Після трансляції концерту на честь інавгурації Президента України Віктора Ющенка увагу багатьох шанувальників класики привернув Дмитро Попов. Він заспівав народну пісню «Чорнії брови, карії очі». А ще — у складі тріо тенорів Національної опери України разом зі своїми колегами Олександром Дяченком і Олександром Гурцом та зведеним хором і Національним симфонічним оркестром виконав фінал опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Незважаючи на молодий вік — усього 24 роки — Дмитро Попов має неабиякий творчий доробок: він уже заслужений артист України, багато гастролював по Європі. А нещодавно виступав у Лондонській Королівській опері Конвент-Гарден.
Наша країна традиційно славиться ліричними тенорами. А Італію прийнято вважати батьківщиною драматичних тенорів. І тому, коли в театрі заявляється володар такого рідкісного в наших краях голосу, яким наділений Дмитро Попов, на нього припадає особливе навантаження.
Дмитро народився на Луганщині, в місті хіміків і шахтарів — Рубіжному. Повітря в таких місцевостях не сприяє появі та становленню гарних голосів. Та Дмитру поталанило. Його природне співоче обдарування оцінили в Харківській консерваторії. Вдруге поталанило хлопцеві, коли він потрапив до класу славетного професора — Тамари Веске, яка виховала плеяду уславлених співаків, таких як Василь Третяк, Гізелла Ципола, Олександр Востряков та багато інших. Оскільки Дмитро мав від природи міцний голос драматичного забарвлення, Веске почала навчати його як баритона. І лише через рік вона зрозуміла, що її студент — тенор. Якби не досвідченість педагога, хтозна, чи не втратив би хлопець голос. І тоді — прощавай кар’єра. Вже в 17 років Попов поїхав у свої перші зарубіжні гастролі.
«Це трапилося випадково, — пригадує співак. — Коли я навчався в Харківській консерваторії, треба було на хліб заробляти, і я почав працювати в Харківській опері. Спочатку був артистом хору, часто гастролював із цим колективом по країнах Європи. Потім їздив за кордон уже як виконавець другорядних оперних партій. А ще були в мене концертні мандри з Ансамблем Збройних сил України. Ми об’їздили всю Францію, Бельгію, побували й у Швейцарії. Це була велика школа життя».
Якщо до цього додати гастролі з трупою Національної опери України, то виходить, що, незважаючи на молодий вік, Дмитро Попов має неабиякий творчий досвід. До речі, до трупи славетного театру його взяли, коли Дмитро ще навчався на п’ятому курсі Національної музичної академії (туди він перевівся після чотирьох років навчання в Харківській консерваторії) у класі Олександра Вострякова. В театрі перед молодим артистом одразу ж постали завдання вивчити українську мову. І вже через півроку Дмитро заговорив солов’їною мовою. Попов швидко опановує теноровий репертуар.
Його дебютом на київській сцені стала партія Анатоля Курагіна в опері «Війна і мир» Прокоф’єва. До речі, у цьому спектаклі Попов виконав іще дві невеличкі партії: генерала Барклая де Толлі й ад’ютанта Кутузова. Нині в репертуарі співака партії Андрія в «Мазепі» Чайковського, Володимира Ігоревича у «Князі Ігорі» Бородіна, Лєнського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, міністра Панга в «Турандот» Пуччіні, Альфреда у «Травіаті» Верді. Та, головне, що Дмитро Попов нині єдиний виконавець (більше співати не погодився ніхто) партії Енцо із опери Понкіеллі «Джоконда». До речі, ця опера настільки складна та виснажлива для виконавців, що дуже рідко ставиться на сцені. Наприклад, в Італії вона вже шістнадцять років не бачила світла рампи. Сам Дмитро вважає, що зарано взявся за драматичний репертуар (Енцо, Андрій), треба було б почекати, коли голос зміцніє. Та в театрі свої закони. І якщо вже керівництво знайшло драматичного тенора, то змушує його співати.
До речі, звання заслуженого артиста України Дмитро дістав зовсім не за сценічні творчі муки. Стара історія: доля митця залежить (принаймні так було раніше) не від його справжніх заслуг перед культурою, а від того, чи сподобається він найвищому керівництву. Колишній президент України Кучма також дуже шанував спів. У складі тріо тенорів Національної опери Дмитро Попов неодноразово виступав і в урядових концертах перед гарантом, і на дачі Леоніда Даниловича на Форосі. І звання — не забарилося. Та сам Дмитро розцінює його як аванс. До трійки українських тенорів Дмитра привів випадок. На закритті Року України проходив гала-концерт у Москві. В ньому не зміг взяти участь Олександр Дяченко. І оскільки склад тріо кілька разів уже змінювався, то виступити запропонували Попову. Спроба вийшла вдалою, і Дмитро залишився у тріо та разом із народними артистами Олександром Дяченком і Олександром Гурцом об’їздив Україну із заходу до сходу.
Нещодавно у творчому житті молодого артиста сталася неабияка подія: він дебютував на сцені Лондонської королівської опери Ковент-Гарден. В опері Джузеппе Верді «Травіата» український співак виконав партію Альфреда. Передісторія його виступу на провідній сцені Великої Британії така. Дмитро, як і більшість молодих співаків, розсилав касети зі своїми записами різним європейським менеджерам. Скористався порадою своїх колег, досвідчених гастролерів Анжеліни Швачки й Тараса Штонди. Якось один із менеджерів запросив Попова до оперного театру м. Осло (Норвегія), де «Травіату» ставив широковідомий у світі Джонатан Мілер (головний режисер Ковент-Гардена). Молодий український артист взяв участь у п’яти виставах і так сподобався Мілеру, що той запропонував Попову виступити в Ковент- Гардені. На підготовку Дмитрові дали лише один день. Він навіть не встиг познайомитися з партнерами. Не знав, хто співав партію його коханої Віолетти, хто — батька, хто диригував оркестром.
«На сцені було мінімум декорацій, усього один стілець, — пригадує Попов. — У виставі виступав інтернаціональний склад артистів, які були одягнуті в модернові костюми. А от у залі — повний контраст: публіка ніби завітала із XIX сторіччя. Жінки у вечірніх декольтованих сукнях, прикрашені діамантами, хутрами, чоловіки — у смокінгах. Слухачі Ковент-Гардена дуже прискіпливі. Вони звикли чути кращих із кращих співаків, музикантів. Тому артисти на сцені працюють, немовби це їхній останній виступ у житті. Зірка чи початківець, а мусиш точно виконувати всі найскрупульозніші вказівки режисера та диригента».
Наш Дмитро так сподобався публіці, що режисер у травні знову запрошує його взяти участь новому міжнародному проекті.
А ще Цюріхський оперний театр має плани на Д. Попова. У Швейцарії вже п’ять років працює молодий київський баритон Валерій Мурга. Він опікувався Дмитром: зустрів його в аеропорту, коли той приїжджав на прослуховування. Співаки потоваришували. В них з’явилися плани виступати на одній сцені. За Дмитра можна лише порадіти, що його талант цінують за кордоном. А що ж буде з виступами в Україні? Виходить, тільки-но з’явилася яскрава творча особистість на нашому мистецькому небосхилі, аж ось її вже чекають на Заході. Поки що ми не можемо цьому завадити: коли молодь бачить, у яких злиднях живуть колишні кумири публіки, хочеш не хочеш, — а поїдеш шукати кращої долі. Але є надія, що невдовзі Україна стане центром не лише політичного, а й центром культурного життя. І тоді до нас повернуться всі, хто працює далеко від рідної домівки, бо жити в Україні стане престижним.
