Нині у театрах Одеси стався бум інтерпретацій сатиричних романів Іллі Ільфа та Євгена Петрова. Максим Голенко поставив нашуміло контроверсійну драматичну виставу «Золоте теля» в Українському академічному театрі імені Василя Василька. А наприкінці 2021 року Володимир Подгородинський у Театрі музичної комедії імені Михайла Водяного випустив мюзикл – містичний трагіфарс за першою частиною дилогії. Кілька перших показів «12 стільців» пройшли «на ура» й окрилений прийомом вистави головний режисер театру музкомедії продовжує працювати з авторами над матеріалом другої частини дилогії, постановку якої планують не відкладати…
***
Варто зауважити, що герої І.Ільфа і Є.Петрова мандрували до українського театру оперети надто довго – за дев’яносто років вони аж тепер уперше ожили, заспівали й затанцювали на його сцені, і не дивно, що саме в Одесі. Адже частина дії «Золотого теляти» відбувається у Чорноморську. Та й авантюрний характер головного героя дилогії – «сина турецькопідданого» – достоту одеський! Це завжди відчували найяскравіші представники цього театру: народний артист СРСР Михайло Водяной був одним з претендентів на роль Бендера в першій екранізації «12 стільців», а уже в Незалежній Україні Володимир Фролов блискучо виконував танго Бендера (авторства М.Крупника) в межах святкування дня Одеси та в межах культурної програми «Дні Одеси в Нью-Йорку».
Тож повноцінна вистава «12 стільців» Театру ім.М.Водяного – сценічний продукт, унікальний і довгоочікуваний. У задумі мюзиклу брало участь коло співавторів. Наче самі співтворці безсмертної дилогії І.Ільф та Є.Петров заповіли театру цю колективну автуру… Прозову частину лібрето, не втративши ані славетних фразеологізмів, ані філософського зерна, блискучо «викроїв» з роману В.Подгородинський. Над музикою і віршами мюзиклу працював відомий столичний тандем Олександра Злотника й Олександра Вратарьова. Розширені у виставі повноваження диригента-постановника Юрія Літовка – він також творець партитури як такої, адже аранжував музичні теми О.Злотника. А вони свідомо відтворюють сторінки роману як музично строкату мозаїку: тут і оперна «вампука», і кафе-шантан, і мюзик-хольні «гьорлз», і ретро-романс, і танго, і черкеська екзотика (при тому, геть не в тій частині, де її очкуєш за сюжетом – на Військово-грузинській дорозі, а в одному з московських епізодів, у Ляпіса-Трубецького, кавказького князя в бурці з газирями (Владислав Кутуєв) і його дружини-мистецтвознавиці Клод (ще та Цариця Тамара у виконанні Інни Кулікової). Як і всі вистави цього професійного музичного режисера, «12 стільців» позначені стильовою єдністю музичного матеріалу, і це, безумовно, ушляхетнює звучання недостатньо оригінальної музики.
«12 стільців» грають два акторські склади. Монтажний принцип драматургії також дав можливість режисерові задіяти виконавців епізодичних ролей одразу в кількох образах, близьких за сутністю. Так, приміром, примара тещі Вороб’янінова (вона фантомно переслідує Кісу, роз’ятрюючи його комплекс невдахи та фактично підштовхуючи у фіналі на вбивство Остапа) і помічниця аукціоніста (яка повідомляє концесіонерам про фатальний комісійний збір) утілені однією акторкою – І.Куліковою. Слід віддати належне граційності режисерської думки В.Подгородинського – деякі персонажі Ільфа і Петрова несподівано, але переконливо заримовані ним у структурі вистави. Режисер розгадав таємницю зникнення панотця Федора, у виконанні заслуженого артиста України Володимира Кондратьєва – класичного квазіоперного злодія (з відповідними архаїчним театральним гримом та манерою вокалізування). Насамкінець другої арії (перша в нього - ламентозно-пародійна, друга – арія гніву), панотець, мов капітан корабля-потопельника, героїчно уходить під ватерлінію сцени. Ця мізансцена уподібнює страстотерпця-шукача чужих діамантів «Піковій дамі»-тещі Вороб’янінова, яка так само провалилася у «пекло».
Коли у музичній виставі є один лейтмотив, і той належить Кісі, то якось не лишається сумнівів щодо ідентифікації головного героя постановки. Направду, заслуженому артисту України Сергію Мількову варто подякувати за те, що він своїм виконанням ролі Бендера уможливив сценічне втілення «12 стільців» у трупі з сьогоднішнім складом. Проте доводиться визнати, що актор так і лишився у виставі «в.о. Остапа». Старшому за Бендера, проте фактурно відповідному його образу С.Мількову не вдалося знайти ані тембральної, ані пластично переконливої характеристики улюбленого читачами-глядачами персонажа. У плані драматичної гри актор зробив усе від нього залежне (його Бендер меткий, дошкульний у гуморі, по-чоловічому виразний), проте його особистості виявилося замало для наповнення блискучого літературного образу.
Сценічним локомотивом «12 стільців» став Вороб’янінов-Володимир Фролов. Відомий актор укотре здивував глядачів своєю непередбачуваністю. Років дванадцять тому він був би беззаперечним Остапом Бендером. А нині В.Фролов вразив достовірністю в ролі ексочільника дворянства з фактурою губернатора. Його перша поява у виставі викарбовується саме як презентація героя: фрачний, стрункий дворянин під куполом чорного парасоля. Але в радянській дійсності кінця 1920-х цей уламок дореволюційної аристократії миттєво стає персоною трагікомічною, а у фіналі вистави – навіть трагедійною. Тонкою стильовою пародією на сентиментальний міський романс постала у виставі одна з найкращих сцен – зустрічі Кіси з Оленою Станіславівною (майстерний, нюансований дует з заслуженою артисткою України Аліною Семеновою). У цій сцені розкривається справжня інтелігентність Вороб’янінова, і героїчний тембр В.Фролова ювелірно обмальовує душевне тріпотіння його героя. На відміну від мадам Гріцацуєвої, яка вийшла у виставі ілюстрацією, по суті, штампом, в обох своїх сценічних іпостасях «вистрілила» заслужена артистка України Ірина Ковальська. Її звабній Елочці Людожерці успіх приносить здебільшого пластичність і вокальна виразність солістки в дуеті з С.Мільковим. А от її співачка у ресторані – гнучка, з «модерним зламом», у зміїній малахітовій сукні (художниця Олена Леснікова) виростає в символ «закордону», про який мріють Кіса та Остап. Крім того, це й перший по-справжньому хітовий номер у «12 стільцях»! Саме в ритмі її шансону: «А ну-ка, детка, крути рулетку!» засмучений втечею Лізи (Ольга Кононцева) Кіса дає розбушуватися внутрішнім демонам: азарту і своїм дореволюційним замашкам – марнославству та жбурлянню грошей на вітер.
Заявлений жанр містичного трагіфарсу відбиває хореографія балетмейстера Віталія Кузнєцова. Фантастичний вимір сюжету відтворює жіночий кордебалет театру: вони і архів Коробейнікова (у влучному пластично-інтонаційному виконанні Олександра Владиченка), і уніформісти в сцені торгів, де Бендер уже відчуває себе тріумфатором-Наполеоном, і містичні танцівниці у сцені ресторану-вар’єте та у фіналі вистави… Не зле танцює і хор театру під керівництвом хормейстера Сергія Савенка (а деякі хорові сцени, як, наприклад, номер відпочивальників у Кисловодську, зривають оплески завдяки дотепному тексту і «томному» виконанню). В один з пластичних лейтмотивів вистави виросли вихованці дитячої студії «Театральная продленка» – чарівливі та бешкетливі гавроші, які допомагають Бендеру в його авантюрах, зокрема, виростаючи перед очима здивованих пайщиків союзу «Меча й орала» як візуалізація тези «допомагали дітям».
Шкода лише, що відеопроєкція, якою у виставі зловживають, місцями підміняючи сценічну дію іншим видом мистецтва – мультиплікацією, тиражує на великому екрані дійсно «живі» сценічні образи. Стилістичної єдності візуального ряду комп’ютерної графіки та відеоінсталяції у виставі аж чотирьом фахівцям у цій галузі досягнути не вдалося. Єдине, що у цьому відеоконтенті тішить око і почуття гумору – так це рубрикація сцен ключовими висловами з роману (написи: «Однако!» – в картині у ресторані, «Отцвели уж давно…» – у сцені союзу «Меча й орала» на квартирі колишньої коханки Вороб’янінова, «Богато жили люди» – в аукціоні та ін.) влучно відсилають до титрів німих кінострічок. Отже, якщо у телевізійному серіалі Марка Захарова весь смак був у вишуканій художній стилізації, то у виставі одеського театру музкомедії графічна сторона вистави її найбільш збіднює, а точніше здешевлює. У той самий час сценографія Станіслава Зайцева є функціональною та візуально нейтральною. Фактично художник узяв дію в білосніжну «рамку» віконних та дверних фрамуг (уніфіковану як для інтер’єрів будинку «туальденорових стареньких» або кают пароплаву, так і для вуличних сцен). Місце дії мобільно змінюється завдяки паралельному рухові платформ. Вони ж допомагають режисерові унаочнити характерні для містичного трагіфарсу «напливи» (велику роль у відтворенні дуалістичного виміру дії відіграє художнє світло Олени Корольової).
У фіналі вистави той самий рефрен: «А ну-ка, детка, крути рулетку!» Вороб’янінов чує мов зловісний шепіт – мотивацію внутрішнього голосу: відіграти у молодшого, нахабнішого, ощасливленого Фортуною Бендера належні собі гроші й таки справдити на них мрію – виїхати через польський кордон до Парижа… Героєм В.Фролова керує уражене Бендером почуття гідності (цей «фройдівський» контрапункт проходив крізь стосунки «концесіонерів» протягом усієї вистави – достатньо згадати побиття ділком-простолюдином свого аристократичного компаньйона після торгів або обурення Кіси святотатством над його капелюхом та сюртуком у сцені «альпійського жебракування»). У суцільно фантасмагорійній сцені вбивства Остапа В.Подгородинський дав психоаналітичну розробку цього внутрішнього мотиву вчинку інтелігентної, мирної та доволі пасивної людини. А Володимир Фролов її вражаюче пропустив крізь себе. Знічев’я ображений Бендером, Кіса раптом «чує» докори тещі в м’якотілості, Олени Станіславівни – у зрадливості (вона постає перед ним з «неопалимою купиною» – кущем троянд їхнього кохання), він «бачить» Лізу, яка відмовилася від його пропозиції, та кожного учасника лихо аукціону, який здіймав справжнього господаря націоналізованих стільців на кпини. І кров, якою заюшується екран у мить, коли Вороб’янінов убиває Бендера, прочитується як символ кровопролиття зовсім іншого масштабу репресій у СРСР протягом 1930 - 1950-х. Немов зла іронія долі над Кісою заримовуються глибинним змістом два епізодичні персонажі Сергія Тищенка: надміру питущий сторож Тихон (у кімнаті під сходами якого Кіса познайомився з Остапом) і респектабельний завклубом. Він являється враженому Кісі у божественному сяйві – адже це він знайшов «той самий стілець» і прирік старого Вороб’янінова на трагічно злиденне життя серед пролетарів – життя без мрії…
