«Труба» — це схожий на лабіринт підземний перехід у місці перетину Хрещатика й майдану Незалежності. На відміну від Ейфелевої вежі в Парижі або Біг Бена в Лондоні київську «трубу» славною пам'яткою не визнано, але від того вона не менш (а то й більш) люба серцю. Адже впродовж багатьох років вона є своєрідним центром мистецтва — сучасного й ніким не спонсорованого. Кожний, хто хотів відчути «свято життя», міг прийти сюди й затесатись у строкатий натовп музикантів, художників й просто чудернацьких підземних персонажів. Натовп — також частина святкового дійства. Мім-клоун, майже два десятки художників, усміхнених і доброзичливих, завжди готових за 5, 10, 15, 30 хвилин і відповідно гривень створити ваш портрет, на якому б ви обов'язково виглядали кращими, ніж у цьому негарному житті. Ну а щодо музики, то її тут було предосить: кумедний вуличний оркестр перуанців, молоді «ще нонконформісти» в чорному, які під гітару виконували Цоя, трохи далі по-еврейськи співуче плаче скрипка, але «Мурку» й Гарика Кричевського тут також жалували. Подобається — слухай. Не подобається — йди до філармонії, опери або їдь до свого Парижа, туди, як у тому анекдоті, хочеться знову й знову. А про те, щоб це бажання в нас, далеких, не згасло, дбає паризька влада. Вона давно помітила залежність між розквітом вуличного мистецтва й притоком туристів. Тож коли художники раптом почали залишати Монмартр, то міська влада, піклуючись не тільки про казну, але й, як люблять проголошувати в наших офіційних документах, — про історичне обличчя міста, почали навіть доплачувати художникам. Отож Європі давно зрозуміло, що туристи приїжджають не тільки повитріщатись на голе каміння. У Києві ж, як завжди, все відбувається за законами задзеркалля: з відремонтованого Хрещатика і з простерилізованої «труби» вуличних художників і музикантів просто... вигнали. Так що євроремонт, перефразовуючи професора Преображенського, треба робити не на вулицях, а в головах.
Під акуратною стіночкою часом туляться кілька художників. Доволі дивно спостерігати, як вони крадькома пропонують перехожому намалювати бліц- шарж за п'ять гривень. Коли повз них проходять вартові порядку, художники ховають за спину свої планшети й починають дружно роздивлятися стелю. Вартові порядку з напруженими обличчями проходять далі. Отака гра в «кішки-мишки». Зазвичай у такій спортивно-захоплюючій грі перемагає дружба, але якщо міліціонерам влаштували чергову прочуханку за те, що знову хтось когось малює, хтось щось співає й хтось щось слухає, то перемагає міліція. Вуличні художники й музиканти не перемагають ніколи.
Набагато легше не займатися розробкою законів про статус вуличних артистів, а просто нацьковувати на них міліцію. Причому безпосереднім виконавцям головотяпських рішень не приносить задоволення каральна діяльність. Та й крім усного розпорядження «припинити розгардіяш» у них, схоже, немає жодних правових норм, за якими вони б могли це робити. Я розмовляв з отими художниками. Один із них, на ім'я Сергій, розповів про свої пригоди:
— Зазвичай міліціонер мовчки забирає стільчик, триножник, планшет і йде до дільниці. Художник біжить слідом. У дільниці художник підписує різні папірці й... сплачує штраф. Мені пояснили, що в принципі притягнути мене нема за що, але, як кажуть, «була б людина, а стаття знайдеться». Мені, наприклад, інкримінували «приставання до перехожих», а в протоколі затримання якийсь розумник написав: «Тикав шаржі перехожим». Просто смішно. І плутанина не тільки зі статтями. Головна проблема в тому, що вуличних художників неначе не існує зовсім. А якщо ми ніхто, то до нас і ставляться відповідно.
Поки ми розмовляли із Сергієм, десь у далекому коридорі «труби» грала скрипка. Підійшовши ближче, я познайомився з немолодою людиною. За спиною музиканта скромна афіша: «Юхим Лейн. Скрипка. Сольний концерт. Чернігівська державна філармонія». Під ногами відкритий футляр для «гонорарів». У футлярі — фотографії з минулого й посвідчення учасника війни. Він грає для перехожих Гайдна, Моцарта й «народну класику» — полонез Огінського. Хоч і холодно, але куртку він зняв. Усе ж це концерт... Нехай буде, як годиться: біла сорочка, метелик і бувалий у бувальцях концертний піджачок. Його одинокий слухач у задрипаній шубці явно насилу стоїть на ногах, проте царственим жестом жертвує гривню: «Таганку!..» «Таганка» не вийшла, але вийшла вишукана варіація на тему «Мурки». Все одно мужичок у тихому екстазі: вшанували... Проте нинішня відсутність конкурентів скрипаля, як не парадоксально, не радує: «Коли грають інші музиканти, працюють художники, то люди затримуються тут, навіть спеціально приходять. А зараз — для кого я граю? До речі, ви не підкажете, що таке «Таганка»?»
У Юхима Юрійовича також були проблеми з міліцією, але він «дійшов» до Міністерства внутрішніх справ, де розповів про своє скрутне становище, про хвору дружину, яка потребує операції. Йому дозволили: «Гаразд. Грайте». Все просто: добрий пан дозволив. Та от халепа: піде той «хороший» начальник, прийде «поганий» — не зачепить його особисто історія старого музиканта, і «попросять» Юхима Юрійовича, й акуратно виведуть під білі руки.
Мої спроби про що-небудь дізнатися у двох хлопців-міліціонерів, які чергували того вечора, нічого не дали. Вони шарахались від мого диктофона, як мухи від дихлофосу, але потім усе ж змилувалися:
— А що нам? Нехай грають. Тільки щоб був якийсь дозвіл...
А може, проблема полягає в тому, що у нас вважаються народною творчістю тільки матрьошки, сусальні кобзарики та розмальовані яйця? Тим часом наша реальність все більше й більше відгонить «совком». Очевидно тому, що за «святом життя» ті, хто можуть, їздять на Монмартр, а не йдуть на Хрещатик?
КОМЕНТАР «Дня»
Насправді питання з вуличними артистами — це не стільки проблема міської культури, скільки проблема нашої свободи й можливості уникнути занадто вже «нав'язливого сервісу» влади. «День» попросив прокоментувати ситуацію начальника Київського міського управління культури Олександра БИСТРУШКІНА:
— Звісно, нікого не треба «ганяти». Треба просто ліцензувати таку діяльність і дати людям можливість спокійно працювати. У Києві є чудові місця, які ідеально для цього придатні. Адже вулична культура — це неодмінна атрибутика сучасного міста. Єдина умова — потрібен відповідний дозвіл у міськадміністрації. Ми зі свого боку готові підтримати будь-якого художника — лише б його творіння були на належному рівні. Насправді практика ліцензування — загальноприйнята. Я сам бачив у Європі, як поліцейські вибірково підходять до вуличних музикантів і художників і запитують, чи є у тих дозвіл для роботи в цій частині міста. Якщо такого немає, — просять піти. До речі, наших «неліцензованих» співвітчизників виганяли там на загальних підставах. Все повинно бути цивілізовано оформлено. А чим більше буде на вулицях хороших художників і музикантів, тим краще.
