А 22 березня Олег Васильович запрошує глядачів на бенефіс у його рідний Театр ім. Лесі Українки. Спогади про минуле для актора — момент радісного повернення в молодість, хвилини емоційних згадок про зіграні ролі, про зустрічі з людьми, яких уже зараховано до розряду «театральних легенд». Колись, на початку свого творчого життя, студент Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Комаров у навчальному театрі грав роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті». Після вистави до нього підійшов старий гример, який сказав, що Олег жестами, інтонаціями дуже схожий в цій ролі на Амвросія Бучму. І тоді в пам’яті Комарова постав зал Театру ім. І. Франка, де він малим хлопчиком, тамуючи подих, дивився репетиції вистав, що стали згодом знаменитими, і незабутнього Бучму... Певно, тоді в підсвідомості й залишилося побачене, а потім уже відгукнулося в його власному акторському малюнку.
Після закінчення інституту доля привела молодого актора до Дніпропетровського російського драмтеатру ім. Горького, а 1966 року. Олега Комарова прийняли до трупи славетного Театру російської драми ім. Лесі Українки. Цей омріяний театр став для Олега Васильовича рідним на все життя.
— Я виріс за лаштунками Театру ім. І. Франка. Моя мама, Ганна Іллівна Ніколенко, була там актрисою (1936 р. її запросив до трупи Гнат Юра). Вона грала по черзі з Наталею Ужвій у таких виставах, як «Маруся Богуславка», «Дон Карлос», «Безталанна», «Украдене щастя» та інших, — пригадує Олег Комаров. — Пам’ятаю себе шестирічним хлопчиком: сиджу на гальорці і дивлюсь «Украдене щастя». Мама грає Анну, а Віктор Добровольський — Михайла. Гордість переповнює моє серце, що в мене така вродлива мама, глядачі у залі так і прикипіли очима до неї. Я не витримую і шепочу своїм сусідам: «То моя мама!» Вони з недовірою дивляться, бо глядачам важко поєднати мене з чарівною жінкою, яка грає на сцені... Якась жінка ласкаво простягнула мені цукерку. Чи міг я тоді уявити, дивлячись на Добровольського, що через тридцять років, вже на сцені Театру ім. Лесі Українки, гратиму з ним в одній виставі!
До речі, свою першу роль я зіграв у чотири роки, це було під час окупації, в Гайсинському театрі у виставі «Сорочинський ярмарок». Виходив на сцену з мамою, яка вела мене за руку. По сцені треба було, щоб я плакав, і мама мене боляче щипала. Сльози текли самі собою, я не розумів, чому мамуся так дивно поводиться зі мною? А коли підріс, то зрозумів, що мистецтво вимагає жертв!
Хоча в інституті репертуар у мене був різноплановий, все ж найближчими були ролі характерні, комедійні, з гострим малюнком. Прикладами в цьому плані для мене були роботи видатних акторів: Мілютенка, Братерського, Гашинського, їхній вплив дуже позначився на мені. А точно моє амплуа визначив Юрій Сергійович Лавров, який після засідання худради сказав: «Ви прийняті до театру на ролі гротесково-психологічного плану, бажаю вам плодотворної роботи та успіхів».
— І як складалася ваша доля на цьому гротесково-психологічному фронті?
— Щасливо. Я дуже любив виставу «Добряки» в постановці М. Рєзниковича. До речі, Михайло Юрійович займав мене в багатьох своїх виставах (їх було десь 13), зазвичай то були невеликі ролі, але завжди своєрідний, яскравий драматургічний матеріал, який глядачі завжди добре сприймали. Досі згадую роль офіціанта Де Фюнеса з вистави «Вечірнє світло» Олексія Арбузова. Мій герой — кумедний, добрий, готовий зрозуміти людський біль чоловік. Цей образ вніс свою виразну барву в загальний малюнок вистави, і кажуть, що моє виконання сподобалося драматургу Арбузову. Цікаво, що через 20 років до мене якось підійшла на вулиці незнайома жінка: «Ви актор, я вас пам’ятаю! Ви так смішно грали Де Фюнеса». Її слова стали несподіваним подарунком від театралки! Була ще одна, можна сказати, знакова робота з Рєзниковичем — вистава «Паперовий патефон», я грав вчителя біології. Моєю партнеркою виступала чудова актриса Мальвіна Зіновіївна Швідлер. Вона грала роль завуча, приходила до мене і суворо вичитувала, а за всім цим стояло її кохання до мого героя. Ми грали на міміці, тексту було мало, але в нас вийшов напружений, красномовний внутрішній діалог! На цій ролі зрозумів вираз «грати подію без слів» — і якщо це буде переконливо, глядач все зрозуміє. Пізніше, коли почав працювати над циклом моновистав, це мені допомагало. Також незабутніми для мене були ролі Короля у «Сніговій королеві», Свердлова в «Більшовиках», Епіходова у «Вишневому саду», Сема у «Викраденні Джона Дорсета». Цікавою вийшла робота у виставах останніх років — «Долетимо до Мілана», «Елітні пси», «Школа скандалу», «Блоха у вусі», «№ 13», і в найулюбленішій — «Трохи ніжності».
— Ви згадали про ваші моновистави. Чому виникла потреба такого творчого самовираження?
— У самостійних роботах актор може реалізувати свої творчі бажання, які неможливо втілити на сцені рідного театру (коли велика трупа, репертуарні плани). Я почав експериментувати, шукати творчі шляхи, вести акторські дослідження самостійно. Звернувся до високої літератури: Пушкін, Франко, Достоєвський, Чехов, Шукшин, Тютюнник, до чудових зразків іронічної прози, зарубіжної новели й української прози. За десять років показав свої вистави сотням глядачів. Запам’яталася вистава за Достоєвським, яку з величезним хвилюванням зіграв у Будинку-музею письменника в Ленінграді.
— Ваші дві книжки «Спогади. Оповідання» — вишукано благородні. Ви пишете не про себе, а про людей театру, яких мали змогу спостерігати протягом життя, визначних і таких, про яких кажуть: їх не бачить глядач. Ці щирі розповіді дають відчуття особистостей, часу, епохи. Як у вас виникла думка писати?
— Якось із родиною відпочивав у Миргороді, і ми пішли в Музей Миколи Гоголя. В останньому залі побачив експозицію фотографій з вистав за творами класика. Дивлюся на фото фінальної сцени з «Ревізора» Театру ім. І. Франка — і бачу стільки відомих облич! Тоді подумав, що це ж ціла епоха театру, яка пройшла перед моїми дитячими очима. Саме тоді народилася ідея написати низку портретів акторів, моїх колишніх сусідів. Потім вже додалися спогади про колег з Театру ім. Лесі Українки. Зараз мої літературні мемуари отримали ще й телевізійне життя на каналі «Культура». Разом із режисером Галиною Черняк ми зняли цикл телепередач «Театральні силуети», в яких розповідаю про акторів Театру російської драми і франківців.
Театр ім. Лесі Українки був моєю мрією з дитинства, йому я віддаю всі творчі сили. На цій сцені зіграв улюблені ролі, завдяки рідному театру я звернувся до літературної творчості, створив моновистави. За три десятки років співпраці з українським радіо мені вдалося записати величезну кількість програм за творчістю геніальних письменників світу. Я радію, що в мене чудова родина — надійний тил. Вдячний долі, що нині, перейшовши до «осіннього» віку, продовжую «крутити педалі» — грати в театрі, виступати на сцені, записувати передачі на радіо й телебаченні, а ще ростити молоду акторську зміну.
