Томас Вінтерберг — один з найуспішніших датських режисерів останнього десятиліття. Народився 1969 р., 1993 гозакінчив Національну кіношколу, дипломний фільм «Останній заклик» номіновано на Оскара, друга стрічка — «Хлопчик, який ходив задом наперед», — отримала низку призів міжнародних фестивалів. 1995 року разом зі своїм уже тоді знаменитим співвітчизником Ларсом фон Трієром написав маніфест нової кіногрупи «Догма», що докорінно змінила світове екранне мистецтво, а також зняв один iз перших «Догма»-фільмів, що здобув досить скандальну славу — «Торжество».
Остання робота Вінтерберга — драма «Люба Венді» — також пов’язана з ім’ям Трієра (знята за його сценарієм). Це фільм про зброю, про життєву неприкаяність, що штовхає людей на відчайдушні вчинки, про насильство й свободу. За своїм стилем стрічка успадковує умовно-театральну, павільйонну естетику, так блискуче втілену тим же Трієром у гучному «Догвіллі». Те ж шахтарське містечко, та ж псевдо-Америка як місце дії, той же умовний простір (зокрема, центральна площа намальована на підлозі павільйону), знову зіткнення ідеалістів — підлітків, закоханих у свої пістолети, з відсталим і агресивним суспільством, представленим здебільшого поліцією. У фільмі тільки й розмов, що про зброю, про любов до зброї, про пацифізм зі зброєю в руках, про банди, які всіх тероризують. Напруження в сюжеті розвивається по наростаючій аж до повної катастрофи. Часом це навіть починає нагадувати чернетку якогось з незавершених фільмів Трієра з його «американської трилогії».
Головну роль виконує Джемі Белл — один з найцікавіших молодих британських акторів, виконує добре, хоч іноді його персонаж сприймається як додаток до власного пістолета, який він і називає «люба Венді». А весь фільм загалом, схоже, знімався заради фінальної сцени — грандіозної перестрілки, поставленої з розмахом, максимально можливим в умовах студії. Окремі постріли обіграються як витвори балістичного мистецтва, навіть із залученням спецефектів — у результаті те, що спочатку виглядало (а може, й замислювалося) як модернiзована ковбойська бійка, перетворюється на лихий атракціон, такий же пафосний, як і претензійний; найгірше при цьому виглядає, як і слід було чекати, американське правосуддя й Америка загалом.
Проте при всій нерівності стрічки, вона обіцяє стати якщо не сенсацією, то однією з помітних подій кінематографічного арт-хаузу. Тому потенційних або вже реальних глядачів фільму, гадаю, зацікавить інтерв’ю з Томасом Вінтербергом, записане під час останнього Московського кінофестивалю, де «Любій Венді» дали приз за найкращу режисуру.
— Як «Венді» з’явилася на світ?
— Задум виник декілька років тому, коли я зустрівся з Ларсом фон Трієром і він уміхнувся такою особливою своєю лисячою усмішкою, що провіщала якусь цікаву чергову задумку, і з цією усмішкою простяг мені сценарій нового фільму, який писав для себе. Але тоді він був повністю поглинутий своїм новим проектом «Біла крейда на чорній підлозі» — «Догвілль», «Мандерлай» — і вважав доречним, щоб я робив цей фільм. Йому здалося, що саме я можу наповнити життям зміст сценарію.
— Трієр — людина із сильною волею та яскравим, пізнаваним стилем. Чи доводилося вам долати його вплив у процесі роботи?
— Жодних складностей у стосунках ніколи не виникало. Ми дуже різні особистості, й дуже гармонійно доповнюємо один одного, а не змагаємося. Ця співпраця налагодилась з самого початку роботи над «Венді», бо було зрозуміло, що я є режисером фільму і я відповідаю за фільм у кінцевому результаті. А під час роботи у нас були звичайні обговорення, які завжди бувають між режисером і автором сценарію. До речі, в усьому фільмі ви помітите начебто підписи Ларса фон Трієра, наприклад, карта, яку видно зверху — така ремінісценція з нього. І я, як режисер, старався підтримувати появу по ходу фільму авторських знаків. Головним моїм завданням було зробити якомога сильніший фільм. І в цьому плані такі речі, як пихатість, абсолютно недоречні. Якби я хотів застолбити місце під сонцем тільки для себе, то, напевно, я б вибрав іншого автора сценарію.
— Скажіть, чи нападали на вас коли-небудь зі зброєю?
— Ні, ніколи. Щодо Ларса, то я знаю, що він дуже любить полювати. Ще раз повторюю, в мене особистого досвіду зі зброєю не було.
— Ви знімаєте історію, яку вигадав Ларс фон Трієр як реалістичну. Чи немає суперечності між умовністю його сценарію й вашою манерою подавати події як справдішні?
— Якщо ви ставите питання таким чином, то наш з Ларсом фон Трієром експеримент провалився. Тому що спочатку завданням було саме поєднати ці два аспекти, а не демонструвати їх як протилежності. Підхід саме фон Трієра в тому, щоб наповнити цей фільм, його абстрактні ідеї життям. Дуже багато кінематографічної роботи з акторами проводилося під час зйомок, саме щоб дослідити раціональний розвиток ситуації — як це відбувається в житті. У зв’язку із цим навіть вік акторів, який у сценарії у Ларса фон Трієра був близько 25 років, знизили до віку підлітків, щоб легше було експериментувати й дивитися, як дійсно в реальному житті могли б розвиватися подібні події.
— Чи важливо для вас самого, що дія фільму відбувається в Америці? Чи не боїтеся слідом за Трієром здобути репутацію головного антиамериканіста в кіно?
— Так, для мене важливо, що дія фільму відбувається саме в Америці. Така природа історії. І сценарій, і сам фільм — результат глибокої зачарованості Америкою. Коли ти живеш у західному світі, то Америка сприймається як невід’ємна частина цього світу. Вона була й залишається передовим рубежем західної культури. І датська культура в загальному вигляді саме і є поєднанням датської й американської. Тому американська культура завжди була в нас одночасно об’єктом захоплення і об’єктом сарказму. І я жодним чином не вважаю цей фільм антиамериканським. Це політична алегорія, це провокація, це свого роду... Можливо, це політично некоректний фільм, але він не антиамериканський. Я, взагалі, навіть не розумію, що означає антиамериканський фільм.
— Як зараз ви ставитеся до «Догми-95»? Яке в неї майбутнє?
— Декілька років тому я думав, і заявив відкрито, що «Догма» мертва. Для мене в той момент це було очевидно саме тому, що вона мала такий приголомшливий успіх. В моєму уявленні «Догма» нерозривно пов’язана з ідеєю художнього ризику, ідеєю протесту. І раптом вона перетворюється на певний комерційний знак, бренд, якщо хочете. Ось тоді я й заявив, що «Догма» мертва. Але це викликало протести молодих режисерів, які продовжують знімати успішні фільми в напрямку «Догми». І навіть зараз, поки ми з вами говоримо, молоді кінематографісти в усьому світі знімають такі стрічки. Я не знаю, що чекає її далі, але вона жива й дає людям творче життя. Так що ми починали багато років тому з Ларсом фон Трієром, а зараз повертаємося: ходять чутки, що він знову працює над фільмом у стилі «Догми», а я, можливо, хто знає, також зніму такий фільм. До речі, цього року «Догма» відзначає десятиліття. Добра дата для того, щоб завершити проект, що ми й планували. Але все виходить інакше, й ми тепер рухаємося в протилежному напрямку. Нашу клятву, яка була основою принципів Догми», ми вивісили в Інтернеті — будь ласка, хто хоче працювати в цьому стилі, ласкаво просимо.
— У нас є приказка про заряджену рушницю, яка, висячи на стіні в першому акті, у фіналі обов’язково має вистрілити. У фiльмi стрільбу багато в чому провокує поява чорношкірого підлітка. Чи був у вас інший варіант фіналу картини, можливо, більш політкоректний?
— Не лише у вас так говорять про заряджену рушницю. І це, взагалі, універсальна природа насильства — якщо людині потрапляє до рук зброя, то дуже велика спокуса цією зброєю скористатися. А от що стосується питання про расовий відтінок, то, можливо, я його не дуже добре зрозумів — так, в фільмі расове питання присутнє. Але мені здається, що набагато важливішим питанням є зіставлення, конфлікт між людьми дії й людьми слів. Бо одночасно цей конфлікт є відображенням зіставлення американської культури, зокрема й побудованої на упаданні перед зброєю, як ідеї дії, і європейської культури як культури раціоналізованої, культури слів. І, можливо, тут також якийсь відтінок суперництва — маленький білий чоловік з дещо рихлою фігурою, який у глибині душі, напевно, відчуває, суперництво, а можливо, й заздрість до гарних, ставних африканських чоловіків... Можливо, тут є також зіставлення слова й справи з тим, як взагалі живе режисер фільму: він же розігрує такі драматичні події, але це ж слова, а в житті реально — інше. Ларс дуже любить говорити про розмір афроамериканських геніталій... Але, якщо серйозно, то у фільмі є багато прихованих алегорій, і одна з них — алегорія того обговорення, яке зараз активно відбувається у світі у зв’язку з миротворчими місіями. Що більш виправдане — застосовувати силу чи сидіти на огорожі й міркувати про застосування сили?
— У фіналі стрічки у вас звучить релігійний гімн. Ви не збираєтеся зняти щось на релігійну тематику?
— Я народився й був вихований атеїстом. Моя свідомість усе ще нерелігійна. Я намагаюся рухатися в цьому напрямку, але поки не можу сказати, що я істотно просунувся. Батько завжди казав мені: «Відстань між землею і небом менша, ніж здається на перший погляд», і тому поки я не планую знімати фільми про релігію.
— Як вам Майкл Мур? Він також зняв цілий фільм про шкоду зброї — «Боулінг для Коламбайна».
— Я думаю, що Мур — це такий шоумен лівого спрямування, і якщо порівнювати, то я вважаю, що він набагато більший маніпулятор, ніж Буш у його політичних виступах. Але з другого боку, я відчуваю в собі щось спільне з ним. Я також лівак, і у фільмі «Люба Венді» є певна паралель...
— Якщо повернутися до фільму, як особисто ви ставитеся до тих правил гри, які привели героїв саме до такого фіналу?
Щодо кінця фільму, то ми хотіли молодих людей зіштовхнути зі світом їхніх фантазій. Світ фантазій молодих людей і жорстокий світ реальності... І багато спільного і в тому, і в іншому.
— Особисте питання. Наскільки мені відомо, ви в Москві не один...
— Я тут з дружиною й дітьми. Я дуже радий, що перебуваю в Москві. Тому що був вихований у такому соціалістичному середовищі, і з дитинства увібрав багато романтичних ідей про вашу країну. Я весь час чую, що той образ, який був у мене в мозку, — певний міф, і що реальність інша. І весь час відчуваю, що в це чудове місце, напевно, я приїхав трохи пізніше, ніж мав би приїхати. Я запитую свою дочку: а як тобі бути в такій закордонній країні? А вона відповідає: те саме. Вона впізнає всі ті поняття, які не потребують перекладу, — «Максфактор», «Макдональдс». І тому мені дещо сумно: я трохи пізніше приїхав у вашу країну, ніж хотів би. Сам себе ловлю на тому, що показую дочці — ой, подивися, «Лада» поїхала...
— Вам достатньо всього лише від’їхати на кілька сотень кілометрів від столиці — це до питання фантазій і реальності...
— Я також усвідомлюю, що, напевно, має бути соромно за те, що ми мали такі романтичні уявлення про вашу країну, тоді як народ жив в умовах диктатури. Вибачте. І крім того, я чудово розумію, що жити в готелі «Національ» — не означає відчувати нинішню Росію такою, якою вона є.
