Після концерту легендарний композитор відповів на запитання «Дня».
— Гія Олександровичу, у вашому авторському концерті хор «Щедрик» виконав твір «Заколисування сонця». Слухаючи дітей на репетиції, ви сказали, що вони співають так, ніби твір було написано саме для їхнього хору. Розкажіть про історію написання цього твору?
— Я писав його для змішаного хору до фестивалю, що проходив у Ризі й був присвячений сонцю. Шіснадцять композиторів представляли свої твори, присвячені сонцю. Коли я почав думати про те, що співатиме хор, вирішив узяти одне слово — «Сонце» 27-ма мовами. Твір триває 10 хвилин, тому більше мов важко було вмістити.
Із хором «Щедрик» ми зустрілися на фестивалі Гідона Кремера в Локенхаузі. Я дав Маріанні Сабліній послухати цей твір, і в неї з’явилося бажання зробити адаптацію для хору дівчаток, що вона успішно й здійснила.
— А чому така назва — «Заколисування сонця»?
— Зазвичай, коли йдеться про сонце, це пов’язано зі звеличуванням, з апофеозом, з голосною фанфарною музикою, чого я не вмію робити (зазвичай пишу сумну, невеселу музику). От я й вирішив заспівати сонцю колискову, хоча сонце не відпочиває. Але для когось воно на якийсь час засинає, наприклад, для п’ятирічної дитини.
— Назви багатьох ваших творів нагадують поетичні рядки — «Пішов, аби не бачити», «Оплаканий вітром», «Життя без Різдва». А в «Тихій молитві» лунає дитячий голос, що виголошує прості й добрі слова. На початку: «Людина народилася. Тишу заповнила», а у фіналі: «Ангельський спів. Небо блакитне. Господи, помилуй!»...
— Я записав на магнітофон найпростіші музичні фрази, проспівані шестирічною грузинською дівчинкою на невитіюваті поетичні словосполучення. Ці репліки, проспівані голосом безневинного, беззахисного створіння, стали своєрідним рефреном твору.
«Тиха молитва» була написана до 60-річчя Гідона Кремера та до 80-річчя Мстислава Ростроповича. Мені здавалося, що ці слова їм буде приємно почути, але, на жаль, Мстислав Леопольдович пішов з життя раніше, ніж твір було виконано.
— Гія Олександровичу, в усіх ваших творах закладена ідея милосердя, співчуття до людини.
— Мені здається, будь-який творець, не лише в музиці, а й в інших видах мистецтва, мусить мати почуття співчування. І якщо ви відчули в моїй музиці момент співчуття, я цьому радий. Упродовж мого досить тривалого життя я спостерігаю, що у світі відбуваються, на превеликий жаль, події, які налаштовують на сумну хвилю. Але це лише в моєму випадку. Може, хтось уміє лише радіти й лише захоплюватися — напевно, й це добре, не знаю. Я пишу так, як я сприймаю навколишній світ.
— Своєю музикою хочете донести ваше бачення світу до слухача?
— Я б не сказав, що під час творчого процесу про це думаю. Я далекий від того, щоб щось доносити, тим паче далекий від бажання впливати на когось. Я чудово розумію, що, незважаючи на те, що існує й музика Баха, й добахівська музика, світ, на жаль, не кращає й не добрішає. Я зараз написав новий твір, прем’єра якого відбудеться в жовтні в Мюнхені, й використав там латинський текст. Знайшов цю фразу в словнику крилатих латинських висловів: «Ми співаємо глухим». Хоча бажання змінити світ на краще, напевно, має існувати в кожному з нас. Інша річ, що цього не відбувається.
— Проте композитори й музиканти продовжують займатися творчістю, а публіка приходить на концерти.
— Думаю, звичайно, це щось приносить. Не говоритиму про свою музику. Але коли люди приходять на концерт і слухають у виконанні Гідона Кремера Шуберта або Бартока, у цей час, напевно, щось з ними відбувається, з’являються якісь позитивні імпульси. Просто мені здається, що потім, коли це закінчується, ті самі слухачі, йдучи й занурюючись у повсякденне життя, в побут, знову стають такими, якими вони є. Але, напевно, так має бути, бо так влаштований світ.
— Київ для вас — одне з багатьох міст, де звучить ваша музика, чи щось більше?
— Є міста, де лише виконується моя музика, а є міста, де живуть близькі мені люди. В Києві живе диригент Роман Кофман, дружба з яким у мене триває кілька десятиліть. Тут живе Валентин Сильвестров, людина, перед якою я схиляюся як перед композитором і громадянином, яку я дуже люблю і з якою дружу з ранньої молодості. Тут живуть мої друзі Тамара Аветісян і Яша Рабинович. Вона — чудова співачка й акторка, а він усе життя пропрацював у оркестрі Держтелерадіо. А ще Марія і Роман Шпеки, з якими я зблизився в Бельгії. Або ж Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні. Тому я думаю про Київ не як про адміністративний і культурний центр у масштабі Європи й усього світу, а завжди говорю про Київ як про рідне для мене місто.
