Прозаїк Ірена Коваль — людина миру: зараз мешкає в США, певний час жила у Великобританії, Франції та Україні, а народилася в Німеччині. За її словами, справжнє громадянство визначає серце, а воно тут, на землі її предків. Нині приводом приїзду письменниці до Києва став десятирічний ювілей вистави «Маринований аристократ», поставленої Станіславом Мойсеєвим за її однойменною п’єсою в Молодому театрі.
Вистава «Маринований аристократ», прем’єра якої відбулася в переддень помаранчевого Майдану, виявилася мало ким почутим попередженням: українці не повинні сподіватися на те, що закордон їм допоможе, а розраховувати на власні сили, таланти і розум...
Наша з пані Іреною розмова стосувалася не лише тем, пов’язаних з ювілеєм постановки, а й того, як нинішні трагічні події в Україні сприймають у західному світі.
«НИНІ УКРАЇНЕЦЬ ВИБУХНУВ, БОРЮЧИСЬ ІЗ ВНУТРІШНІМ ТА ЗОВНІШНІМ ВОРОГОМ»
— Пані Ірено, проживши переважну частину життя за кордоном, як почали писати для київських театрів?
— Із 1995 по 2005 роки я жила у Києві і робила для «Бі-Бі-Сі-Україна» багато інтерв’ю. Мені пощастило познайомитися з багатьма відомими українськими діячами політики та культури. Тут у мене з’явився новий творчий стимул, завдяки якому написала дві п’єси: «Поганські святі», призначені для Богдана Ступки (режисер С. Мойсеєв перехрестив її на «Лев та левиця»), і «Маринований аристократ», яку робила для Олексія Вертинського. На жаль, вистава про непрості стосунки Льва Толстого з дружиною вже не йде через смерть Ступки — великого українського актора. Пам’ятаю, яку титанічну роботу Богдан Сильвестрович здійснив перед тим, як приступити до репетицій. Він розказував, що прочитав щоденники Толстого, аби переконатися, що я нічого у п’єсі не нафантазувала. Шкода, що нове покоління глядачів вже не зможе побачити цієї чудової вистави, у якій так прекрасно грали Богдан Ступка та Поліна Лазова. А от історія про митарства українця у Британії, талант якого виявився непотрібним своїй державі, і досі збирає повні зали.
— Як би ви нині трактували метафору, яку заклали у свою п’єсу?
— За це десятиліття, яке минуло між двома Майданами, метафора, закладена у «Маринований аристократ», стала ще актуальнішою, ніж 2004 року. Якщо раніше українець був «замаринованим» і дивився на світ через скло зі своєї банки, то нині він вибухнув, борючись із внутрішнім та зовнішнім ворогом. Життя в Україні з жанру чорного абсурду перетворилося на трагедію. Головний персонаж «Маринованого аристократа», який був лише актором, стає режисером свого нового буття. А пара застиглих європейців, у яких актор працює за наймом, прагне захиститися від нього, однак він виборює своє місце у світі і захищає свою шляхетність. Прагматична стерильна Європа ще не збагнула, в яких критичних умовах вона опинилася. Попри всі обіцянки вона не дає реальної підтримки Україні і хоче запхати її назад у банку. Але це вже неможливо, бо країна пройшла революції гідності. Однак щоб стати самостійною вільною державою, українцям потрібно бути динамічними, мобільними, треба постійно імпровізувати, як це, власне і робить герой вистави. Потрібно вчитися відповідати на кожний несподіваний виклик. Бо аристократизм — це поняття душевної шляхетності, яку людина виробляє в собі, це рівень своєї гідності, яка потребує відваги та сили.
— Над чим працюєте зараз?
— Я пишу роман, але це триває вже занадто довго через те, що мої творчі сили трохи паралізовані нинішньою ситуацією в Україні. Я переживаю через події на сході країни, постійно сиджу в Інтернеті і замість того, аби самій писати, читаю різні статті про події в Україні. А цих статей є надто багато, бо тепер у кожній країні щодня щось пишуть про Україну. Мені цікаво, що інші знають чи не знають про неї, а це відбирає багато часу і відволікає від роботи над автобіографічним романом, який називається «Відірвані». Не буду переповідати сюжет, скажу лише про те, з чого все починається: коли мені виповнився 21 рік, а моєму братові 26, ми вперше, 1969 року, зустрілися у Москві... Я нещодавно говорила з видавництвом, яке готове випустити майбутню книжку в світ. Шкода, що не зустрілася з цією жінкою із видавництва трохи раніше, бо вона дала мені певний формат роботи: до Різдва скінчити роман, до весни зробити переклад на українську, восени видання побачить світ.
— Бачите вже якихось акторів, які могли б зіграти в сценічній версії вашого роману?
— Я хотіла б, аби цей роман екранізували. При тому тут, в Україні. І зробили це на такому високому рівні, що фільм потрапив би на Каннський фестиваль і виборов там нагороду. Але на це потрібні чималі кошти, бо кіно, як відомо, — дороге задоволення. Щодо акторів, які у фільмі, про який мрію, зіграли б, то про це поки не думала. Треба спочатку книжку завершити, аби вона вийшла в світ, а тоді будемо говорити про акторів. Я певна, що вони тут, в Україні, є, і кіно, якщо знайдуться гроші, вийде. Але для цього потрібна відвага, сила і воля, бажання, без яких нічого не зробиш.
— А нову п’єсу, втілення якої не вимагає таких великих затрат, не пишете?
— Про це мені також соромно говорити, бо я почала писати п’єсу для двох прекрасних українських актрис, дуже відомих у Києві. Вони самі звернулися до мене ще три роки тому, але, на жаль, ця п’єса ще досі недописана, вона існує поки в чорновому варіанті. Тож я мушу скінчити цю роботу. Інша справа, чи ці актриси захочуть її грати...
— Ви можете порівняти стан нашого мистецтва, зокрема театру, з тим, що відбувається на Заході. Як ви оцінюєте наш нинішній рівень культури?
— Тут є невичерпані сили, українці ще не прийшли до розуміння, які вони талановиті, який потенціал вони мають. Рідко хто, як Богдан Ступка чи Олексій Вертинський, здогадується про свій потенціал. Для талановитих акторів треба спеціально писати п’єси, давати їм стимул для роботи. Сподіваюся, молода генерація театральних діячів України знайде себе в новій країні. Але це дуже важко, ви пройшли величезний шлях від совєтського до постсовєтського, а тепер в Україні відбуваються дуже великі ментальні зміни.
«КОЛИ ПУТІН ВСТУПИВ У «ГРУ» ВЖЕ ВІДКРИТО, ПОЧАВШИ ВІЙСЬКОВУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ, ТО ІНТРИГА ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАГОСТРИЛАСЯ»
— Як часто буваєте в Україні? Під час останнього Майдану приїжджали?
— Майже щороку ми сюди повертаємося, але минулої зими нас тут не було. Я була на помаранчевому Майдані, бачила, що тут діялося. Я вже не в тому віці, щоб цілими днями стояти на морозі... Але ми щоденно слідкували за подіями, я по вісім годин на день проводила за комп’ютером; питання, що ж буде далі, до чого все це призведе, не дає спокою. А коли Путін вступив у «гру» вже відкрито, почавши військову агресію проти України, то інтрига ще більше загострилася. Ми живемо в такий складний, особливий час, коли може вибухнути ще одна світова війна. Нас це дуже турбує...
— Майдан ще взимку зрозумів, що від західних політиків тільки обіцянок дочекався, а не конкретної допомоги...
— Я «Маринованого аристократа» почала писати, бо для мене важливо було зрозуміти концепцію капіталізму, як вона сформувалася в головах українців. Ви майже століття жили у зовсім іншій системі, тому вам непросто зрозуміти, що таке капіталізм і як в ньому розвиватися. З другого боку, англосаксонська ментальність не розуміє анархію українця, його спонтанність, готовність до імпровізації, енергійних дій... Ви маєте зрозуміти, що Заходу багата, сильна Україна не потрібна. Вона має такі ресурси, що може нагодувати всю Європу. Але навіщо їм це? Чи зацікавлений, до прикладу, французький фермер, аби тут було розвинуте сільське господарство? Для них це зайва конкуренція. До всього ж, у Європі з’явиться нова робоча сила. Тому вся їхня риторика, все це розмови... Тому я не дуже довіряю публічним заявам політиків. Хіба можна сприймати за чисту монету все те, що, наприклад, говорить пані Меркель? Адже у неї з Путіним своя історія. До речі, Європа не хоче чіпати того хижого звіра, який почав військову агресію проти України, вона його боїться. А ще Захід має свої бізнес-інтереси у співпраці з Росією. Тому так довго вводять економічні санкції, на які західні політики покладають найбільшу надію, вірять у те, що вони зупинять Путіна. Звичайно, санкції своє роблять, але вони не можуть одразу зупинити російську агресію. Тож і Америка поки не поспішає допомагати Україні, бо не бачить, який з цього буде мати зиск, боїться, що втрати можуть бути більшими, ніж виграш.
— Куди має дійти Путін, щоб Захід схаменувся і зрозумів, що у Кремлі інша логіка, інші мотивації? Якщо не дай Боже Путін дійде до Києва, то нам тоді нададуть військову допомогу?
— Про таке навіть страшно подумати... Але у цьому випадку Захід, думаю, нарешті пробудився б і почав надавати Україні реальну військову допомогу.
