Ще в середині 90-х минулого вже століття глядачі Києва, Москви й інших столиць світу були зачаровані магією Лермонтівського «Маскараду», поставленого Рімасом Тумінасом у рідному театрі Вільнюса. Його стали запрошувати в інші театри, а він спокійно ставив удома прем’єру за прем’єрою, які тут же ставали театральними бестселерами. Першою до Москви, в «Сучасник» його «заманила» Галина Волчек. Тумінас поставив «Граємо Шіллера», спектакль, який вже багато років йде з аншлагами у всіх кінцях світу. А потім, за заповітом Михайла Ульянова, його запрошують головним режисером у обезголовлений театр ім. Євгенія Вахтангова. Театр вирує, старше покоління відстоює «засади», а Рімас незворушно працює, через кожні декілька місяців радуючи вдячних глядачів, що потягнулися до театру, новими роботами.
Його основний інтерес — класика. Ось і зараз театр привіз у наше місто свою торішню прем’єру — спектакль «Дядя Ваня» за п’єсою А. Чехова. Стосовно прочитання класичних текстів режисер володіє незвичайним чуттям — вони актуальні й сучасні. Виразна, але легка сценографія його постійного соратника Адомаса Яновскіса співзвучна режисерському рішенню. Вона активно допомагає органічному існуванню в «чехівському флері» зоряному акторському складу — Сергію Маковецькому, Людмилі Максаковій, Володимиру Симонову, Володимиру Вдовиченкову та ін.
На щастя, я бачила «Дядю Ваню» на московському прогоні, тому, запустивши спектакль в Києві, Рімас Тумінас знайшов час для інтерв’ю.
— Рімасе, я бачила майже всі ваші спектаклі — й у Литві, й у Москві. Мені дуже цікаво все, що ви робите. Колись, будучи запрошеним режисером у театрі «Сучасник», ставили «Граємо Шіллера», в інтерв’ю Ви сказали тоді мені, що відчуваєте себе в Москві транзитним пасажиром. Сьогодні ви — головний режисер Вахтангівського театру, театру з великими традиціями — досить складного, дуже «московського» організму. Відчуття транзитного пасажира полишило?
— Ні, я не перестав себе відчувати таким. І Слава богу! Потрібний якийсь тренінг, особливі етюди над собою, аби не зійти з поїзда. Або не зупинити поїзд. Є дві можливості — можна вийти, сходити десь у буфет, забути й не повернутися, а друга — є влада зупинити поїзд. Володіючи владою, дуже важливо не піддатися спокусі зробити це. Треба залишатися пасажиром.
— Але пасажир, не наказуючи машиністові, може й стоп-кран смикнути?
— Напевно, ця біда й загрожує нам. Наступного року театру 90 років — ось тут може піти в хід все, навіть стоп-кран. І все-таки образ поїзда для мене — це рух. Головне, бути в русі. Пересікаючи, можливо, якісь тимчасові смуги, залишаючись, при цьому, вірними класиці. Говорю зараз не про інтерпретацію, трактування, вирішення сцен і так далі, не приймаю цих понять — це школа, яку кожна людина, стаючи професіоналом, переростає. У цьому поїзді, в цьому русі, в цій класиці треба шукати людину. Зі своєю історією, зі своєю долею, партнера, що теж знаходиться в русі. Назустріч — час, події. По суті, пробачте за банальність, всі люди — пасажири. При постановці п’єс, не шукаю характери, відкидаю таке поняття. Адже за характером акторові так просто сховатися. Він дуже добре розуміє, що хоче від нього режисер у цьому випадку, і видає давно заїжджені напрацювання. Це не залежить від нього, вони самі просяться назовні, диявольськи спокушають — використовуй мене! Ми часто утішаємо себе — мовляв, зрозумів я природу конфлікту. Та яку ж нову природу конфлікту ти можеш знайти! Це домашні радощі, але треба бути об’єктивним і самокритичним, аби зрозуміти — немає її, нової природи. Це не означає, що конфлікту, як такого, не існує. Ми приходимо на цю землю вже в конфлікті, й покидаємо її з ним. Ми не творці конфлікту, ми його носії, носимо в собі його бацилу.
— Хочете сказати, що ми так складно живемо через те, що заражені?
— Так, навіть у побутовому плані. Ти пробуджуєшся вранці — конфлікт із будильником, із тим, що встати треба, потім конфлікт із зубною щіткою, з кавою, що втекла, і так далі. Це з дитинства ще йде, там закладається. І так це все гостро тоді!
— І «життя — вокзал» допомагає вам зберегти гостроту відчуттів?
— Так, я з малих років — «гнаний». Так склалося, що на одному місці ми не заживались довго — рік-два, — і знову переїзд, невимушений або вимушений. Їздили інколи з нехитрими пожитками. У якийсь момент побачив звичні меблі з іншого боку. Адже ми живемо, розставляючи все по стінках. Красиво, немовби, нормально. А складене абияк в машину або віз, бачиш ветхість і бідність. І тут починається театр — дуже хочеться поглянути, що ж за цим особою-сюжетом криється. Репетиційний період, той час, коли нам дано пізнавати. Мені здається, що поверховість бачення, небажання заглянути «за», схоже на неуцтво. Адже воно заполонило нас, стало майже нормою. Адже нас, режисерів, акторів, ніхто не квапить. 80% часу, проведеного нами в театрі, — для репетицій, і лише 20% — вихід на глядача. Ми щасливі люди — нам дана можливість пошуку пізнання. За це нам ще і платять!
— На кого ви залишили свій рідний театр, за яким, так розумію, сумуєте, раз перенесли спектакль «Маскарад» на Вахтангівську сцену?
— Почнемо з кінця. Історія «перенесення» «Маскараду» років через двадцять може стати притчею або легендою. У 1997 році ми грали в театрі Вахтангова вільнюський «Маскарад», саме тоді Михайло Ульянов розшукав мене після спектаклю. Не привітавшись, протягнув руку і закричав: «Мені це потрібно, потрібно, потрібно мені!». Лише після цього я дізнався, що в цьому театрі в 1941-му був поставлений спектакль. 21 червня зіграли «для пап і мам» прогін, а назавтра була війна, спектакль відмінили, і він так і не з’явився на сцені. Легенда свідчить, що виконавець ролі Ніни — Казанцева, якої вже немає, була предметом кохання і захоплення Арама Хачатуряна. Саме для неї він написав свій знаменитий вальс. Пізніше цей вальс інколи звучав у театрі Вахтангова, але «господарював» вальс із «Принцеси Турандот». У Ульянова виник план, що ми приїжджатимемо двічі на сезон і будемо грати цей спектакль декілька днів підряд. Але фінансові, візові й інші проблеми перешкодили цьому. Дуже жаль, до речі, що всі «прикордонні» закони поширюються і на культуру, це не просто заважає культурним зв’язкам, а порушує порядок речей і викликає інколи спекуляцію. Сподіваюся, знайдуться керівники, що розуміють важливість місії культурного обміну, які внесуть поправки до цієї законодавчої бази. Оскільки стало неможливим возити безперервно через кордон спектакль, мене попросили «перенести» цей спектакль до Москви. Ми дотримувалися тієї ж структури, хоча актори інші, час змінився, й історія, яку ми розповідаємо, — теж. Так в театр Вахтангова повернувся знаменитий Хачатурянівський вальс.
Тепер про вільнюський театр. Я погодився прийняти пропозицію Вахтангівского театру, тому що сподіваюся, вірю і бачу, що за останній час виросла ціла плеяда молодих талановитих режисерів. Адже я, окрім акторського, вів режисерський курс. П’ять-шість чоловік прийшли і дуже цікаво працюють, думаю навіть віддати їм і адміністрацію театру. Вони інакше бачать, інакше мислять, нам, літнім, треба звільнити їм дорогу. Але поки я продовжую репетирувати спектакль за п’єсою молодого литовського драматурга (поїду до Вільнюса після 12 червня) про Адама Міцкевича. Там чудові персонажі — і Шопен, і Бальзак, і Жорж Санд. Такого жанру ще ніколи не робив — це цікаво і мені, і акторам.
— А як в побутовому плані влаштовується життя такої яскравої особи, головного режисера двох таких різних театрів?
— Знаєте, інколи навіть хотілося б відчути, що я «якийсь», але нічого подібного немає. Інколи думаю, яке у мене було б звання, якби був військовим. Повірте, не маршал, не генерал, швидше полковник або підполковник. Так і живу. Знімають мені квартир...-ку, єдина вимога — недалеко від театру, аби не витрачати час у пробках. Сам люблю сидіти за кермом, знаю декілька маршрутів — до театру Вахтангова, до «Сучасника», де теж ставлю спектаклі, в магазин, аби купити необхідні продукти, і — аеродром.
— Хоч ви і згадали сучасну литовську драматургію, в репертуарі обох театрів, в основному, класика. Ви узяли на себе місію просвітителя на нашому «знекультурненому» світі?
— Адже ми самі опустили планку. Це сталося на початку 90-х. Ми самі взяли на себе роль «передових» горланів: кричали, як ми вважали, правду, роздягалися, дико грубіянили, обливали водою героїв. Робили все це ще азартніше, ніж колись Таганка. Ми звинувачували, але, природно, не тих, хто повинен ці звинувачення чути. І все це терпів глядач, і без того ляканий, заморочений. Мені здається, що я уникнув такої можливості: з чимось або з кимсь розквитатися. Все це не об’єкт театру, до мистецтва — жодного відношення, залиште це ЗМІ, публіцистиці. Потім всі кинулися в комедії, вважаючи, що публіку треба розважати. А треба було, як і завжди, як вічно — шукати гармонію. Аби в ній, у цій красі людина відчула, хоч на секунду, що безсмертя існує. Спектаклі нашого театру, до речі, показують, що класика може бути не менш комерційною, ніж низькопробний гумор. Зараз думаю навіть про комедію, тому що раніше, коли мені досить багато слали комедій із усіх кінців світу, ставав у позу — що це ви мені «підсовуєте» таку легковажність, я ж трагік!
— Не позбавлений, при цьому, сарказму. Цим вас привабив Чехов?
— Так, Чехов це дозволяє. Досить у нього сарказму, хоча ми чомусь думаємо, що це все від кохання, жалості, загальної «світової душі», про яку він невпинно піклувався. Ні, адже він досить жорстка людина була, і поглянути на його природу «зі спини» дуже хотілося.
— Як будь-яка творча людина, Чехов був неймовірно самотній. А самотня людина схильна до жорсткості, хоч би в цілях самозахисту?
— Ну, це нормальний стан. Самота не є якоюсь окремою темою ні в літературі, ні в театрі. Якщо постановник на питання, про що ставитиме спектакль, ставить основним завданням тему самоти, це означає, що спектакль ні про що. Я згоден із Маркесом, який говорить, що самота для людини — нормальний стан душі.
— Метод соціалістичного реалізму, який очолював у мистецтві довгі десятиліття в нашій колишній загальній країні, «закарбував» класика А. Чехова «передвісником світлого майбутнього». А ваш сьогоднішній Чехов — про що?
— Про природу й дитинство. У цьому просторі точний час, епоха — не важливі. На задньому плані ми, звичайно, чуємо звуки початку ХХ століття, відчуваємо «смак» цього часу, але не більше. А далі, треба почути голоси. Не подумайте, що я маю на увазі якісь галюцинації. Все старіє, вмирає, а ось звук голосів, що давно пішли, існує. Це дуже дивна річ, коли я сумую за ними, за померлими, сумую за їхнім життям. Ось ця розмова з недожитими життями, для мене дуже важлива, я повинен дати їм шанс висловитися. Це якась містика!
— Ну, чому, якщо перевести вищесказане на побутовий рівень, то все незроблене, нездійснене, більшість намагається втілити в дітях?
— Це трагічна помилка. Скільки гидот робиться під цим прикриттям! Не треба нікого силувати, і не треба сподіватися на майбутнє. Тут і зараз! Спробуй, зроби! Але це-то і найскладніше — професіоналів украй мало в наш час, більше балакунів. Таке неймовірна кількість головних менеджерів, державних інституцій, які живуть за рахунок державної скарбниці, стільки «генеральних» і «президентів», що здається жити ми повинні дуже добре. А ми живемо, як жили, а вони — дуже добре.
— Чого чекати від ювілею театру, особистим трендом, якого багато років була «Принцеса Турандот»?
— «Принцеса Турандот» відкрила великі проблеми усередині театру — це могло б бути причиною розколу в трупі, сподіваюся цього уникнути. Розумію їхнє бажання, аби цей спектакль залишався в репертуарі вічно. Він і повинен жити, як майстер-школа. Я розумію старших майстрів — Юлію Борисову, Людмилу Максакову, Василя Ланового, Юрія Яковлєва, В’ячеслава Шалевича — це їхня юність, їхнє життя. Але цю історію повторити не можна, можна розповісти іншу, трагедію, наприклад. Готовий ставити і я, і Роберт Стуруа.
— Ви розумієте, на що замахнулися?
— Але ж і Рубен Миколайович Симонов не реанімував свого часу спектакль Вахтангова! Він поставив, дуже вдало поставив свою власну історію. Вона прожила своє власне життя. Чи треба зараз? Думаю, ні, тому що зараз немає біди. При всіх труднощах нашого життя, ми не випробовуємо якоїсь загальної тривоги, аби нам, як птахам, злетіти і линути над бідами людськими. Не як «вольні художники», а від болю злетіти. Я запропонував інший варіант: зайняти всіх наших прекрасних великих артистів у одному спектаклі. Це не концерт, не вечір, а вивести на сцену героїв світової драматургії, які ніяк не стикаються один із одним, але їх об’єднує якийсь єдиний простір, може, вокзал або порт. На берег сходить, наприклад, Василь Семенович Лановий, і грає те, що ніколи в житті не грав — Пер Гюнта, що повернувся додому після довгої подорожі. Це Юлія Борисова, в романтичному запалі та красі, якої так потребує сьогоднішній театр. У просторі такого спектаклю можуть з’явитися Мольєр, Булгаков, хто завгодно.
— А хто ж вигадає такий спектакль?
— Я і сам готовий, і допомоги цих акторів прошу, хай пригадають, кого вони не грали, але хотіли б і могли зіграти. У фіналі тут може бути Юрій Яковлєв в ролі Фірса. Спектакль такий задуманий не на один ювілейний вечір, він повинен залишитися в репертуарі. А «Принцесою Турандот» відкрити іншу сцену, яка будується зараз, т. з. Ульяновський зал, і хай кожне покоління студентів-щукінців проходить цей майстер-клас. Але тексти імпровізацій все одно треба міняти. Це раніше публіка реагувала на кожну репліку, убачаючи в ній глибоко приховане значення. Сьогодні ми висміяли й прокричали вже все, що завгодно, не знаю, що може зацікавити. Хіба що, свіжі анекдоти, яких теж не так вже багато зараз з’являється. Сьогодні немає масок вже, вже не шуткується. Якщо робити сьогодні «Турандот», то так, як робив це Феліні в «8 1/2».
— Ведучі, не сказати б, очолюючі позиції, займає в нашому сьогоднішньому існуванні політика, це не заважає жити?
— Відразу скажу, я стежу за поточною політикою, але заважає вона сильно. Пора б уже і урядам, і президентам перейти в нормальний режим роботи, непомітний для нас, а показовий лише зростанням нашого рівня життя. Адже довкола нас так багато цікавих людей, обдарованих талантами, учених, філософів. Вони мають бути на чолі інтересів ЗМІ — друкованих і електронних. Їхні інтелектуальні надбання повинні стати надбанням широких мас, а не куди поїхав або що сказав при зустрічі з народом Ім’ярек. Пора їм поступитися місцем культурі, корисно буде для всіх. Звичайний громадянин повинен знати твердо дві речі — що він смертний, вчинки свої треба звіряти з цим знанням; і що потрібно платити податки.
— Чи багато ви запрошуєте в театр молодих режисерів?
— Так вийшло, що я узурпував театр. Випускаю одну прем’єру за іншою, але це було необхідно — напасти на цей театр. Весь час провокую себе й театр на нові постановки. Але молодих я шукаю й закликаю їх. У театрі має бути своя студія, а у молодих має бути свій лідер. Велика сцена — це звір, який постійно вимагає нової їжі. Я не можу обійняти неосяжне.
— Що знаходиться в вашому творчому портфелі, окрім «Домоклового меча» ювілею?
— Починаю позапланово працювати над п’єсою французького драматурга Селсбері «Вітер шумить в тополях». Там всього троє героїв, на жаль, адже в театрі так багато блискучих акторів. Це будуть Сергій Маковецький, Максим Суханов і запрошений Сергій Гармаш, паралельно з ним — прекрасний наш Володя Симонов. Окрім цього, працюватимемо над Шіллером — «Підступність і кохання», Шекспіром — «Віндзорські насмішниці». У планах його ж «Річард Ш» і «Пер Гюнт» Ібсена. Буває, випадковість, думка, сон приведуть до нового твору. А якщо приведуть — зупинюся на цьому.
