Одна з моїх знайомих, особисто знаючи про складність пертурбацій пострадянського простору, споглядаючи наше бентежне життя-буття, турботливо попередила: реформи в культурі будуть останніми, треба дочекатися, доки прийдуть справжні менеджери і лише тоді щось почне змінюватися... Зніяковівши від почутого, я набралася терпіння і почала чекати, час від часу вигукуючи в нікуди пропозиції типу «як нам реорганізувати Рабкрін».
Терпець, зрозуміла річ, інколи уривався. Чи то ставало відомо, що коридорами керівних культурницьких установ благополучно бігають все ті ж сивобороді карлики й довгоногі парубки, які роками тиснули на гальма стагнації й деградації всього, чого тільки можна було в українському мистецтві. Чи що бюджет воюючої держави продовжує підтримувати химерні дослідження, що їх умовно можна назвати «я і моя родина в мистецтві», або ж що табу накладено Кабміном на фінансування фестивальних святкувань, має винятки, причому не обумовлені ні надвисокими естетичними якостями, ні загальнодержавним суспільним значенням представлених вистав. Либонь, якісь більма на очах тих, хто мав би публічно реагувати на те, як керівник одного з кримських театрів, обтяжений українськими орденами і почесними званнями, дозволяє прилюдне лінчування українського режисера, який наважився замість «колорадської стрічки» прикріпити синьо-жовту, думалося мені. І щось не те відбувається на нашому культурному полі, якщо навіть ніхто не помітив, як практично всі актори Криму враз, під загрозою втрати роботи, стали членами Спілки театральних діячів Росії...
Окремим болем, що примушував повсякчасно подумки нашіптувати: «Гей, ви там нагорі!» — було вісім колективів із Донецька й Луганська, два з яких мають найвищий статус мистецької установи України — Національні. Ніхто не згадував про ці театри, керівники яких, не отримуючи з Києва жодних вказівок, діяли на власний розсуд: хтось заховався у безстроковій відпустці, хтось репетирував майбутні спектаклі в Луганську, який залишився без водопостачання, а хтось марно сподівався на краще. Унікальні великі театральні будівлі «Донбас Опери» і драматичних колективів, нещодавно відреставрований Донецький театр ляльок та казковий будинок луганських лялькарів ніби принишкли: а раптом їх не помітять ті недорікуваті нахабні бородані, що грюкають зброєю у півсотні метрів від української Донецької муздрами.
Єдиний на багатомільйонний Донецький край Національний український музично-драматичний театр ще до червня показував спектаклі, серед яких була і нещодавня прем’єра «Сліпий» за Тарасом Шевченком, профінансована Мінкультом. У репертуарі цього ж колективу, який отримав колись установку на успішну творчу роботу завдяки довголітньому художньому керівництву Марка Бровуна, котрий кілька років тому пішов із життя, збереглася одна із кращих сучасних сценічних версій п’єси «Мина Мазайло» Михайла Куліша режисера Ігоря Матіїва. Поряд інший Національний театр — особлива гордість донеччан «Донбас Опера», чия вистава «Летючий голландець», здійснена постановочною групою з Німеччини, мала безпрецедентно успішний гастрольний тур Україною, і мистецька спільнота сприйняла її як початок реформування вітчизняного музичного театру.
Ще кілька місяців тому в їхнього керівництва жевріла надія на початок нового театрального сезону, а вистава «Наймичка» за Тарасом Шевченком донецького Театру ляльок навіть була заявлена у програмі київського фестивалю «Прем’єри сезону». Проте згодом усім, хто цікавився театрами з Донецька й Луганська, бо не раз бачив їхні вистави, знав особисто режисерів, акторів, стало зрозуміло: треба негайно рятувати творчі колективи. Розпорошені по всій Україні й за кордоном театральні трупи необхідно було негайно збирати в іншому місці й розпочинати нову роботу — без декорацій, костюмів, цехів, на одних стільцях, як бувало під час війни, щоби митці займалися творчістю, необхідною виснаженим пропагандистським безумством людям.
Про свої поневіряння артисти-втікачі з терористичного парадизу, про те, як їм, здібним і натхненним, відмовляли й відмовляють у відносно благополучних, не зачеплених війною театрах України, а тому їм доводиться часом вантажити вагони, підробляти в ресторанах чи взагалі поневірятися без роботи, — ймовірно, самі вони колись виступлять у документальній драмі. Сьогодні ж буквально всі, хто знає ці історії з перших вуст, ставлять одне одному єдине запитання: чому нікому з київських чиновників не спало на думку, що українська муздрама могла б тимчасово оселитися у звільнених від окупантів містах, де є великі театрально-концертні приміщення, навіть зі справжнім обертовим колом, і де до цього часу не було стаціонарного українського театру? Чому добре відомий у світі донецький балет не може прийняти який-небудь концертний майданчик Києва ? Адже найцінніше надбання донецьких і луганських театрів — це не будівлі, в які вкладено мільйони українських гривень, а віддані Україні артисти — байдуже, чи мають, чи не мають вони звань, готові працювати разом або в інших трупах.
Дійсність початку жовтня така, що два національних театри розпочинають новий сезон під дахом терористичної організації «ДНР». Утім, болючі емоції з цього приводу, наче пружина, витискає проблема реформування театральної справи в Україні загалом. Адже фінансова підтримка з боку держави творчих колективів з конкретними мистецькими програми, актуальним репертуаром та мобільним творчим складом, а не будівель із колонами, наповнених чим завгодно, зробила б навіть формально можливим існування донецьких національних театрів в «екзилі». Нині ж жебрацький бюджет на культуру так і продовжує підживлювати не творчі ініціативи, а стару неефективну систему, яка не передбачає ні відкритих конкурсів, ні грантів на постановки, ні повсякчасного оновлення творчих складів.
Осіння пора знову оповідає про те саме, що й рік і два перед тим. Під егідою Міністерства культури відбувається, як завжди, півдесятка театральних фестивалів, серед яких присутні такі, чия афіша елементарно не відповідає їхнім програмним завданням. Принаймні на «Вересневих самоцвітах» у Кіровограді не було жодної вистави за твором українського драматурга-корифея, а на фестивалі сценічних першопрочитань «Коломийські представлення» — єдина нова інсценізація «Нації» Марії Матіос.
Здається, за цим усім криється якась чиновницька гра в «нечіпалку». Принишклі від урізаного фінансування театри думають лише про те, як їм уникнути серйозних змін, бо наповнивши реями кунями афішу, вони якось таки перезимують. З іншого, міністерського боку з острахом споглядають, як би вся ця радянсько-пострадянська театральна система просто не завалилася, бо тоді дійсно доведеться щось кардинально реформувати.
Отже, цілком мала рацію одна моя знайома: наберіться терпіння, і, хтозна, ми щось таки побачимо — чи небо в алмазах, чи театри в руїнах.
