Цей текст я подумки писала майже тиждень. Спочатку, прочитавши коментарі щодо попереднього («Дисонанси…» від 31.03.2022). Потім мене, як й усіх, накрили Ірпінь, Буча, Гостомель… Нарешті з’явилися - офіційні заяви-позиції Міністерства культури та інформаційної політики України (https://www.facebook.com/photo?fbid=292427099708184&set=a.239000875050807) та Українського інституту (https://ui.org.ua/news/stop-cooperation-with-russia) та паралельно «програмна» стаття - «Что россия должна сделать с Украиной» в РИА Новости.
Усі ці тексти нерозривно між собою пов’язані, оскільки йдеться про культуру.
Проте наші слова, заяви, розумні, виважені, обґрунтовані тези, соцмережеві баталії всередині спільноти й трохи ширше – марні. Слід починати діяти.
***
Для того, щоб ми пішли у контрнаступ і врешті перемогли, необхідно негайно створити (так само як і аналог українського Мосаду) - культурну доктрину України, яка б передбачала її однозначне висловлювання та трактування. І це не має бути лише формальний папірець чи пост міністра у Фейсбуці двома мовами. Потрібно, як з введенням комендантської години – жорсткі вимоги щодо дотримання правил, згідно з воєнним часом.
Люди мистецтва знають, скільки століть російська імперія «обробляла пасовища» за допомогою «великой русской культуры», а у ХХ - ХХІ щедро змащувала це просування газом і нафтодоларами, масованими інформаційними атаками та гучними грандіозними проєктами по всіх закапелках Європи та Америки. Аж до того що навіть наші культурні амбасадори за кордоном не в змозі під час геноциду проти власного народу - розрізнити «что такое хорошо, а что такое плохо». Ба більше, ця «культура маніпуляції» та витонченого завуалювання правдивих цілей, - передалася й нашим культуртрегерам: пересмикування фактів, недостойне переведення стрілок, несприйняття й глухота до здорових і виважених аргументів, безапеляційний тон та нестриманість у веденні дискусії, гарно мотивований жорсткий пресинг, гіперболізоване розуміння своєї значущості та зверхність до всього й усіх. Чи не здається вам, що те саме можна адресувати й усталеній століттями моделі взаємовідносин української та руської культур?
***
Більшість людей мистецьких професій та ще й у стресі війни прогнозовано консервативні (тягнуть свої усталені погляди з мирних часів, відгороджуючись від реалій) і легко піддаються вміло закрученим гаслам. Отже, для них, Чайковський (Стравінський, Рахманінов, Прокоф’єв, Шостакович…), як і Вагнер та інші геніальні німецькі композитори, - залишаться на своєму місці в історії світової музики. То, може, не слід переносити не вивчені за тридцять років Незалежності уроки музлітератури у Фейсбук, ламаючи списи там, де потрібний зовсім інший підхід, стратегія й інструменти?
Важливо без істерики донести спільноті те, що ми, як українська культура, яка бореться за своє виживання у кривавій війні, - маємо поставити на павзу (не заборонити!!!) захоплення й виконання всього російського (всіх жанрів і видів). Цей добровільний чи доктринний акт має стати «хвилиною мовчання» перед усіма закатованими «великой русской культурой» у Бучі, Маріуполі, Ірпені, Чернігові, Волновасі та Гостомелі. Хвилина (20…30…50… 100 років) мовчання! В пам’ять загиблих від геноциду українського народу та його культури в цивілізованому й такому штучно толерантному ХХІ столітті…
***
Спілкуючись зі своїми колегами, які активно дискутують наразі з закордонними партнерами та інституціями, неодноразово чула, що мова ультиматумів там не зрозуміла: вона не зчитується, не сприймається. То, чому сьогодні не можна залишити питання українськості в російських композиторів, творчість яких пов'язана з Україною, - на повоєнні часи, коли нарешті відбудеться справжнє «прибирання у хаті»? Чому не залишити виконувати музику Чайковського росіянам-біженцям чи росіянам з європейським паспортом? Не забороняти, а віддати їм цей «привілей»? Чому концерти-примирення маємо робити ми – зґвалтована «руZZкою культурою» нація, а не ті ж самі європейці? Це саме їм необхідно «примирити» документальні фото з Бучі та Маріуполя з геніальною музикою Чайковського, Бетховена чи Брамса.
Власне те, що не розуміють адепти налагодження «мостів дружби»: саме за допомогою взірців музичного та інших видів мистецтв, росія - в Європі, США, Ізраїлі й далі - глибоко впровадила «вбивчу» формулу: нація, в історії якої присутні видатні композитори, поети, художники, кінематографісти, артисти, а також геніальна музика, літературні твори, картини за мільйон доларів, продані з престижних аукціонів, прекрасні голоси, які роблять касу світовим сценам і чіпляють усі мирно дрімаючі струни поміркованої та прагматично-«бюргерської» європейської душі, – апріорі не може вбивати і ґвалтувати. Для ментально здорового європейця це нонсенс і збій парадигми, адже ті, хто виступає на світових сценах, звісно, особисто не причетні до самого акту насилля. Ними - уособленням «великой русской…», як дітьми-живим щитом у Маріуполі, прикривається просування «звичайного фашизму».
…Буча, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь, Чернігів, Бородянка… «Именем великой культуры». З партитурою Чайковського під пахвою…
Тож розірвати цей причинно-наслідковий ланцюжок і є головна мета новітньої української культурної доктрини.
Це наша місія, адже війни в Чечні, Грузії, Афганістані, Сирії тощо – війни з іншими ментальними культурами, з іншомовними народами. Начебто географічно достатньо далеко, щоб «стурбована» міжнародна спільнота їх проковтнула. Війна ж в Україні – на порозі вже європейського дому, війна двох кардинально різних ментальних світів, війна чорної всепоглинаючої діри проти Життя, як такого.
***
«росія десятиліттями інструменталізувала культуру для політичної пропаганди, вибілювання своєї міжнародної репутації, відволікання уваги світової спільноти від воєнних злочинів проти інших країн, утвердження імперських і колоніальних ієрархій у світовій гуманітаристиці», - наголошує тепер Український інститут.
З огляду на все, що відбувається, наявність такої доктрини, наразі важливіша за вступ до НАТО. ерефія отримала змогу знищувати українців і Україну не за допомогою сучасного озброєння та за сприяння млявого, імпотентного толерування Європи, навіть не за допомогою грошей, що вливалися в кишені іноземних політиків чи газової голки, а саме і тільки за допомогою просування ідеї «великой русской культуры».
Маємо усвідомити, що справжня ядерна кнопка, не та, що у шизофреника у валізі. Вона вже давно (і не ним) натиснута, і ця «висококультурна» радіація заражає й давно повільно вбиває не тільки Україну, а все цивілізоване людство, яке не бачить і не відчуває цю отруту. Зате чує солодкоголосі співи й бачить таких самих людей, не здогадуючись, що під вмінням отримувати з-під смичка чи клавіш віртуозні пасажі, може ховатися солодко дрімаючий орк, який прокидається, як тільки у його історичній батьківщині, у скелях Мордору, - око Саврону починає посилати потужний сигнал розчавлювати те, що загрожує його комфортному існуванню. Адже можна якийсь час навіть мирно дискутувати з представниками ліберальних росіян у вимушеній і декларованій еміграції, як і з їхніми українськими чи європейськими однодумцями. Рівно доти, доки ви не вимовите: «українська культура». Миттєво починаються корчі самоекзорцизму…
Лишень одиниці залишилися цьому непідвладні.
***
Відтак «умовний Чайковський» і реальний композитор не причому: він/вони давно померли, а всі твори, написані на славу мілітаристичній державі, залишилися в їхній біографії як факт, що потребував принаймні аналізу й озвучування. Проте останні роки, українську мистецьку педагогічну еліту, т.з. культурне чиновництво пресувало лишень атестаціями та псевдо патріотичним ходульним контентом, а не розробляло разом з нею життєво важливі, сучасні, актуальні, ефективні наративи для формування національного самоусвідомлення в контексті світової, а не колоніальної культури.
То, що ж тоді казати про Європу, в якій кожний український проєкт доводилося захищати та з боями пробивати на жалюгідні бюджети? А щоб отримати знімальну групу рейтингового каналу, щоб зафіксувати для українців культурні досягнення країни за кордоном, - треба було вивернутися навиворіт та ще й проскочити між краплями дощу – нескінченно важливими політичними новинами країни.
Чи з’явилися ознаки того, що з перемогою розуміння значення культури для виживання нації поміняється? Судячи з заяв і дій, - поки що ні.
Можливо тому, коли артикулюється маніпулятивне: «…прошу тих колег, які звинувачують мене в тому, що я продовжую у своїх концертах виконувати музику Чайковського, накидати мені в коментарях цитат композитора з прикладами його агресії чи ненависті до України та українців…», «…ми не повинні переходити межі, встановлені офіційними державними органами України щодо культурних санкцій, які не поширюються на рос.авторів, які не співпрацювали з режимом Путіна…» - воно падає у зневоднений ґрунт, у якому відсутній головний компонент: чітко сформульована загальнодержавна стратегія. Себто доктрина.
Звісно, музиканти знають, що Чайковський ніколи не писав з ненавистю чи з агресією про Україну. І тому, коли це читає провінційна вчителька музики, яка все життя грала з дітьми «Дитячий альбом» Петра Ілліча, – вона одразу стає на захист визнаної світом маестри, не відчуваючи різниці між тоном і півтоном у гучній грі великого оркестру. Її «контракт» - мізерна зарплатня і свята (сліпа) віра в безкорисливість колег-музикантів.
Водночас як роками в новинах російських телеканалів, 10 - 15 хвилин присвячувалося сюжетам про високодуховну культуру та її досягнення (це робилося, зокрема й для того, щоб Віденська Опера не розуміла, чому не можна ставити на сцені поруч українського й російського музиканта, навіть з європейським паспортом, чому не можна на афіші великими буквами писати ЧАЙКОВСЬКИЙ, а поруч малесенькими – Ганна Гаврилець), - українські ЗМІ, особливо ТБ, - безкарно збоку держави викорчовували все, що пов’язане з культурою та мистецькою тематикою.
І не тільки вони.
***
МКІП у своїй останній заяві теж залишає шпаринку для «хароших руськіх» і легітимізує «великую русскую культуру» на крові українців: «Водночас завважимо, що ми не закликаємо до ізолювання тих представників російської культурної спільноти, які поділяють демократичні цінності, виступають з публічним засудженням війни в Україні, називаючи речі своїми іменами та зазначають, що політична відповідальність за агресію в Україні лежить на російській федерації, адже Україна толерантна європейська держава, яка базується на демократичних цінностях».
Отже, слід усвідомити, що середньостатистична, українська інтелігентна вчителька школи мистецтв (умовно), не може самотужки подолати дисонанс між музикою Чайковського й жахливими кадрами свідчень знущань з її земляків. Її психофізика перекриває жах гармонією. Це природний самозахист, який ще в зародку вбиває національну самоідентифікацію. Вона не знає (не відчуває), що її культура, країна - сильні, самодостатні, здатні вижити та перемогти. Не знатимуть цього і її учні. Їх позбавили цього знання й упевненості. Ми позбавили цього себе самі… Оскільки всі ці роки були сліпими, глухими та німими.
