Ще сто років тому митці почали замислюватися над тим, що мистецтво, за природою своєю створене на фантазії, вигадці, менше впливає на свідомість людини, ніж сама дійсність, сповнена буревіями світової війни, революції, переділом і перебудовою світу. «Ми проти літератури вигадки, що називається белетристикою. Ми — за примат літератури факту», — заявляли члени об’єднання ЛЕФ (Лівий фронт мистецтва), друзі В.Маяковського О.Брик, С.Третьяков та В.Шкловський. Тоді вражало і нове мистецтво — кіно, з його документальними фільмами «Прибуття поїзда», роботами Дзиґи Вертова та Есфір Шуб.
У 1920-ті мистецтво факту пробивалося й на сцену. Різні «Сині блузи» і «Театральні газети», режисери Всеволод Мейєрхольд, Ервін Піскатор та Лесь Курбас (останні залучали кінохроніку у сценічну дію) спиралися у своїх виставах на документи і факти епохи.
За радянських часів із правдою факту стало сутужно по всій країні — і в дійсності, і в мистецтві. Історичну істину спотворювали заради ідеології. Перебріхував її Олександр Корнійчук у п’єсі «Загибель ескадри», перемонтовував Михайло Ромм у фільмах про Леніна. Брехали газети, радіо, телебачення...
Театр факту, документальна драма знову «вибухнула» у середині 1950-х у Німеччині. Там рішуче очистилися від фашизму, але підріс гітлерюгенд, розпочався рух неофашизму. А мистецтво вигадки, художньої фантазії не спроможне було йому протистояти. Тоді і з’явилися п’єси, побудовані на переконливих антифашистських документах, — «Щоденник Анни Франк», «Розслідування (дізнання)» (протоколи суду над обслугою Освенциму) тощо.
В СРСР документальна драма 1960—1970-х уникала політики, базувалася на листуванні Тургенєва і Савіної, Чехова з його сучасниками або Лесі Українки. Тодішні п’єси Михайла Шатрова та інших драматургів про більшовиків і Леніна писали наче і на основі партійних архівів, але лише в спеціально відібраному аспекті, в азимуті «очищення» ленінізму. Натомість на деякий час виробився стиль «документалізму» — так звані виробничі п’єси Гельмана, Дворецького, Федєньова. Типу «Протокол одного засідання».
У другій половині ХХ ст. документальна драма на Заході продовжувала активно існувати, маючи яскраво виражений соціальний і політичний характер. Вона пов’язувалась в основному з молодіжними рухами — хіпі (США) або «розсерджених молодих людей» (Великобританія). З метою, так би мовити, примусити владу «пред’явити документ».
І от нині, коли Україна прокидається, коли вона «збудилася», стало не однаково молодим людям, якою Батьківщина була, є і буде. Так з’явилися художньо-документальні фільми молодого українського кіно, які вразили світ. В Національному театрі ім. І.Франка виникли «Щоденники Майдану» (документальна п’єса Н. Ворожбит, режисер Андрій Май), коли при вході в зал глядача запитували: «Що для вас Майдан, ви були на ньому»? І це хвилювало, бо актори повертали тобі очі зіницями в душу, збуджували пам’ять совісті. Правдиві спогади учасників подій дворічної давнини звучали неспростовними документами історії.
На тій же Камерній сцені Театру ім. І.Франка режисер Тарас Жирко створив унікальну виставу «Останній вагон». Непрофесійні актори, колишні наркомани щиро розповідали кожен свою історію, як потрапив у лабети наркозалежності. Ще і ще раз, повертаючись до свого фатального шляху, ці люди витісняли зі своєї свідомості хворобу, встигаючи в останній вагон потягу до здоров’я. Вказуючи й товаришам по нещастю вихід із прірви. Репетиції і покази цієї вистави вилікували учасників і лікують причетних до проблеми глядачів. Такий собі ефективний терапевтичний театр.
А нещодавно у Києві показали виставу-проект Feminae damnatum. П’єса Наталії Уварової за ідеєю Тетяни Кіценко побудована на інтерв’ю засуджених жінок. Засуджених за вбивство! Вони йшли на злочин в різному стані — запаморочення, афекту, глибокої образи, але вони жінки. Турботливі матері, гарні господині, щирі подруги. Тамара (артистка Оксана Вороніна з Театру ім. Лесі Українки), Катя (артистка Анастасія Карпенко з Київського театру на лівому березі Дніпра), Зіна (артистка театру і кіно Фатіма Горбенко) і наглядачка Люся (бард Тетяна Лавська) живуть в абсолютній правді людського існування, без пафосу чи істерики. За півтора місяці роботи режисер з кіноосвітою Віра Яковенко спромоглася створити таку атмосферу трагічного занепаду і відродження душі Жінки, що довелося хапатися за серце. Недарма, коли продюсер Людмила Кириленко повезла цю виставу у Качанівську колонію, тамтешні зечки інколи виходили з показу, гупаючи підборами важких черевиків, не витримуючи такого мистецького очищення. Теж театральна терапія. Терапія совісті. Їхньої і нашої. Бо героїні вистави, перш ніж вхопитися за сокиру, були жорстоко принижені, зневажені, вони захищали своє життя і свою розтоптану гідність.
Відомо, що сучасна медицина досить успішно практикує театральну терапію для хворих пацієнтів. Та коли треба лікувати хворе суспільство, документальний професійний театр може відіграти неабияку роль. Укол фактом, крапельниця документом, масаж неспростовною правдою мають могутній терапевтичний вплив на людську душу.
