Режисер Стас Жирков здійснив постановку за п’єсою білоруського драматурга Дмитра Богославського «Тихий шорох зникаючих кроків». Спеціально для вистави «Тату, ти мене любив?» сценічний простір «Золотих воріт» переформатовано, і він схожий на довгу казарму, де можна вишикувати роту солдатів у дві шеренги. Якраз у два ряди під стіною й сидить публіка. А на відстані руки, біля стіни, що навпроти, працюють актори — на смужці три кроки вглиб і тридцять кроків у ширину. Тут так тісно, що будь-яке мізансценування приречене бути пласким, площинним. Одначе Жирков блискуче цим скористався.
Його спектакль нагадує розкішні в своєму драматизмі рельєфи на фризах античних храмів. Актори грають, майже постійно притискаючись усім тілом до стіни. І це цілком виправдано, бо ця стіна і є чи не головною метафорою спектаклю, в якому йдеться про стіни батьківського дому. Батько помер, а троє його дочок і син гризуться між собою — продавати хату чи ні?
Утім, треба одразу уточнити сказані вище слова — «батько помер». Так воно й є, але покійник протягом вистави не раз вигулькує на сцені — живісінький. Як скоро стає зрозуміло, батько з’являється лише в снах його сина Сашка. Тут ми не ризикуємо розсекретити інтригу, бо навіть коли вже здогадуєшся, що це сон, інтрига ще більше наростає, режисер усе закрутив так, що неможливо вгадати, як воно обернеться кожної наступної миті цього сновидіння. Це якийсь магічний натуралізм: усе, чого «нема і не може бути», подається як щось цілком реальне й моторошно очевидне. І все це досягається не якимись спецефектами, а лише граничною достовірністю акторського існування в ролях. Якщо й є тут «спецефект» — то це сам простір, у якому перебуває публіка разом з артистами — оцей напівтемний вузький кишкоподібний коридор, який нагадує, що отакими коридорами, кажуть, можна потрапити з цього світу на той, а іноді й назад. Саме в цьому просторі тріпоче й повторюється Сашкове запитання: «Тату, ти мене любив?»
Дехто каже, що видовище депресивне, бо тут багато говорять про смерть. Здається, зовсім навпаки — про її сумнівність. Бо персонажі цієї вистави, коли кажуть, що хтось «є», або когось «нема», то це поняття прискіпливо ними уточнюється й розглядається з обох боків. І з того світу, й з цього. Де саме «є», і де саме «нема» — тут чи там?
У центрі вистави — Олександр Ярема (у ролі батька Дмитрича) й Роман Ясіновський (у ролі Сашка). Обоє заслужено претендуватимуть на найкращу головну чоловічу роль у «Київській пекторалі». Додаймо сюди й кількох претендентів на «неголовні» ролі: Ірина Ткаченко (Зінка), Інна Мірошниченко (Наташка), Христина Федорак (Анька) й Антон Соловей, що грає вперемішку Медіума, Юрасика і Сашка... який сниться самому Сашкові.
Як часто буває в постановках Стаса Жиркова, персонажі розмовляють суржиком. У такій мовній стихії дуже легко збитися на фальш. Але тут — не фальшивлять. Ні в словах, ані навіть в інтонаціях. Коли Олександр Ярема (Батько) м’якенько вимовляє своє неповторне «Ну ш(ь)о, каж(ь)и!» або «Отам гроші лежЯть!» — це здається зворушливо-неймовірним, бо так говорити ніде не учать, цим або живуть, або — ні...
Наступні покази вистави «Тату, ти мене любив?» відбудуться 3 листопада.
