Моя троюрідна сестра, студентка Лозанського університету, пишучи магістерку про український модернізм, спеціально приїжджала оглянути твори Олександри Екстер, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова, що експонуються в Національному художньому музеї України. Це — одна з перлин Києва, куди неодмінного воджу своїх друзів із-за кордону. Так, мої чеські приятелі були захваті від експерименту — поєднання картин Олександри Екстер і колекції дизайнера Лілії Пустовіт, створеної за мотивами кубофутуристизму художниці. Що й казати про постійно діючі виставки? У музеї міститься унікальна численна колекція ікон, найцінніші з яких — Святий Георгій ХІІІ ст. (таких рельєфних і поліхромних образів, чия техніка виконання є таємницею, залишилося лише чотири у світі), «Волинська Богоматір Одигітрія» ХІV ст., частина іконостаса, що був заввишки 18 м у дерев’яній церкві заввишки 34 м у селі Березна на Чернігівщині... А ще цікаві твори козацької доби. Наприклад, збірку народних картин «Мамай» чи єдиний прижиттєвий портрет Богдана Хмельницького, з якого, як вважається, потім змальовувався гетьман. Також аркуші з Шевченкового альбому «Живописна Україна» та відомий автопортрет Кобзаря, зроблений за рік до смерті.
А який резонанс викликали привезені твори Гойї, Пікассо, Піросмані!.. Навіть було встановлено рекорд відвідувань музею за всі роки української незалежності! Одне слово, треба йти і дивитися! Тим більше, що недавно відкрилися нові «ювілейні» експозиції — творів Миколи Глущенка та одеських художників кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Цьогоріч Національному художньому музею України виповнюється 110 років. Про це (й не тільки) говоримо з його генеральним директором Анатолієм МЕЛЬНИКОМ.
— 110 років — це вже історія, що стає певним підсумком. До цієї дати приурочена серія виставок «Із фондів Національного художнього музею України», що триватиме впродовж року. А відкрилась вона експозицією картин Миколи Глущенка. Він завжди був цікавим митцем, а нині ще й затребуваний. Прагнемо, аби люди, які захоплюються творчістю Глущенка, якнайповніше ознайомилися з нею, починаючи із раннього періоду і завершуючи останніми роками, де ідентифіковано характер письма. (У наших сховищах — понад триста глущенкових робіт!). Також триває виставка «Художники південної Пальміри» (так колись називали Одесу), що складається з творів Миколи Кузнєцова, Киріака Костанді, Степана Колесникова, Олександра Шовкуненка, Петра Нілуса... Деякі роботи представляємо широкому загалові вперше...Одеса кінця ХІХ — початку ХХ століть була потужним мистецьким осередком, що впливав на розвиток культури не лишень південного регіону, а всієї України. У той час тамтешні майстри першими в Україні ступили на шлях осягнення проблем світла й кольору, синтезу психологізму і декоративізму. Невипадково Ілля Рєпін назвав їх «з тонким відчуттям форми колористами».
У вересні цього року покажемо трансавангард — сучасне українське мистецтво. Як відомо, після розпаду Радянського Союзу, в 90-ті роки, митці гуртувалися в неформальні об’єднання, як-ось «Кум», «Паризька комуна», «Човені», «Братство Св. Аліпія»... Власне, демонструватимемо доробок членів «Паризької комуни». А в грудні представимо експозицію «Український імпресіонізм». Впевнений, що такий проект матиме успіх, і виставка побуває в багатьох містах країни.
Отож, проекти «Із фондів Національного художнього музею України» давно на часі, адже у фондових приміщеннях зберігається велика частина музейної колекції.
— Доводилося читати, що через брак приміщень лишень два відсотки творів експонується...
— Що правда, то правда: історичне приміщення на Грушевського вже замале для нас. Ми навіть не маємо можливості поповнювати фонди. Причина — не тільки брак коштів, а й переповнення сховищ.
— А не для того будується «Мистецький Арсенал», щоб «розвантажити» фонди художніх музеїв України?
— Слава Богу, що «Мистецький Арсенал» створюється. Я в цьому підтримую Президента. Однак не переконаний, що музеї туди віддадуть свої найцінніші речі, «роззброюючи» найкращі власні колекції. Вони передаватимуть те, що зберігаються у фондах. А там — переважно роботи, які потрібно реставрувати або й систематизувати. А це — копітка коштовна праця.
Очевидно, Національний художній музей потребує нових приміщень, а головний корпус залишиться тут — по вулиці Грушевського, 6.
— А чим закінчилась історія з передачею незавершеного будинку по вулиці Інституцькій, 3 у державну власність з метою будівництва нового корпусу для вашого музею?
— Нічим. Той довгобуд міська влада нібито вирішила перепрофілювати під потреби Музею історії Києва. Але я не вірю, що наші колеги щось там матимуть. Створено штучну проблему, яка обростає різними небилицями. Було б бажання, питання приміщення для Музею історії Києва давно б вирішилось. А це не такі вже великі кошти — збудувати 5—10 тисяч квадратних метрів. Невже перші особи столиці такі недалекоглядні, що не усвідомлюють: місто (як і держава) починається з власної історії.
Отож допомоги чекати нізвідки, як виживати? Роздумуємо над тим, як здійснювати нові цікаві ініціативи. Часто це робимо за кошти Фонду сприяння розвитку НХМУ (співзасновник і голова правління — Петро Багрій). Адже музейний бюджет поточного року — нульовий, тобто закладений з урахуванням виплат заробітної плати і витрат на комунальні послуги. Плюс є заборгованість за 2008-й — за виконання ремонтних робіт. Про поповнення фондів навіть не йдеться. На вхідних квитках музей не заробить.
— Ваші фонди поповнювалися переважно за сприяння меценатів?
— За сприяння меценатів надійшли сотні творів. Наприклад, Петро Багрій подарував скульптуру Олександра Архипенка, Ігор Мітюков — картину «Циганка» Віктора Пальмова, Філя Жебровська сприяла придбанню полотна сучасного львівського художника Любомира Медвідя... Раніше ми привезли зі США 67 картин Олекси Грищенка: чудова колекція! Окрім того, практикуємо персональні виставки в музеї, після яких художник дарує музею твір або твори. Це — престижно для митця, а музей засвідчує свою шанобливість до його творчості.
Що стосується наших взаємин з іншими музеями світу, то тут передусім йдеться про те, за яких умов ми могли б ефективно працювати. Коли відбуваються обмінні виставки, музей повинен гарантувати збереження привезених творів на відповідних умовах (мається на увазі відповідний мікроклімат збереження). Якби могли це нині забезпечити, то часто привозили б шедеври з найкращих музеїв світу.
— А Піросмані, Гойя?
— У житті музеїв є так званий золотий період — восени та навесні, коли температура в приміщеннях музею не дуже низька й не дуже висока. Тоді й вдається проводити виставки подібні до Піросмані, Гойя, Пікассо. Експонувати такі твори — завжди ризик з нашого боку. Але ми хочемо, щоб Національний художній музей був живим організмом і впливав на зміни в суспільстві. З уваги на це маємо три просвітницькі програми. Традиційні екскурсії та лекторії з історії та теорії мистецтва задовольнять інтереси тих, хто прагне до нових знань. Інноваційні програми «Стратегія візуального мислення» та клуб «Мистецтво — простір спілкування» адресовані тим, хто звик більше довіряти собі та бажає дійти до всього власним розумом. Зрештою, можна не лише розмірковувати з приводу мистецтва, а й творити його власними руками — у художній майстерні для дітей і дорослих.
— Пане Анатолію, а яким вам бачиться ваш музей років за п’ять?
— Справжнім музеєм ХХІ століття. Не тільки за духом, яким він є нині, а й за інфраструктурою. Музейна справа повинна стати вагомою частиною туристичного прибутку держави.
Гріх не скористатися шансом, що його дає Україні та Києву Євро—2012. Як на мене, в процесі підготовки до події слід звернути увагу й на музеї, оскільки європейці залюбки їх відвідують. Проблеми Національного художнього — це й проблеми всіх українських музеїв. Як президент Українського Національного комітету Міжнародної ради музеїв, знаю, що в інших вітчизняних музеях ті ж проблеми, що й у нашому. Але, здається, вони хвилюють тільки музейників. А треба робити інвестиції в українську історію та культуру. (Очевидно, цього розуміння ще нема в переважної більшості вітчизняних політиків). А ті капіталовкладення з часом принесуть вигідні дивіденди — у вигляді сформованого іміджу України як країни з тисячолітньою багатою історією та культурою.
