись у трактовці молодого режисера, що не боїться кількості сенсів й глибин мотивацій. А ще послухати, чи не вперше, в соковитому українському перекладі 1921 року Миколи Голубця — історика, архівіста, поета, прозаїка, публіциста.
Отже, у виставі Козака — Пер Гюнт був парубок моторний і хлопець хоч куди. У виконанні надзвичайно рухливого в усіх сенсах актора Владислава Писарева він вийшов сучасним, «читабельним», позбавленим пафосу класичних трактувань. Пер Гюнту Писарева — Козака — співчуваєш, спостерігаєш за ним, розумієш його і тебе «ковбасить» і кидає разом з ним. Світ цього героя — швидкісний, як і наш час, повний безкінечних пошуків самого себе, як у кожного з нас.
Режисер, сценограф і «пан музичний оформлювач» у одній особі — Роман Козак використовує і свою фантазію на всі сто і потенціал трупи на всі двісті.
Дерево, вода, млин, труна, джинсова тканина, бавовна, шкіра, білий, насичений синій, світло й тінь, орнамент і скандинавські руни, оголене тіло, «дикі танці» і... свобода.
Вона в усьому. В розумному скороченні тексту. У вільному виборі музично-ритмічного тла, що вдало створює атмосферу, заповнює текстові і смислові павзи, розмежовує сцени й підкреслює коди. В дієвій, функціональній, яскравій, образній пластиці, простягнутій крізь всю виставу Сергієм Великодним — аж до ефектно поставлених поклонів. У відсутності страху показати жіноче й чоловіче тіло — не задля залучення випадкового глядача (дивись креативну афішу), а задля повернення первісних сенсів. Тіла, як ще одного інструмента для створення образу вистави. Адже життя людини в усі часи в усіх народів складається з простих і часом примітивних речей: влада, гроші, секс, хіть, лінь. І водночас: життя, смерть, свобода, поезія, природа, сталість, любов, зрада, вірність, брехня, істина, бруд, очищення.
Козак вміло візуалізує ці поняття: Сольвейг у дверях старого млина-дому, як символу правдивого життя, яким мав би жити Пер Гюнт, якби він був звичайною людиною. Млина як символу того, що життя перемеле будь-кого і будь-що. Бочка, з водою, в якій купають, очищують, «хрестять» Пер Гюнта. Схил, з якого все і герой котяться вниз чи навпаки гора, якою син, мати — тягнуть труну: viam supervadet vadens... Гамівна сорочка для Пророка, вітрило для подорожей по життю і водночас покривало для любовних утіх. Цибуля — «нема ядра в цибулі — тільки шкура». Образ Відливника, Гудзикаря (інфернально елегантний Роман Козак) — чи то Капелюшника з «Аліси в Країні див», чи то диявола, чи Петра на воротах у Пекло — контрапунктом через усю виставу, а не як у п’єсі — лише в фіналі.
Потужний образ матері, що проєктується на Сольвейг буквально за Ібсеном, який казав, що «жінка — наймогутніша в світі істота, і від неї залежить направляти чоловіка туди, куди його хоче повести Господь Бог». Козак починає дійство діалогом матері і сина: вона його сварить, любить, пестить, навчає і повчає й штани одягає — все разом. Вона ж Мати. Фінал вистави — знов Мати і Син: перемололося багато, але ніжність, довіра, любов, не розірваність цієї вічної пуповини Пер Гюнта — все лишилося. Через його життя пройшло багато жінок — їхніх різних іпостасей, але ж насправді існує лише одна Жінка, точніше Вічна Жіночність, уособленням якої у виставі щепкінців дуже виразно, постійним лейтмотивом виступають саме Оза і Сольвейг.
Цікаво, що Сольвейг у виставі не багато. Її функція тут — символічна. Якщо мати в прочитанні Наталії Дехти — жива, проста, близька і водночас сильна північна жінка, майже міфологема «Велика Мати», то Сольвейг — муза Пера Гюнта. Жінка, яка «живе, чекаючи», Вічна Жіночність. Вона зберегла образ Пера Гюнта, тим самим врятувавши його. Так, Гюнт завжди перебуває під заступництвом цієї Вічної Жіночності.
Ще одна важлива реперна точка вистави — образ Царя Броза, адже він уособлює темні сторони особистості Пера — лінь, самозакоханість, марнославство, егоїзм, хіть. Концентроване втілення всього низького в людині. Актор Олександр Середа грає його колоритно, пізнавано і глядач бачить такого собі «троля в законі».
Режисеру вдалося розподілити і зберегти баланс між класичним підходом до знаменитого драматургічного тексту і сучасною трактовкою, яка донесла кількість і якість ібсенівських сентенцій до глядача. Акторський ансамбль чудово витримав темп і відчув ритм, збігся з часом й почув режисера в деталях. У яких, як відомо, криється диявол.
Музиканти знаменитої норвезької рок-групи Fight the Fight, які зробили свою версію «Танцю Анітри» влучно підмітили: «Якби Пер Гюнт був реальною людиною і нашим сучасником, у нього, напевно, було б своє телешоу. І воно було б краще, ніж у Кардашьян». Вистава ж Сумського театру не заграючи з глядачем абсолютно впевнено витягує його з умовного дивану й затягує в прекрасний, повний символів і рефлексій уявний світ. У якому так багато реального життя.
