Цікаво спостерігати, з яким настроєм, у якому творчому
стані художники готуються вступити у нове непізнане століття. Багато хто
причаївся і просто чекає. Блудов же, описуючи природний рух життя, раптом
відчув необхідність символічного уточнення власних думок і образів. Колись
його загадкові літери і знаки відігравали якусь важку роль, відсували все
інше зображення за межі полотна, залишаючись його повними господарями,
і царювали, не усвідомлюючи власної композиційно-групової самотності. Ті,
минулі роботи були надзвичайно цікаві своїм неясним зв'язком зі світом
азіатсько-шахового мислення: символи розставлені для гри, яка не повинна
відбутися. Правила гри і право ходу належали тільки художнику. І ось тепер,
через 6—7 років після того періоду в експозиції під невипадковою назвою
«Текстуалії» повертаються ті ж символи і знаки, але повертаються вони іншими,
немов блудні діти самого художника. Вони не рвуться на перший план, а,
намагаючись не порушити загальної гармонії, шукають саме своїх місць. А
знаходячи, додають картині ще більшої недомовленості, хоч створюється ілюзія,
що сам художник цілком щиро хоче пояснити глядачеві свої образи та ідеї.
Він навіть мовби дає нам на ознайомлення свою чисту азбуку в роботах «Сторінки
і знаки» та «Відкрита книга». Дає нам і можливість спробувати зрозуміти
його ставлення до цифр — «Білі сни», «Люди з далеких країн». Після цього
можна вже спробувати «прочитати» прекрасні, як на мій погляд, роботи —
«Небо над курганом» і «Вечірня посудина». Та все ж головне запитання при
цьому залишається — а чи варто намагатися «прочитати» те, що існує в настільки
самодостатньому і цілісному вигляді? Що це — гра, загадка, код чи така
декоративна магія? Особисто для мене це вже не важливо.
На виставці є робота із співзвучною нашому часу назвою
— «Ковбаса». Вона об'єднала раптом на абсолютно новому рівні витончену
естетику ліній і барв облагородженого предметного світу художника із сутнісно
чужим цьому світові символом бідняцького щастя. Якщо, не бачачи самої картини,
спробувати її собі уявити, то уява намалює деяку постмодерністську карикатуру,
але, споглядаючи саму роботу, розумієш, що світ, зображений на ній, єдиний,
цілісний і гармонійний. Є в ньому аристократичне благополуччя духу та побуту,
і в кожного в руці є своя маленька ковбаска, така ж природна і доречна,
як люльки у персонажів з картин «малих голландців». Досить добре знаючи
творчість Андрія Блудова, я легко уявив би собі цілу серію таких робіт
з властивими йому назвами на кшталт: «Ті, що несуть ковбасу». Проте він
обережний і точний. І тому навіть ця робота з першого погляду стилістично
і настроєво не відрізняється від інших полотен. Вона — просто складова
частина зображеного світу, світу Андрія Блудова. І світ цей запрошує глядача
всередину. Запрошує іти «Услід за зникаючою райдугою». Є на виставці робота
і з такою невипадковою назвою.
