Регламент фестивалю КРОК настільки складний, що кожного разу на розповідь про нього витрачається сила-силенна часу. По суті, під КРОКівським ім’ям проводиться два бієнале. У непарні роки в Україні проходить огляд професійного анімаційного кіно, а в парні — у Росії — за фестивальні призи змагаються студентські й дебютні фільми. Нинішній КРОК був російським, а тому зібрав усі цікаві молоді роботи за два попередніх роки.
Конкурсну програму нинішнього КРОКа називають найкоротшою в історії фестивалю. Якщо торік основні покази становили близько 20 годин, то цьогоріч — менше 12. Селекційна комісія свідомо посилила вимоги до конкурсантів, залишаючи всі межові роботи для «інформаційних» показів.
Така політика обмеження була пов’язана частково із вкороченим регламентом фестивалю (замість звичних десяти днів КРОК тривав усього тиждень), частково — з загальним бажанням зробити програму менш щільною, даючи глядачам більше простору для рефлексії. Потік короткометражного кіно доволі складний для сприйняття: за дві години показу перед публікою проходить близько 20 фільмів, дуже різноманітних за темами, стилями, жанрами й технікою та часом настільки коротким, що варто зазіватися — а половина фільму вже пройшла, нитку оповіді втрачено, й про загальний смисл картини можна лише здогадуватися.
Проте, як би не старалася відбірна комісія, вище своєї голови не стрибнеш, і конкурс усе одно налічував неабияку кількість робіт — 125 фільмів, що складали той мінімум, без якого фестивальна програма не виглядала б репрезентативно. Ця цифра не здасться настільки вже великою, якщо уявити, що фестиваль зібрав роботи з 34 країн, намагаючись представити і географічне, й естетичне різноманіття сучасної анімації, а також показати, які кількісні та якісні «частки», що їх займають країни у світовому художньому процесі.
За кількістю фільмів у конкурсних показах лідирувала Росія, від якої на огляді було понад 20 фільмів. За нею йшли Франція, Велика Британія та Німеччина. Шкода, Україна до переліку лідерів не входила й була представлена всього чотирма фільмами. Така картина, як би не було це прикро, відображає реальний стан речей. Коментуючи скромність української програми, відомий Український режисер і педагог Євген Сивокінь каже, що сьогодні в Україні дійсно випускається дуже мало анімаційних робіт. «Звісно, нам важко змагатися з тією ж Росією за кількістю. Якщо в Росії зараз щорічно близько 80 короткометражних фільмів випускається, то в нас останнім часом їх робиться не набагато більше десяти (цифри доволі приблизні. — М. Т.). Втім, з іншого боку, якось виходить виживати і за такої ситуації. Бо, припустімо, з п’яти фільмів, які щорічно виходять на нашій студії «Укранімафільм», два неодмінно отримують по десятку призів на міжнародних фестивалях».
Але, звичайно, конкурс КРОКа був показовим не лише у сенсі географії. З калейдоскопічної картинки основних показів можна було робити найрізноманітніші висновки: і про засилля комп’ютера в сучасній анімації, й про те, що традиційна техніка не дуже приваблює нинішню молодь, і про те, що сьогоднішні студенти взагалі не дуже й помічають сталі форми й жанри, незмінно прагнучи до експерименту й індивідуального підходу.
Ця зневага молоді до традиції регулярно зауважувалася метрами анімації, які й на офіційних заходах, і в кулуарних розмовах постійно нарікали на те, що зараз змінився сам підхід до виготовлення кіно, і часто молодь не враховує тих базових законів, за якими споконвіку вибудовувалися витвори мистецтва. Так, розбираючи конкурсні роботи, Юрій Норштейн сказав: «Я постійно чую слова «молодіжне мистецтво», та ніяк не можу зрозуміти, що це таке. Мазаччо помер у 28 років, але ж ніхто не називає його роботи молодіжними». Дещо інакше та сама думка прозвучала в репліці відомого режисера Михайла Алдашина: «Я часто просто не розумію, що відбувається в тому чи іншому фільмі, й інколи питаю того чи іншого автора про сюжет. А у відповідь чую: «Я хотів, аби глядачеві до самого кінця щось лишалося незрозумілим». І що тут скажеш? Якщо автор ставив завдання зробити незрозуміле, то він виконав його успішно».
Мабуть, на жодному з попередніх фестивалів проблема «різниці поколінь» не відчувалася так виразно. Дійсно, якщо порівняти анімацію тих часів, коли знімали Хитрук і Норштейн, з нинішніми молодими роботами, може виникнути враження, ніби йдеться про різні види мистецтва. Настільки різні, що велике питання, чи можна застосовувати до них одні й ті самі критерії оцінки. Так, у 60—70-ті анімація будувалася насамперед на драматургії. Навіть у тих випадках, коли режисер робив яку-небудь абстрактну і безсюжетну роботу, він зберігав класичну композицію фільму, організовуючи конфлікт, зав’язку, розв’язку та кульмінацію.
Нинішні студенти часто геть ігнорують усі ці поняття. «Молоді художники не дбають про якусь виразну оповідь, не роблять історій, — говорить Євген Сивокінь. — Спеціально замутити — це простіше, ніж вибудувати фільм. А кіно, нехай навіть безсюжетне, нехай навіть засноване на формальних прийомах, неодмінно має бути добре вибудуване».
Сюжет, історію, драматургію і навіть вигострену композицію замінює молодому кіну безладний набір образів або навіть одна яскрава метафора, від чого анімацію інколи складно стає відрізнити від відео-арту. Таке, наприклад, ірландське «Око сліпого» (реж. Метью Талбот Келлі), що є ніби віртуальний туром внутрішнім світом незрячої людини. Такий дивний іспанський фільм «Есурбельтсак, спільна могила» (реж. Ісібене Онедерра), що виплескує на глядача потік психопатичних еротичних образів, виконаних у дуже екстравагантній графічній манері.
У цілому для сучасної молодої анімації візуальність важливіша за розповідність. «Гарно, але незрозуміло» — так звучить вирок багатьом студентським фільмам. Неймовірно красивий, але зовсім непоясненний словами канадський «Мешканець» (реж. Еліз Сімар), що є рефлексією на тему життя як подорожі в пошуках будинку. Незрозуміла чудова англійська робота «Нитка... хороше світло необхідне» (реж. Река Гач), яка дуже витончено зображає кілька хвилин дозвілля молодої жінки. Незрозуміло, хоч і дуже вражаюче, виглядає корейський «Індраманг» (реж. Кім Джінь-Мань), що показує життя дивної дерев’яної істоти, яка ходить донизу головою.
В цьому, певно, й полягає суть тієї самої кліпової свідомості, яка викликає стільки питань і розмов серед старшого покоління. Молода анімація рідко пропонує глядачеві готові, гармонічно облаштовані всесвіти. Значно частіше публіці — разом із режисером — доводиться давати раду зі складним набором вражень, емоцій і почуттів, які охоплюють сучасного молодого митця. Їхні картини не лише не відповідають на екзистенційне питання, а навіть і питань як слід не ставлять.
Доволі показово, що ця безпорадність художника створити оповідь нерідко стає предметом дослідження. У британському фільмі «Зволікання» (реж. Джонні Келлі) обговорюється стан нерішучості, нездатність почати якусь справу й довести її до кінця. Автор майстерно й винахідливо демонструє, чим людина займається в цьому «нерішучому» стані: пересуває меблі, дивиться телевізор, спостерігає за сусідами й наводить лад на книжкових полицях. В іншому — українському фільмі — «Катеринка представляє» (реж. Катерина Чепик) так само показані муки режисера: Катеринка переживає муки творчості, вештається кімнатою й робить начерки, які відразу ж починають жити своїм життям. Ще одна картина — «Нещасний випадок» (реж. Сара Нестерук) — це спроба розповісти про долю людини на ім’я Стівен, життя якого надламане автомобільною аварією. Розповідь не дається автору, а тому Сара раз у раз перекреслює свою роботу й починає оповідання наново, трохи в інакшій манері.
Часто майстри та представники старої школи бачать у таких прийомах бажання бути цікавими й закликають молоде покоління говорити «простіше», провести через фільм певну тему, жорстко окреслювати план і робити заздалегідь докладну розкадровку. Але творча дисципліна рідко виявляється затребуваною серед молодого покоління. Уявлення про те, що мистецтво повинно нести «світле, добре, вічне» для багатьох відійшло у минуле, і сьогодні аніматори-початківці частіше використовують творчість не для покращення світу, а замість психотерапії, виплескуючи на екран свої страхи і тривоги.
А страхів цих у молодого покоління немало. Про те, що турбує сучасну молодь, можна робити висновки з тих «виразних» робіт, які у невеликій кількості в конкурсі все ж були присутні. Так, серед анімаційних режисерів помітні, наприклад, апокаліптичні настрої. У фільмі Марка Райсбіга «Час спливає» людина йде по колу вздовж декорації, яка поступово з широкої смуги, яка займає весь екран, вужчає до тонкої лінії. Інший фільм — «Адміністратори» Романа Клочкова — з кафкіанським сарказмом зображає загибель світу (лісова пожежа) та байдужість тих людей (державних чиновників), які можуть катастрофі запобігти.
Крім страхів перед кінцем світу, молоді режисери знаходять іще безліч приводів для депресії. Володар гран-прі фільм «Мандрівник» (реж. Йоан Польфор) зображає негритянську дівчинку, яка залишає Конго у пошуках кращої долі, та, звісно, не знаходить її. «Дівчинка Дура» Зої Кіреєвої на прикладі історії дитячої любові розповідає про те, як непросто бути «інакшим» у нашому жорстко-тоталітарному світі. Словацький фільм «Чотири» (реж. Івана Шебестова) розмірковує про долю, а ізраїльський «Бетон» (реж. Аріель Белінко, Міхаель Фауст) — про жахи мілітаризму, аргентинська «Робота» (реж. Сантьяго «Боу» Грассо) іронізує над абсурдністю устрою сучасного соціуму.
Похмурі настрої присутні навіть у фільмах-казках. Дуже показовий у цьому сенсі головний фаворит фестивалю — «Хвіст мишки» (реж. Бенжамен Ренне), який розповідає начебто зовсім наївну історію: впіймана левом, хитра миша обіцяє забезпечити хижака їжею і починає приносити грізному звірові різну їжу, нелегку для травлення, на кшталт вишеньки або жаби. Здавалося б, кумедний і милий за сюжетом, фільм так вибудуваний за графікою та музикою, що породжує доволі тривожні відчуття. Сам режисер говорить, що хотів у своїй роботі показати «тіньове життя лісу». Слід сказати, публіка вельми високо оцінила витончений контрапункт між смішною історією та доволі похмурим її виконанням, а також формальну досконалість «Хвоста мишки», й віддала свої симпатії саме цій картині. На церемонії закриття Ренне виходив на сцену двічі. Спершу — щоб отримати з рук Ірини Гордійчук приз і конвертик із тисячею доларів від журналу «Телеcity», що забезпечував цього року приз глядацьких симпатій. Удруге режисер пішов зі сцени, тримаючи в руках статуетку «Пластилінової ворони» (цей спецприз був встановлений фестивалем рік тому в пам’ять про Олександра Татарського і є другою за значенням нагородою КРОКа).
Перелік призерів цілком відображає загальну тенденцію: в усьому конкурсі заледве знайдеться кілька справді позитивних фільмів. Захват, розчулення, сентиментальність та інші світлі емоції глибоко чужі сучасній молодій анімації. І, вочевидь, саме в цьому слід шукати причини відходу молоді від традиційних методів створення мистецтва. Не знаходячи гармонії у власній душі, молоді митці виявляються органічно нездатними створити формальну гармонію. І навряд чи можна погодитися з майстрами, котрі вважають, ніби дебютанти-аніматори хочуть бути цікавими або лінуються створювати виразні сюжети. За всіх недоліків молодіжних робіт одного в них не відняти — це щирості. За знаним висловом Окуджави, режисери-початківці «як дихають, так і пишуть». І якщо з результатами цього «дихання» складно мати справу, то це може слугувати приводом лише для перегляду критеріїв оцінки, та не для засудження молодого мистецтва за те, що воно несхоже на старе.
