Літературні кумири соціалістичного минулого, з їхніми величезними накладами... Час перекреслив ілюзорність слави більшості з них. Але нічого подібного не сталося з Михайлом Булгаковим. Навпаки, його вирвані із забуття творіння стали на часі. Звичайно ж, долі його багатостраждальних рукописів — цикл невигаданих романів, але цілком драматичною тут постає фабула подій довкола «Собачого серця», жахливої історії про перетворення Шарика на Шарикова. Отже, ось дещо невідоме про відоме.
Власне, цькування Булгакова «навкололітературною раттю» ніколи не припинялося. І кожен новий прояв його таланту викликав у заздрісників напади люті, хоча спочатку РАПП — Російська асоціація пролетарських письменників, відданий передовий загін тих, що славословлять систему, попередити його публікації не міг. Сенсаційний успіх «Роковых яиц» (до речі, повісті абсолютно пророчої, де напророчено крах гітлерівського наступу на Москву восени 1941 року через раптові люті морози) ніби знов змусив «доброзичливців» пролетарські неоформленого письменника перейти в контратаку. «Невже Булгакови і далі знаходитимуть наші привітні видавництва і прихильність Головліту?» «Політичний сенс утопії зрозумілий: революція породила «гадів». «Утопічність» фабули не лише в тому, що в ній говориться про такого собі професора Персикова, який відкрив у Москві загадковий «червоний промінь», але і в самому малюнку Москви 1918 року, в якій професор знов отримує квартиру в шість кімнат і відчуває свій побут таким, яким він був до Жовтня», сигналізують «рецензенти» від ОДПУ. Це абсолютно точні цитати.
Чому ж швондєрам з літературних домкомів (і тут, в образі Персикова ми протягуємо нитку до професора Преображенського в майбутньому «Собачому серці») такий ненависний науковець-зоолог? Він такий собі антипод тим, хто пише декретні байки і чергові гасла, з їхньою неосвіченістю і послужливістю. «На красном носу старомодные очки в серебряной оправе, глазки блестящие, небольшие... Говорил скрипучим, тонким, квакающим голосом и среди других странностей имел такую: когда говорил что-либо веско и уверенно, ибо эрудиция в его области была совершенно феноменальная, крючок указательного пальца очень часто появлялся перед глазами собеседника. А вне своей области, то есть зоологии, эмбриологии, анатомии, ботаники и географии профессор Персиков почти ничего не говорил. Газет не читал, в театр не ходил... Был очень вспыльчив, но отходчив, любил чай с морошкой, жил на Пречистенке в квартире из пяти комнат, одну из которых занимала сухонькая старушка, экономка Марья Степановна, ходившая за профессором как нянька.
В 1919 году у профессора отняли из пяти комнат три. Тогда он заявил Марье Степановне: — Если они не прекратят эти безобразия, Марья Степановна, я уеду за границу».
Але ось Персиков винаходить злощасний «червоний промінь». Мабуть, винахід не вийшов би за стіни лабораторії. Проте розгоряється курячий мор, Персикова включають до курячих комісій, і до нього приходить Рокк — з казенним папером: йому доручено взяти прилад — для прискорення виведення курчат в експериментальному радгоспі. З’ясовується, що Рокк зовсім не біолог, що він всього лише «висуванець». Персиков намагається протестувати, але по телефону з ним говорять як із малим дитям, і в радгосп відвезли три великі камери. На жаль, Рокк та інші переплутали яйця, і під променями виникає страшне поголів’я змій-велетнів. Але якби він їх не переплутав, то став би, можливо, попередником академіка Лисенка, хай в курячому достатку.
Журнальний варіант «Луча жизни» (така перша назва фантасмагорії) два місяці потому, в травні 1925 року, виходить в збірці оповідань М. Булгакова, під назвою «Роковые яйца». Але вони і Роккові, з явним натяком, якщо вдуматися, на сумнівні плоди РАППу.
Але як би паралельно, вихоплюючи звичаї і мотивації нової Москви, М. Булгаков в короткі терміни створює «Собаче серце», воно датоване автором січнем-березнем 1925 р. Що така річ готується, в журнальних колах, втім, дізнаються раніше. Проект виграшний, письменник доки не заборонений, і видавництво «Недра» намагається щонайшвидше провести рукопис через Головліт. Цензура, проте, затримує висновок, а потім, в травні, резюмує: «Річ у цілому є неприпустимою».
Та все ж редактор «Недр», старий більшовик М. С. Ангарський не здається. «Микола Семенович просить Вас, — пише Булгакову співробітник «Недр» Б. С. Леонтьєв, — зробити наступне. Примірник, виправлений, «Собачого серця» відправити негайно Л. Б. Каменєву в Боржом. На відпочинку він прочитає... Потрібно при цьому надіслати супровідного листа — авторського, слізного, з поясненням всіх поневірянь...»
Дійсно, трохи пом’якшений варіант вже існує, хоча тон повісті не змінився. Так, «коммунисты» замінені автором на «жилтоварищи», «революционной» дисципліни на «трудовой», «рабочая фракция» на «новое товарищество», горілка «Рыковская» на «Новоблагословенную». А втім, до Боржомі, мабуть, і з поспіху, йде невиправлений текст, але і виправлений, вочевидь, не змінив би справи. Висновок Каменєва (на якого видавництво сподівалося, як на «партійного ліберала») також однозначно негативний: «Це гострий памфлет на сучасність. Друкувати ні в якому разі не можна».
Вердикт — «не друкувати» — доки не означає: «не читати публічно», хоча це, можливо, і мається на увазі. І ось в березні 1925 р. на двох засіданнях літературного клубу — Нікітінських суботників Булгаков цілком, без купюр, ознайомлює слухачів з новою роботою. Успіх приголомшливий. Один із слухачів вигукує: «Це перший літературний твір, який насмілюється бути самим собою».
Потім Булгаков читає «Собаче серце» в Коктебелі, куди його запросив М. Волошин. І знову «Недра», всупереч заборонам, намагаються оприлюднити повість про комуністичного «гомункулюса» Шарікова і професора Преображенського, який мріє дожити до старості з чистими руками. Леонтьєв наприкінці літа звертається до Булгакова: «Прошу Вас якомога скоріше прислати нам рукопис. Протягнемо. Але лише швидше».
Протягнемо... Поза сумнівом, що все, що відбувається з повістю в деталях відомо в Політичному управлінні, спадкоємцеві НК. Його інформатори і «експерти» насаджені всюди. Недаремно в списку на висилку з країни, направленому до ЦК партії заступник голови ОДПУ Ягодою, серед восьми осіб, в яких «слід учинити обшук, порушити слідство, — і залежно від результатів — вислати», фігурує и М. Булгаков.
Чергова доповідна записка Ягоди, голови політичного розшуку, в ЦК ВКП(б), за грифом «Строго секретно», датована 7 травня 1926 р. І того ж дня «У гр. Булгакова на підставі ордера Об’єднаного Державного політичного управління за № 2287... зроблено обшук. Узято для доправлення в ОДПУ:
1) Два примірники передрукованих на машинці «Собачого серця»;
2) Три щоденники за 1921—1923 і 1925 роки...».
«Всі ці «доповідні записки», «довірчі донесення», — писав В. І. Лосєв, визначний дослідник життя і творчості М. Булгакова, — складають віртуози своєї справи». Тепер охоронці літературного порядку, підневільні і добровільні інквізитори, намагаються не допустити до постановки в МХАТі «Днів Турбіних». Один із агентів повідомляє в липні 1926 р. в ОДПУ: «З приводу підготовлюваної до постановки «Білої гвардії» Булгакова, репетиції якої вже йдуть в Художньому театрі, в літературних колах висловлюється велике здивування, що п’єса ця пропущена реперткомом, оскільки вона має певний і недвозначний білогвардійський дух... Усі визнають, що п’єса ця має певне забарвлення. Літератори, що стоять на радянській платформі, висловлюються про п’єсу з обуренням, обурюючись тією обставиною, що п’єса може викликати певне співчуття до білих». Генеральна репетиція п’єси призначена на 23 вересня 1926 року, і вона все-таки відбулася. А 22 вересня Булгакова знов допитують в ДПУ. Протокол допиту, що зберігся, дивний і безпрецедентний не лише щодо правдивості, але і сміливості і позиції допитуваного.
«1926 р. вересня 22 дня, Я Уповн. 5 від. секр. Відділу ОДПУ Гендін допитував як звинуваченого (свідка) громадянина Булгакова М. О. і на початково запропоновані запитання він показав:
4) Походження... Син статського радника — професора Булгакова.
9) Освітній ценз. Київська гімназія в 1909 р. Університет, медфак в 1916.
10) Партійність і політичні переконання. Безпартійний. Радянський устрій вважаю виключно міцним. Бачу багато недоліків в сучасному побуті і завдяки складу мого розуму ставлюсь до них сатирично і так і змальовую їх у своїх творах.
11) Де жив, служив і чим займався...
5) З 1914, до Лютневої революції 17 року. Київ, студент медфаку до 16 р., з 16 р. — лікар.
6) Де був, що робив у Лютневу революцію 17 р., чи брав активну участь і в чому воно виявилося.
Село Нікольське Смоленської губернії і м. Вязьма тієї ж губернії. З лютневої революції 17 р. до Жовтневої революції 17 р., Вязьма, лікарем в лікарні.
9) Де був, що робив в Жовтневу революцію 17 року.
Також участі не брав.
е) З Жовтневої революції 17 р. по сьогоднішній день.
Київ — до кінця серпня 19 р., з серп. 19 р. — до 20 р. у Владикавказі, з травня по серп. у Батумі в Ростє, з Батума до Москви, де і мешкаю до цього часу.
Свідчення по суті справи
Літературною працею почав займатися з осені 1919 р. в м. Владикавказі за білих. Писав маленькі оповідання і фейлетони в білій пресі. У своїх творах я виявляв критичне і неприязне ставлення до Радянської Росії... З Освагом (білогвардійська контррозвідка. — Ю. В) зв’язаний не був, пропозицій про роботу в Освазі не отримував. На території білих я перебував з серпня 1919 р. по лютий 1920 р. Мої симпатії були цілком на боці білих, на відступ яких я дивився з жахом і здивуванням... У момент приходу Червоної армії я перебував у Владикавказі, будучи хворим на поворотний тиф... Приїхавши до Москви, поступив до ЛІТО Головполітосвіти як секретар. Одночасно з цим починав репортаж в московській пресі. Перший великий твір був опублікований в альманаху «Недра» під назвою «Дияволіада». Потім написав роман «Біла гвардія», потім «Роковые яйца» надруковані в «Недрах» і в збірці оповідань. 1925 р. написав повість «Собаче серце», що ніде не друкувалася.
«Повість про собаче серце» не надрукована з цензурних міркувань. Вважаю, що твір «Повість про собаче серце» вийшов набагато більш злісним, ніж я передбачав, створюючи його, і причини заборони друку мені зрозумілі. Олюднений собака Шарик — вийшов, з погляду професора Преображенського, негативним типом... Цей твір я читав на Никітінських суботниках редакторові «Недр» т. Ангарському і в гуртку поетів у Зайцева Петра Никаноровича і в «Зеленій лампі». У Никітінських суботниках було осіб 40, в «Зеленій лампі» — 15, і в гуртку поетів осіб 20. Маю зазначити, що неодноразово отримував запрошення читати цей твір в різних місцях і від них відмовлявся, оскільки розумів, що в моїй сатирі пересолив і повість викликає надто пильну увагу.
Питання: Укажіть прізвища осіб, що бувають у гуртку «Зелена лампа»?
Відповідь: Відмовляюся з етичних міркувань.
Питання: Чи вважаєте ви, що в «Собачому серці» є політична підкладка?
Відповідь: Так, політичні моменти є, опозиційні до існуючого ладу... Я гостро цікавлюся побутом інтелігенції російською, люблю її, вважаю, хоча і слабким, але дуже важливим шаром у країні. Доля її мені близька, переживання дорогими... Я завжди пишу щиро і так, як бачу. Негативні моменти в радянській країні викликають мою пильну увагу, тому що в них я інстинктивно бачу велику поживу для себе (я — сатирик).
22 вересня 1926 р. Михайло Булгаков».
Виклики в ОДПУ на допити не припиняються, один із них — 18 листопада 1926 р. 13 січня 1927 р. інформатор повідомляє: «За отриманими даними, драматург Булгаков днями розповідав відомому письменникові Смидовичу-Вересаєву наступне, що його викликали на Луб’янку і розпитавши про соціальне походження, запитали, чому він не пише про робітників. Потім його запитали так само про селян. Передаючи цю розмову, письменник Смидович сказав: «Мене часто запитують, що я пишу. Я відповідаю: нічого, оскільки зараз взагалі писати нічого не можна, інакше доведеться прогулятися за темою на Луб’янку. Такі настрої літературних кіл. Відомості точні».
Відомості точні... Булгаков і далі «контролюється» спостерігачами, причому з оточення вельми близьких йому осіб. Так, після заборони «Мольєра» інформатор повідомляє в ДПУ: «Стаття в «Правде» і зняття п’єси з репертуару, яке відбулося за нею, підсилили як розмови на цю тему, так і розгубленість. Сам Булгаков зараз перебуває в дуже пригніченому стані. У розмовах про причини зняття п’єси він весь час запитує: «Невже це погана п’єса?» Коли моя дружина сказала йому, що на його щастя рецензенти обходять мовчанням політичний сенс його п’єси, він з удаваною наївністю (навмисно) запитав: «А хіба в «Мольєрі» є політичний сенс?»... Можливо, що тактична розмова в Ц. К. партії могла б спонукати його зараз відмовитися від улюбленої теми — протиставлення вільної творчості письменника і насильства з боку влади». Ось які «закляті друзі» з пильними дружинами бували в домі у Михайла Опанасовича.
Але чому подальші його шляхи фактично перекрило «Собаче серце»? Не лише тому, що воно з’являється як застереження проти непродуманих біологічних експериментів і біотехнології — аж до клонування, «вибіркової євгеніки» тощо. Головне в іншому: повість пророкує в особі Шарикова безперспективність «швондєризму». Але ж Швондєр та подібні йому стають символом доби. І змалювати його солодше Булгаков і не хотів, і не міг.
«Ночь в ночь через десять дней в квартире ударил резкий звонок.
— Уголовная милиция и следователь. Благоволите открыть.
Двое в милицейской форме, один в черном пальто с портфелем, злорадный и бледный председатель Швондер, юноша-женщина, швейцар Федор...
— Очень неприятно. У нас есть ордер на обыск в вашей квартире, — человек покосился на усы Филиппа Филипповича и докончил, — и арест, в зависимости от результатов.
...Из двери кабинета выскочил пес странного качества... Вышел он, как ученый циркач, на задних лапах, потом опустился на все четыре и осмотрелся.
— Как же, позвольте? Он служил в очистке...
— Я его туда не назначал. Ему господин Швондер дал рекомендацию... «
Все, що стосувалося Булгакова, і раніше, і надалі, так або інакше проектувалося на самі верхи. Пригадаємо хоча б донос Біль-Білоцерківського про шкідливість «Бігу», про що стало відомо, через роки, із сталінських публікацій.
Хотіли цього персонажі з дияволіади довкола Майстра чи ні, його шлях, сяючі проблиски пригніченого таланту ставали матерією самої історії, хоча фізично письменник уцілів.
Він як би знов заговорив, і не приховано, у липні сорок першого, майже через півтора роки після скону, вустами Сталіна біля мікрофону, через одинадцять днів після початку війни: «К вам обращаюсь я, друзья мои!», словами Турбіна з «Днів». Можливо, інтуїтивно, під впливом і безпомилково для моменту, вождь пригадав цей пристрасний об’єднуючий заклик.
Що було б, якби до Булгакова не лише прислухалися, але і прислухалися? Це інший, не менш фантастичний сюжет, ніж тканина «Собачого серця». Але він написав те, що хотів написати, і так, як жадав. Завоювавши собі довготривалий пропуск у двадцять перше століття. І зробивши безсмертним чимось і Київ, Місто свого народження і зльоту. Бо як не можна уявити собі літературу минулого століття без «Собачого серця», так і Андріївський узвіз вже немислимий без «будинку Турбіних».
